Ото й маю тепер “невісточку”, що й згадати страшно. Пишу й сама не розумію, де я так нагрішила, що син від рідної хати відвернувся.

Живемо ми в селі, як і жили все життя. Господарка немала: корова, свині, кури, качки. Город – що оком не кинь: картопля, буряки, морква, капуста, помідори. Я з чоловіком змалку до праці привчені, і сина так само ростили – щоб не пан, а ґазда був.

І тут привів Андрій мені невістку з міста. Приїхали – валізи, сумки, все таке модне, акуратне. Дивлюся я на неї й думаю: “Ну нічого, поживе в селі – навчиться”.

Перший день – ще туди-сюди, другий – бачу, біда. Я зранку на ногах: корову подоїти, свиням дати, курей випустити, грубку палю, сніг чищу. А вона? Сидить на дивані з телефоном. Кажу спокійно:

– Доню, може, підеш їсти щось звариш?

– Я не голодна, та й у кухні холодно.

– То всі решта вже хочуть їсти, бо з самого ранку на ногах.

– Я інтелігентна людина і сільські страви готувати не вмію.

Я аж оторопіла. В селі і в місті люди однаково їдять. А вона, бач, інтелігентна! А їсти хоче тричі на день, ще й гаряче. Думаю: добре, не з готування – то з хати почнемо. Кажу:

– Йди, підлогу помий.

– А де у вас швабра?

– Та он ганчірка й відро.

Зітхнула, але пішла. Помила так, що вода після неї чистіша, ніж підлога була. Я мовчу, терплю. На третій день кажу:

– Треба дров принести, бо на вечір холодно буде.

– Я жінка, це не жіноча робота.

– А в селі всі жінки не з цукру.

Андрій стоїть, мовчить, очі в землю. Ввечері думаю: ні, так не піде. Не можна ж, щоб син з панянкою жив, а я їм і куховарка, і служниця. Кажу:

– Будеш вечерю готувати.

– Я не вмію на газовій плиті.

– Навчишся, я ж навчилася.

День пройшов важкий, а під вечір ще й курку треба було на завтра підготувати. Кажу їй:

– Ходім, покажу, як курку скубати.

– Ви що?! Я цього робити не буду! Це жах!

– А що ти думала? Курка сама в каструлю стрибне? Це ж село! Тут м’ясо в магазині не продається!

Взяла ту курку, дала їй у руки. Інна скубла, морщилась, ледь не плакала.

– Я не для цього заміж виходила! – кричить.

– А я не для того сина ростила, щоб він з міською баринею жив!

На тому й розійшлися по кутках, а вранці – тиша: ні сина, ні невістки. Записка на столі: “Ми поїхали. Більше не приїдемо”.

І от скажіть мені, люди добрі: що я такого зробила? Хотіла, щоб у хаті був лад, щоб невістка господинею стала, а не гостею. Хіба поганого хотіла?Тепер сиджу, дивлюся на те господарство, на курей, і думаю: може, тепер така молодь пішла, що праця їм – як кара? А я ж лише по-сільськи, по-людськи. Як вважаєте, хто тут не правий?