Я народилась і прожила усі свої 34 роки в Україні. Та по маминій лінії у мене німецьке коріння. Її дідусь з Німеччини.
Коли почалась війна, ми довго не думали, а одними з перших подались за кордон. Все-таки родина, європейське життя, краще майбутнє. Їхала я з метою влаштувати там життя, але спойлер! Я вже думаю над тим, щоб повернутись додому.
Чомусь так вийшло, що мама ніколи і не натякала на життя в Німеччині, хоч і мала звідти коріння. Зараз вона вже на пенсії, а в мене чоловік і двоє дітей. Також я маю ще молодшу сестру з 8-річним сином. Тому ми всією жіночою компанією (і Михайликом) зібрались і виїхали 28 лютого з Житомира в Берн.
Перший сюрприз нас чекав, коли наші дві тітки відмовили у проживанні у своїх квартирах, пояснивши це тим, що вони невеликі і нам буде тісно. Гаразд, це наш провтик. Тоді поспіхом, ми і не повідомили, що будемо, а вже в дорозі почали з ними зв’язуватися. В принципі вони були не зобов’язані нас приймати. Це у нас в Україні, розстелили б на кухні, у ванні, в коридорі, але не прогнали б! Там закони інші.
Ми отримали житло, як біженці. Нас відправили у будинок-гуртожиток. Ми мали окрему кімнату, але кухня та санвузол був спільний.Також ми отримували 440 євро соціальної допомоги на сім’ю. Спершу нам вистачало цих грошей, бо за житло ми не платили і раз в тиждень отримували пакет з продуктами.
Так ми прожили до кінця серпня. А тоді нам сказали, що пів року нашого перебування і безкоштовної допомоги закінчились. Тобто для мене це прозвучало, як: “Вибачте-пробачте, але вам потрібно звідси забратися!” Нам потрібно шукати якусь квартиру, оплачувати її. Відповідно нікуди дітись – треба працювати.
Знайти квартиру допомогли родичі. (дякуємо і на тому!). Ми оселились в однокімнатній квартирі зі старим ремонтом, але для життя придатна. Тісно, але нам не звикати. Оренда коштувала 800 євро.
Сестра вже якраз тиждень працювала на роботі, на складі з квітами. Їй пообіцяли 1500 євро в місяць. Ніби все і налагодилось.
Та от вчора орендодавці збунтувались і сказали, що так багато людей жити в цій квартирі не зможуть. Дозволили залишитись сестрі з сином і наледве впросили місце для мами. Про мене з дочками не було і мови.
Зідзвонювалась з чоловіком, він казав повертатися. А я мов на роздоріжжі: з одного боку життя мрії за кордоном (але щоб до нього дійти потрібно з’їсти чимало нервів) і життя спокійне (не зовсім безпечне через війну) вдома з чоловіком?
Я задумалася над питанням: жінки, які виїхали за кордон, вам теж було так важко? Варто мені боротись далі чи плюнути і повернутися?
Що ви порадите зробити жінці?
