Не знаю, правильно це чи ні, але я мушу розказати, що сьогодні сталося.
Бо мене просто розриває зсередини.
Сьогодні мені було дуже боляче.
Дуже-дуже.
Давно так не боліло.
Це історія про людяність.
Про те, як сильно контрастують люди.
Про дві сторони однієї медалі.
Моя мама. Моя мамочка. Найрідніша людина з добрим, світлим серцем.
Жінка, яка втратила сина.
Жінка, у якої війна забрала внука — мого сина.
У неї залишилася собака.
Собака її сина.
Те живе, що залишилося від нього.
І вона тепер з нею гуляє щодня.
Сьогодні вона вийшла на звичайну прогулянку.
Звичайний день.
Звичайна дорога.
Зараз така погода — ніби й чисто, ніби й криги не видно.
А під багнюкою — лід.
Його можна не помітити.
Мама послизнулася.
І впала просто в багнюку.
Біля дороги.
Перелом руки. Важкий. Потрібна операція.
Вона лежала.
Потім сиділа.
Не могла піднятися.
І їхали машини.
Багато машин.
Одна за одною.
Люди бачили, що жінка сидить у багнюці біля дороги.
І їхали далі.
Жодна машина не зупинилася.
Жодна.
Мама забула телефон вдома.
І сиділа там, думаючи про те, як я не раз казала їй:
«Мамо, бери з собою телефон».
Потім вона якось, через біль, із переломом, дісталася додому.
Подзвонила мені.
Ми поїхали в лікарню.
Лікарі, рентген, слова про операцію.
Але знаєте, що мене розривало найбільше?
Не перелом.
Мене розривала картина.
Моя мама — жінка, яка вже втратила найдорожчих чоловіків у своєму житті —
сиділа в багнюці безпорадна.
А світ просто їхав повз.
Я багато думаю про те, для чого ми тут.
Ми нічого не заберемо з собою.
Ні грошей.
Ні машин.
Ні статусів.
Я навіть не знаю, чи є щось далі.
Але якщо навіть нічого немає —
то тут і зараз ми точно маємо одне завдання.
Навчитися бути людьми.
Подати руку.
Зупинитися.
Не проїхати повз.
Бо одного дня в тій багнюці може сидіти хтось із наших.
І дуже хочеться, щоб тоді хтось зупинився.