Мої свекрухи живуть за містом, десь годину їхати машиною. Вони народилися та виросли в селі, тому міцно трималися хати. Господарка у них велика – 2 корівки, телятко, поросятка та свиноматка, кури, качки та гуси. Свинок переважно тримали на забій до свят, а от корів не чіпали. Тим паче, свекруха возила до міста на продаж молоко, яйця, сметану, сир. Корова їх родину добре годувала, були навіть покупці з сусідніх сіл. 

А свекор робив смачні ковбаси. Він сам збудував таку невеличку коптильню та робив ковбаси. Заробіток, як завжди, був на свята – Різдво та Великдень. 

Однак, я сама не звикла до такої праці. Народилася та виросла у місті, тут хіба з хатніх обов’язків – пилюку витерти чи сміття викинути. І навіть мої бабусі та дідусі ніколи дачі не мали. Ось таке я дитя “кам’яних джунглів”. 

Ну і коли я приїхала вперше до батьків Назара, то була одночасно шокована та вражена. Ну почну з гарного – всюди квіточки, альтанка, свекор зробив нам шашлики, налив домашнє вино та дав у дорогу великий пакунок домашніх копчених ковбас. Навколо така благодать, сонечко світить, свіжий вітерець. Поруч ще озеро є, де можна купатися та рибу ловити.

Але така благодать швидко закінчилася.

По-перше, туалет на “виходку”, тобто на дворі. Треба вийти з хати, обійти злого пса та ще хлів, перебігти город і вже можна заходити у будуар. Корови та свині постійно галасують, собака гавкає, кури кукурікають, наче прокажені.

А ще біля хліва дикий сморід помиїв. І свекруха лопатою бере ті помиї (без рукавичок) та виносить на город, аби землю придобрити. 

Найгірше – то годувати свиней та корів. Треба натерти буряку, ще каші та корму докинути. Ну і все розсипати. Мене ті свині ледь на шматки не роздерли, коли я зайшла до стайні. 

Тому вирішила, що краще буду навідуватися до свекрів вкрай рідко і суто на вихідні. Назар до цього нормально ставився, бо розумів, що я геть не привчена до такого “стилю” життя. 

Але не думайте, що я погана невістка. Вже суботу та неділю могла на городі потерпіти, їздила на поле збирати картоплю, поралася біля хати. Шкода було мій новий манікюр, але що поробиш? Тим паче, свекри нам дуже і дуже допомогли – дали майже 20 тисяч доларів на купівлю квартири після весілля. 

Минулої суботи Марина Василівна мала планову операцію на серце (яку ми самі оплатили). Лікарі суворо заборонили їй займатися хатніми справами, коли почули, як вона господарює в селі. Ще й на зло, Богдан Михайлович у неділю повертався з церкви, послизнувся на дорозі та ногу зламав. 

Тому ми з Назаром взяли на декілька днів відпустки на роботі та переїхали до села. Я розуміла ще в машині, що мене чекає пекельна робота. Але не усвідомлювала, що саме таких масштабів. 

О 6 ранку всі тварини у стайні повинні бути нагодованими. Тобто, о 5.40-45 я прокидалася та йшла на кухню, аби зробити їм каші та корм. А ще впродовж дня підкидати коровам сіна, щоб не мукали на все село.

– Ти знаєш, який то сором – коли у господині корова кричить, що всі сусіди чують. Мені такої дурної слави не треба! – нарікала пані Марина. 

Після сніданку треба згрібати всі помиї та виносити лопатою у спеціальну гнійну яму. Ну а далі готувати сніданок для родини. Мій Назар любить яєшню, Марина Василівна їсть вівсянку, а Богдан Михайлович взагалі тільки бутербродами снідає. І кожному мала окремо готувати. 

Плитка у свекрухи стара, ще така газова радянська. Позначки температури тільки у цифрах – 1, 2, 3. Щоразу, як я її запалювала, то молилася Богові, аби не підірвати будинок. 

Ще й зламався котел, тому для того, аби помитися з черпачка чи зробити чай, я мала гріти воду у каструлі. І крім хатніх справ, треба слідкувати за тиском у свекрухи, давати ліки, щодня приходила медсестра та робила їй уколи. 

Мені було вкрай важко слідкувати за господаркою. 3 дні мовчала та тримала все у собі. Але не витримала, вчора в обід вийшла до криниці та зателефонувала мамі, почала гірко плакати:

– Я вже так не можу. Чому Назар не найме для батьків якусь няньку чи не заплатить сусідці за догляд.

– Донечко, ну так люди живуть. Ти якось натякни чоловікові, що ти втомилася та треба відпочити.

І це почула свекруха, якраз було на кухні відчинене вікно. Ну і я заходжу до хати – а на мене вже Назар з кулаками та криками лізе:

– То що, встигла вже пожалітися матері, що з тебе тут Попелюшку зробили?

– Назаре, ти про що?

– Мама все чула. Як тобі не соромно жалітися! Ти не знаєш, що вона після операції, а в тата зламана нога?! Не подобається жити у нас – то провалюй геть.

Чоловік навіть забрав ключі від нашої квартири та машини, дав лиш 50 гривень на автобус, аби я до мами своєї поїхала. 

Я не розумію, чим так розгнівила чоловіка. Хіба щось погане сказала про його маму чи батька? Просто мені важко у селі працювати і все. А він одразу мене вигнав з хати та квартири. Певно, свекруха взагалі перекрутила мої слова, коли підслухала дзвінок. 

Як мені ще помиритися з Назаром? Просто не хочу більше повертатися у те кляте село!