Мій батько — найзвичайніший чоловік: поважає риболовлю, передивляється старі комедії й вважає вареники зі сметаною найкращою стравою у світі. Після смерті мами він помітно знітився — ходив похмурий, заріс щетиною, ніби згас ізсередини. А потім раптом наче ожив.

— Олю, знайомся, це Лена!

Я ледь не захлинулася чаєм. Лені було тридцять дев’ять, а тато вже давно розміняв сьомий десяток. Вона виглядала як з картинки: ідеальний манікюр, підколоті губи, дорогий аромат парфумів. А тато поруч із нею сяяв, мов начищена монета, ловив кожен її погляд і слово.

Спочатку я мовчала. Думала: нехай порадіє людина, може, й справді почуття. Всяке в житті буває.

Але досить швидко почали з’являтися дивні деталі. Приїжджаю якось до них — тато сидить похмурий, перед ним тарілка з броколі.

— Леночка сказала, що в мене шлунок слабкий, дієта, — виправдовується він.

А сам за цей час так схуд, що сорочка на ньому висіла, і погляд став якийсь винуватий, ніби він постійно в чомусь провинився.

Потім стало ще гірше. Лена заборонила йому риболовлю — «продує», телевізор — «нерви псує». Зате все частіше заводила розмови про море й м’який клімат. Мовляв, у наших широтах татові зовсім зле, треба продавати квартиру й переїжджати в будиночок у Одесі. А решту грошей вкласти у «розвиток».

А квартира у тата — трикімнатна, в самому центрі міста.

Я намагалася поговорити з татом, але він ніби під гіпнозом:

— Олю, ти просто заздриш нашому щастю. Лена мені життя продовжує.

Тоді я зрозуміла: сперечатися марно. Вона так його обробила, що я в його очах перетворилася майже на ворога.

Кожен мій візит виглядав однаково. Лена усміхалася, наливала чай, але очі залишалися холодними. І весь час намагалася мене випровадити:

— Ой, Віті пора ліки приймати й відпочивати, ти вже не засиджуйся.

І тоді я вирішила перевірити цю «ангельську» жінку.

В одну суботу приїхала з тортом. Лена скривилася, але в дім пустила. Ми пили чай, тато був якийсь загальмований, млявий. Лена щебетала про погоду й увесь час поглядала на годинник.

— Олю, у нас хліб закінчився, збігаєш до кіоску? А то Віті бутерброд нема з чим зробити.

Я погодилася, вийшла в передпокій, взула кросівки й раптом зловила себе на думці: «Зараз або ніколи». Дістала старий телефон, увімкнула диктофон і сховала його на шафі, за шапками. Знизу його не видно, а чутність там чудова.

— Я швидко! — крикнула я й грюкнула дверима.

Насправді я спустилася поверхом нижче й просто стояла, прислухаючись до власного серця. Було соромно? Так. Але страх за батька був сильнішим. Хвилин двадцять я ходила навколо будинку, купила той нещасний батон.

Повернулася — Лена сама люб’язність. Тато дрімав просто за столом. Телефон я забрала непомітно, коли йшла. Додому мчала, як на пожежу.

Увімкнула запис. Спочатку шум, кроки… а потім голос Лени — зовсім не той лагідний, яким вона говорила з татом. Грубий, різкий, прокурений.

Вона комусь телефонувала:

— Та дістав він мене, Марино! Сил нема, сидить, слину пускає. Я йому феназепаму підсипаю, щоб не нив, а він усе ніяк не відключиться. Коли вже оформимо угоду? Я цю квартиру ненавиджу, тут усе старим тхне. Здамо діда в село, хай там доживає, а самі заживемо. Гроші — навпіл, як домовлялися. Ти рієлтора тільки піджени.

І такий гидкий смішок наприкінці.

У мене волосся стало дибки. Феназепам? Село? «Доживає»?

Вранці я була у тата. Лени не було — втекла «на манікюр». Тато сидів на кухні, колупав свою броколі.

— Тату, відклади вилку. Послухай.

І я увімкнула запис.

Спочатку він усміхався, думав, що це музика. А потім зблід. Почав важко дихати, ніби повітря не вистачає. Коли запис закінчився, він ще кілька хвилин мовчав, дивлячись в одну точку.

— Феназепам… — видушив він. — А казала, вітаміни…

За годину Лена повернулася — весела, з пакетами.

— Вітю, я форель купила!

Тато встав, підійшов до неї. Я думала — вдарить. Але він просто взяв пакети, поставив на підлогу й відчинив двері.

— Йди.

— Вітю, ти що, жартуєш? — захлопала вона віями.

— Я чув запис. Про слину, про село й про таблетки. Йди, поки я поліцію не викликав.

Тут із неї ніби маску зірвали. Вона верещала, називала його старим імпотентом, кричала, що він нікому не потрібен, що здохне один у своїй трійці. Тато мовчки зачинив двері на два замки.

Увечері ми вперше за багато років пили коньяк. Їли магазинні вареники з майонезом і перцем. Шкідливо, так. Але смачно й по-справжньому.

— Пробач мені, доню, — сказав він. — Дурний старий, казки захотілося.

— Нічого, тату. Головне — вчасно отямився.

Зараз у тата все добре. Він завів спанієля, вранці гуляє з ним, грає з чоловіками у дворі в доміно. А про «кохання» згадувати не любить. Каже, надто дорого такі уроки обходяться