Я давно живу окремо, маю свою сім’ю, але за маму серце боліло завжди. Вона жила сама – тата не стало кілька років тому, і після його смерті дім ніби спорожнів. Мама трималася, не скаржилася, казала, що справляється. Аж поки до неї не переїхали брат із невісткою.

Спершу я навіть зраділа: думаю, не буде їй самотньо. Але дуже швидко стало ясно – раділа я дарма. Брат із невісткою виявилися тими, хто вміє тільки сидіти на шиї. Ні роботи нормальної, ні допомоги по дому. Мама сама ходила в магазин, готувала, прала, платила за комунальні. А вони – їли, спали і нарікали на життя.

– Доню, нічого, – заспокоювала мене мама по телефону. – Молоді ще, шукають себе.

“Шукають себе”, – думала я, – уже третій рік.

Щоб хоч трохи підтримати маму, я купила їй гарне зимове пальто, тепле взуття й шапку. Не з базару – якісні, сучасні, бо мама в мене доглянута жінка і заслуговує на краще. Привезла, вона аж розцвіла.

– Ой, доню, навіщо ти так витрачалась? 

– Мамо, ти в мене одна. Хочу, щоб гарно виглядала.

Але радість тривала недовго. Якось іду додому і раптом бачу невістку. І в мене очі на лоба: вона в маминому пальті. Тому самому. І взуття – теж мамине. Я спинилася як укопана.

– Ти що, серйозно?! Забрала у мами пальто?

– А що такого? Їй воно ні до чого. Куди аке сучасне й дороге? Усе одно ж вдома сидить.

– Це я купувала не тобі!

– Та не кричи, ми ж сім’я.

Цієї ж миті я розвернулась і поїхала до мами.

У домі – як завжди: брат лежить на дивані з телефоном, невістка вже вдома і на кухні п’є каву. Мама метушиться біля плити.

– Мамо, де твоє нове пальто? — прямо питаю.

– Та Катя сказала, що їй холодно в старому, от я і віддала.

– Ти взагалі в курсі, що відбувається?- звернулась я до Миколи.

– А що такого? У нас спільний дім.

– Дім, а не речі. І взагалі це мамин дім! Ви тут живете, їсте, за світло не платите, а тепер ще й одяг з неї знімаєте?!

Катя склала руки:

– Ти перебільшуєш. Вона сама погодилась.

– Мамо, ти для них не банкомат і не шафа з речами. Ти людина!

– Або ви починаєте жити як дорослі – працювати, платити, поважати маму. Або збираєте речі й шукаєте інше місце, – звернулась я до Каті і Миколи.

– Ти нас виганяєш?!

– Ні, я захищаю маму.

Я забрала у невістки пальто:

– Це не ваше. І більше до маминих речей не торкайтесь.

У домі запала тиша. Мама стояла зі сльозами в очах, а я її обійняла.

– Досить, мамо. Тепер я поруч. І більше ніхто не буде на тобі їздити.

І знаєте що? Вперше за довгий час мені стало спокійніше. Бо іноді, щоб захистити рідну людину, треба не мовчати – а влаштувати справжній скандал.