— Вітя, якщо мені доведеться розлучитися з тобою, щоб забезпечити дочці гідне майбутнє, я це зроблю! — говорила чоловікові Віра.
— Ти зовсім з розуму з’їхав? Вимагаєш, щоб наша дитина прислуговувала твоїй матері і сестричці-ледарці? Аріну я нікуди не відпущу, жити вона буде вдома! Якщо виникла така необхідність — звільняйся з роботи і переїжджай до матусі. А мою дочку залиш у спокої!
*****
Дні Марії Костянтинівни завжди починалися однаково. Прокидалася пенсіонерка рівно о шостій тридцять, протяжно позіхала і відразу тягнулася до телефону — потрібно було негайно зателефонувати синові.
Вітя, як завжди, трубку не знімав, і Марія Костянтинівна набирала номер невістки.
— Віра, ти що, ще спиш? Звичайно, чого ще від тебе чекати. Вітю до телефону поклич!
Віра, не відкриваючи очей, штовхала чоловіка в бік:
— Вітю, знову твоя мама дзвонить. Скажи їй нарешті, що о пів на сьому ми ще спимо!
Вітя вранці з мамою розмовляв неохоче — мати любила вести довгі бесіди, а чоловік, слухаючи матір, мріяв ще зайву годинку поспати.
— Вітя, ти мене чуєш? Алло! Вітю!
— Так, чую, мамо. Що знову у тебе сталося? Навіщо ти мене будиш так рано?
Від сина Марія Костянтинівна хотіла співчуття. Пенсіонерка вимагала, щоб до її квартири переїхала старша онука і взяла весь побут на себе.
— Вітю, чому Аріна досі до мене не переїхала? Я ж тобі казала, що сама з господарством вже не справляюся!
Динамік смартфона Віктора був гучним, тому зазвичай в цей момент Віра відразу ж прокидалася. Вона суворо дивилася на чоловіка, демонструвала йому «фігуру з трьох пальців» і жестами пояснювала, що думає з цього приводу. Віктор кивав і казав матері:
— Мамо, ти ж знаєш, що Віра проти переїзду! Я щодня вмовляю дружину, а вона не погоджується! Та й Аріна теж не хоче жити у тебе.
Вона ж цього року закінчує школу, до репетиторів ходить. Якщо до тебе переїде, то вставати їй доведеться на годину раніше… Прямо як мені зараз!
Марія Костянтинівна ображалася і кидала слухавку. Чому син з невісткою такі? Хіба вона вимагає чогось надприродного?
***
Віра майже за двадцять років шлюбу від свекрухи натерпілася. Марія Костянтинівна була складною людиною — примхливою, вимогливою та егоїстичною.
Їй хотілося, щоб і невістка, і син, і єдина онука весь вільний час та інші ресурси витрачали виключно на неї. Віра догоджати свекрусі відмовлялася, вона взагалі не розуміла, чому Віктор скаче перед матір’ю:
— Вона здоровіша за мене! — вигукувала жінка у відповідь на чергове прохання чоловіка щось купити його мамі.
— Сама не може спуститися в магазин і кілограм картоплі для себе взяти? Чому ми повинні їхати через все місто і везти їй ці нещасні три картоплини?
— Віра! — докірливо вигукував Віктор. — Ну як ти можеш так говорити? Мама — літня людина, їй важко пішки підніматися по сходах. Хоча б до її віку повагу май!
«Ага, як же! Як носитися по місту в пошуках корму для улюбленого кота, так у Марії Костянтинівни нічого не болить!»
Вголос жінка цікавилася:
— А чого Люська в магазин не сходить? Зовсім здичавіла, на вулицю виходити боїться?
Віктор відводив очі, дружині йому відповісти було нічого. Людмила, його молодша сестра, була улюбленицею матері. Їй дозволялося все.
Люся була натурою вразливою, тому ніде в свої тридцять два роки не працювала. Марія Костянтинівна улюблену доньку ледаркою не вважала, перед сином і невісткою Люду завжди виправдовувала:
— Чого ви весь час до неї чіпляєтеся? Люся шукає себе! Донечка зараз думає над своїм життєвим призначенням, вирішує, чи стати їй письменницею, чи художницею. Не всім же на заводі горбатитися, хтось повинен творити!
— Справді, — єхидно зауважила Віра. — Треба б взяти собі на замітку! Звільнюся з роботи, сяду на шию вашому синові і почну папір марати, віршики складати про нерозділене кохання!
— Віро, припини! — сердилася Марія Костянтинівна. — Не смій ображати Людочку! До речі, Вітя, я приїхала за грошима. Мені потрібно п’ять тисяч, Люся пригледіла собі тепле пальто.
Віру не влаштовувала готовність чоловіка на першу вимогу матері розстібати гаманець. За місяць Марія Костянтинівна примудрялася випросити у Віті приблизно тисяч десять. І щоразу свекруха прикривалася потребами дочки — їй, бідній, ні копійки з тих грошей не діставалося.
Коли Люсі знадобилося нове пальто, Віра розлютилася:
— Маріє Костянтинівно, вам не здається, що Люся просто за ніс вас усіх водить? Добре вона влаштувалася: сидить на всьому готовому, їсть, одягається за наш рахунок! Нехай хоча б домашню роботу всю на себе візьме.
Чому я повинна раз на тиждень, у вихідний, витрачати по шість годин на наведення порядку у вашій квартирі? Хоче ваша Люся пальто — нехай його заробить! Зробить два генеральних прибирання і я особисто їй ці п’ять тисяч дам!
Марія Костянтинівна спалахнула, сказала невістці щось образливе, Віра огризнулася — жінки посварилися. Винним, як завжди, залишився Віктор.
Мати пішла, а через годину передзвонила синові і назвала його м’якотілим. Віра теж не залишилася в боргу:
— Як довго це буде тривати? Вітю, ти не розумієш, що ці гроші відриваєш від своєї сім’ї? Їх ми могли, між іншим, відкладати на освіту Аріни. Ні, я не проти допомоги літнім батькам. Але саме батькам, а не дорослій, здоровій ледарці! Письменниця, тьху!
***
Марія Костянтинівна самій собі боялася зізнатися, що тягнути на шиї дорослу дочку їй набридло.
Людмила в квартирі не робила абсолютно нічого. У її кімнаті панував безлад, неприємно пахло, на будь-які зауваження матері Люда відповідала:
— Генії не помічають безладу! Якщо тобі заважає розкиданий одяг — прибери. Мене все влаштовує!
Пенсіонерка прекрасно розуміла, що хатню робітницю їй ніхто не оплатить. Вітя, можливо, і перейнявся б співчуттям до матері, але Віра…
Невістка нізащо не дозволить її синові оплачувати послуги помічниці. Марія Костянтинівна подумала і вирішила, що домробітницею може стати її рідна онука, Аріна.
— Ну а що? — міркувала Марія Костянтинівна. — Аріна цілком може встигати і вчитися, і мені по господарству допомагати. Та я їй послугу роблю! Коли дівчина вийде заміж, вона все вмітиме. Всьому її навчу!
З сином Марія Костянтинівна розмовляла. Вітю вона запросила в гості, щоб ненависна Віра не лізла в їхню розмову зі своїми коментарями:
— Синочку, ти ж у родині чоловік, — почала здалеку пенсіонерка. — Ти вирішуєш, що і як. Я в останні два місяці зовсім здала, погано себе почуваю, стан часом змінюється залежно від погоди.
Мені потрібна допомога. Я хочу, щоб Аріна переїхала до нас з Люсею! Я все продумала: Аріна зі школи прийде, швиденько всі справи переробить і до іспитів буде готуватися. Вся ніч у неї попереду буде!
Жити зі мною стане, в спальні. Я диванчик для неї куплю, вже не дозволю, щоб улюблена онука на підлозі спала!
Віктор завагався:
— Мамо, я не впевнений, що Віра погодиться на переїзд. Аріні вона жити у тебе не дозволить! Мамо, у доньки зараз складний період, вона активно готується до вступу в університет. Ти як собі уявляєш ваше спільне проживання?
Аріна буде ходити до школи, потім з обіду до пізнього вечора займатися прибиранням, приготуванням їжі та виконанням інших твоїх доручень. А уроки їй робити коли? Вночі? А спати дитина коли буде?
— Що ти, Вітю, все ускладнюєш? — скривилася Марія Костянтинівна. — Не буду я її сильно навантажувати! Що я, не розумію, чи що? Вона буде просто мені допомагати! У магазин, якщо раптом знадобиться, сходить, або річ якусь з антресолей зніме. Я вже не можу на драбину піднятися.
— Ну, не знаю, — сумнівався Віктор. — Я, звичайно, з Вірою поговорю… Але, мамо, нічого тобі не обіцяю.
***
Віра, коли чоловік повернувся від матері, уважно його вислухала і категорично заявила:
— Ні за що! Моя дитина не буде прислужувати Люсі і твоїй матері. Ще чого надумала! Заради її примхи Аріна повинна кинути навчання, перестати ходити до репетитора і, в принципі, наплювати на своє майбутнє?
Нехай дочку-ледарку працювати змушує! Щоб я більше, Вітю, від тебе таких прохань не чула!
Віктор спробував підійти з іншого боку: він переказав дочці розмову з її бабусею і запитав:
— Ну що, сонечко, ти готова прийти на допомогу улюбленій бабусі?
— Тату, навіть якщо мені жити буде ніде, я ніколи до бабусі не переїду! — відрізала Аріна. — Ми з нею не ладнаємо, ти про це прекрасно знаєш. Я не люблю, коли мною командують.
Тітка Люда постійно мене чіпляє, гидоти говорить. То мої окуляри її не влаштовують, то ніс у мене якийсь не такий. Ні, дякую! Я поживу вдома.
Віктор відмовив матері, і Марія Костянтинівна почала його мучити дзвінками. Віра терпіла рівно місяць. Телефони вимикати боялася — у неї на піклуванні була рідна бабуся, яка доживала свій вік у хорошому пансіонаті. Віра дуже боялася пропустити важливий дзвінок.
***
Коли Марія Костянтинівна вкотре почала о сьомій ранку скаржитися на своє скрутне становище, Віра не витримала — вона вихопила у чоловіка трубку і закричала:
— Якщо ви ще раз подзвоните з приводу дочки, я зберу речі Віктора і вижену його до вас! Будете жити втрьох і один за одним доглядати.
Повторюю востаннє: Аріна нікуди не поїде! Вона залишиться жити в моїй квартирі, поруч зі мною. Все ясно? Дайте Люді чарівного пенделя, нехай починає ворушитися!
Марія Костянтинівна злякалася: ще сина їй не вистачало! Характер невістки пенсіонерка знала, тому прийняла єдино правильне рішення — сім’ю сина вона залишила в спокої.
Віктор щомісяця переказує мамі гроші, відвідує її. Пенсіонерка весь час скаржиться синові на здоров’я, але Люду «перевиховувати» не поспішає.
