— Марічко, а чому ти за квартиру не заплатила? — пролунав із кухні невдоволений голос Ігоря. — Власниця вже мені видзвонює!

Я підійшла до нього, схрестивши руки на грудях, і несхвально глянула:

— Але ж ти сам обіцяв закрити оренду цього місяця, хіба забув?

Він зробив такі здивовані очі, ніби вперше про це чув.

— Ой, а я геть з голови випустив! Усі гроші пішли на нову гуму для машини. Люба, внеси, будь ласка, зараз ти, а я вже якось наступного місяця.

Ігор навіть не просив, він констатував це як щось само собою зрозуміле. Наче я його особистий безлімітний банкомат.

Я важко зітхнула, але мовчки кивнула. Опинитися просто неба через те, що чоловік не вміє елементарно планувати фінанси, у мої плани точно не входило. Пішла до спальні, перевдяглася в улюблений м’який домашній костюм. Робочий день сьогодні вичавив із мене всі соки, хотілося просто тиші.

А тут ще й ці непередбачені витрати звалилися на голову. “І в чому взагалі сенс нашого роздільного бюджету?” — сердито пробурмотіла я сама до себе.

Цю геніальну ідею висунув сам Ігор десь через три місяці після нашого весілля. І тут навіть до ворожки не треба було ходити, щоб зрозуміти: без впливу його матінки не обійшлося. Ірина Михайлівна ще до того, як ми стали на рушник, усе в мене випитувала, наче слідчий на допиті.

— От у тебе є квартира в будинку, що ще будується. А де ж ви жити збираєтеся після розпису? По чужих кутках, на орендованій? — допитувалася вона.

Звісно, Ігор уже тоді підшукав нам непоганий варіант. Але я ніяк не могла второпати, куди вона хилить.

— А хто ж тебе утримувати буде? — хитро примружилася свекруха.

Я тоді тільки щиро розсміялася:

— Мене не треба утримувати, Ірино Михайлівно. Я сама працюю і добре заробляю. Квартира вже куплена, залишиться тільки ремонт зробити, коли здадуть.

— А гроші на той ремонт хто витрачатиме? Мій син? — не вгамовувалася вона.

Тоді нашу розмову хтось перебив, але насіння сумнівів було посіяне. Тому, коли після весілля Ігор раптом заявив, що ми вестимемо роздільні фінанси, я просто махнула рукою і погодилася. Думала, ну хай, може, хоч так Ірина Михайлівна перестане сунути носа в наш гаманець і вираховувати, хто за що платить.

Ми вже понад рік винаймали житло. Договір, як і годиться, був оформлений на чоловіка. Платити мали по черзі, як домовлялися на березі. Але в реальності вийшло так, що майже всі витрати, від комуналки до продуктів, лягли на мої плечі. Мені вже добряче набридло тягнути цей віз самій.

Мої невеселі роздуми перервав Ігор. Він завмер на порозі кімнати й чомусь дуже сердито на мене глянув.

— Щось сталося? — здивовано запитала я.

— Моя мама приїжджає в гості, — буркнув він.

— Знову?! — мимоволі вирвалося в мене.

— Чому в тебе завжди така реакція?! Тобі що, моя рідня кісткою в горлі стоїть? — одразу скипів чоловік.

— Та тому, що твоя мама постійно мене критикує і чіпляється до кожної дрібниці! Подай, принеси, помий. То пилюку не так витерла, то борщ не за її рецептом. Ірина Михайлівна поводиться так, ніби я не твоя дружина, а її особиста наймичка.

Ігор спохмурнів:

— Мила, ти перебільшуєш. Мама зовсім не така. Просто ви ще не знайшли спільної мови. У неї непростий характер, згоден. Але ж вона про тебе піклується і хоче для нас тільки найкращого!

Я мовчки кивнула. Сперечатися з чоловіком, коли справа стосувалася його ненаглядної матусі, було марною тратою нервів.

— Коли вона приїде і на скільки? — тільки й спитала я, подумки вже готуючись до оборони.

— У суботу. Днів на три.

“Ну добре, три дні можна якось і потерпіти”, — подумала я. До приїзду дорогої свекрухи я підготувалася ґрунтовно: вилизала квартиру до блиску, наготувала повний холодильник смакоти. А коли вона прибула і влаштувалася на дивані, я зі спокійною совістю вирушила на прогулянку в парк зі своїм старим шкільним другом Вадимом.

Він щиро реготав, слухаючи мої сімейні хроніки.

— Та це ж просто кіно! Неймовірно, що вона про себе думає, якщо дозволяє собі так поводитися. У голові не вкладається! — дивувався він.

— От і в мене не вкладається. Минулого разу вона заявила, що їсть тільки щойно приготоване, а розігріте — це для неї табу. І що взуття я в коридорі не під тим кутом ставлю! Ледве витримала, щоб не зірватися. Тому сьогодні й втекла на кілька годин. Хай із синочком поспілкується наодинці. Кісточки мені перемиють. Навіть слухати не хочу, бо ж однаково я ніколи не дотягну до її “високих стандартів”.

Додому я повернулася пізненько і відразу пішла до ванної кімнати. Ігор сидів за комп’ютером, граючи в якісь стрілялки, а свекруха дивилася серіал. Але, щойно почувши, як клацнув замок, вона миттю виросла на порозі ванної:

— І де це ти так довго пропадала?

— Гуляла з другом. Хіба це злочин? — спокійно відповіла я, змиваючи макіяж перед дзеркалом.

— Ти хоч іноді на годинник дивись! З ким це ти там бродиш по ночах, поки законний чоловік удома сидить?! — зашипіла вона.

— Ірино Михайлівно, я зустрічалася зі шкільним товаришем. Ми попили кави, він мене підвіз. Що в цьому такого кримінального? Чому я повинна сидіти біля Ігоря на прив’язі?

Свекруха насупилася й войовничо вперла руки в боки:

— Ти не повинна його самого залишати! Дружина має бути біля чоловіка!

— Так ви ж були вдома! — лагідно усміхнулася я. — Я спеціально дала вам можливість спокійно поспілкуватися з сином. Хіба ж це погано?

Закінчивши вмиватися, я прослизнула до спальні, делікатно причинивши двері прямісінько перед носом обуреної Ірини Михайлівни. “Оце так липучка”, — прошепотіла я сама до себе, перевдягаючись.

Та щойно я вийшла на кухню, щоб зробити собі бутерброд, свекруха знову пішла в наступ:

— Марічко, а що люди скажуть? Ти про це хоч на хвилину подумала?!

— Які ще люди?

— Сусіди! Ті, хто бачив, як ти з чужої машини з якимось молодиком виходила!

— Та яка різниця, хто що там бачив? Я страшенно втомилася. Давайте завтра про це поговоримо, — відмахнулася я.

— Ну ти й нахаба! Безсовісна! — кинула Ірина Михайлівна й гордо віддалилася назад до свого телевізора.

Усі ці три дні я намагалася звести спілкування зі свекрухою до абсолютного мінімуму. Вже після того, як вона нарешті поїхала додому, Ігор невдоволено запитав:

— Що у вас там з мамою знову сталося? Чого вона така набурмосена поїхала?

— Звичайне непорозуміння, — відрізала я. — Вона свято вірить, що в мене не повинно бути ні друзів, ні власного життя. А я з цим категорично не згодна.

— Тобі варто бути з нею м’якшою. Ставитися з повагою, вона ж моя мати! — завів свою платівку чоловік.

Я лише зітхнула і промовчала.

На щастя, Ірина Михайлівна не навідувалася до нас кілька місяців, і ця тема потроху забулася. Життя йшло своєю чергою. Аж ось одного дня, коли я летіла з роботи додому, задзвонив телефон.

— Марія Іванчук? Доброго дня. Це ваш забудовник. Ваша квартира повністю готова, можете приїжджати на прийомку! — пролунав у слухавці бадьорий голос.

— Ой, яка чудова новина! Дуже вам дякую! Буду завтра з самого ранку! — від радості я ледь не затанцювала посеред вулиці.

— Чекаємо на вас. На все добре.

Я одразу ж набрала Вадима. Він професійно займався прийомкою новобудов і вже не одному знайомому зекономив купу нервів та грошей, вишукуючи приховані будівельні “косяки”. Подумки я вже пообіцяла купити йому найкращий могорич, щойно отримаю ключі. Вадим одразу погодився поїхати зі мною наступного ранку.

Тепер я не йшла, а просто летіла додому на крилах, щоб поділитися цією радістю з чоловіком. Дорогою навіть забігла в кондитерську і купила наш улюблений торт — хотілося влаштувати маленьке сімейне свято.

Та щойно я переступила поріг із усмішкою на обличчі, чоловік видав:

— До мене мама з сестрою приїжджають. А тобі треба десь на пару тижнів у готель перебратися.

Я ледь не випустила той нещасний торт із рук.

— Що ти сказав? — насилу видушила я з себе.

— На вихідних приїдуть мама і Настя. Погостюють два тижні. Мамі треба пройти повне медичне обстеження в клініці, а Настя буде її супроводжувати. Квартира в нас тісна, сама розумієш. Тож тобі доведеться на цей час з’їхати.

На мить мені просто відібрало мову.

— Тобто… ти виселяєш власну дружину, щоб заселити своїх родичів?! А чому вони не можуть зняти собі житло на ці два тижні?

Ігор аж почервонів від злості:

— Мама хоче жити саме в нас! Але ти її страшенно дратуєш. Без тебе всім буде набагато спокійніше.

Я повільно кивнула. Ну так, звісно. Всім буде чудово і спокійно, крім мене.

— Добре. Я тебе почула, — тихо відказала я.

Про свою нову квартиру я йому так нічого й не сказала. Свято було безнадійно зіпсоване, а всередині щось остаточно обірвалося і дзенькнуло. А Ігор тим часом поводився так легко й невимушено, ніби нічого особливого не сталося — подумаєш, попросив дружину з речами на вихід.

Я навіть не стала ставати до плити, просто замовила доставку. Весь вечір ми провели в глухому мовчанні.

Наступного ранку мене чекали зовсім інші емоції.

— Усе ідеально. Можемо підписувати акт. Дякую будівельникам за роботу, — резюмував Вадим після ретельного огляду з усіма своїми приладами.

А я просто стояла і не могла відірвати очей від своєї власної квартири. Ремонт був закінчений, пахло свіжою фарбою і новим щасливим життям. Залишилося тільки завезти меблі — і можна жити!

— Радієш? — тепло усміхнувся Вадим.

— Ще б пак! Ти навіть не уявляєш як. Дякую тобі величезне! — я міцно обійняла друга. — Тепер мені хоч не доведеться по чужих готелях поневірятися… — раптом гірко вирвалося в мене.

— Стоп. Щось я не зрозумів. Яких іще готелях? — насупився Вадим.

— Та… родичі Ігоря приїжджають. А я їм, бачте, заважаю своєю присутністю. То чоловік попросив мене з’їхати на два тижні, щоб мамі не муляти очі.

Друг подивився на мене таким довгим, пронизливим поглядом, від якого стало ніяково, а потім тихо, але твердо сказав:

— Марічко, я знаю, що лізти в чужу сім’ю — справа невдячна. Але ти моя найкраща подруга. Пробач, якщо скажу різко, та… ти впевнена, що тобі взагалі потрібна така родина? Ігор же просто зручно вмостився тобі на шию і звісив ніжки!

Коли він востаннє платив за ту вашу оренду? Ніколи? Від своєї матері він тебе не захищає. А тепер ще й з хати виставляє, за яку ти ж зі своєї кишені платиш! Він же вкрай знахабнів. Тобі самій так не здається?

— Ти правий, Вадиме… Але що мені робити? — безпорадно зітхнула я, відчуваючи, як до горла підступає клубок.

— Візьми паузу, — просто запропонував він.

Я здивовано кліпнула очима.

— Поживіть окремо. Знаєш, іноді на відстані багато речей стають дуже очевидними. Можливо, без нього тобі дихатиметься набагато вільніше. Не рубай з плеча сьогодні, але й не ковтай це відверте хамське ставлення.

Вадим почав неспішно збирати свої інструменти у валізку. Він завжди ставився до мене як до молодшої сестрички, хоча за паспортом я була на пару тижнів старша. Його щира, ненав’язлива турбота була саме тим, чого мені так гостро бракувало останнім часом.

Я зробила глибокий вдих, наче перед стрибком у крижану воду, і рішуче запитала:

— Допоможеш мені сьогодні речі перевезти?

Вадим обернувся і з радісною усмішкою впевнено кивнув.

До тріумфального приїзду дорогої свекрухи та зовиці залишалося менше доби. Поки Ігор був на роботі, я спакувала останню кофтинку у валізу й потягла її до машини.

Вадим тим часом у моїй новій квартирі вже командував майстрами, які збирали найнеобхідніші меблі на перший час — ліжко та шафу. Ігор, мабуть, і гадки не мав, що моя “готельна відпустка” затягнеться назавжди.

Я востаннє окинула оком орендовану квартиру, гучно грюкнула дверима і побігла до авто. Попереду було багато приємних клопотів.

Наступного дня ближче до обіду телефон розірвався від дзвінка. Це був Ігор. Його тон був злим і різким:

— Марічко, ти де взагалі?!

— Ти ж сам учора сказав, що мені треба з’їхати. Я як слухняна дружина так і зробила, — абсолютно спокійно відповіла я.

Ігор аж скипів:

— Чому вдома такий бардак?! Чому в холодильнику миша повісилася, нічого не наготовано?! Мама з дороги приїхала, втомлена! І взагалі, мені знову власниця дзвонила — ти якого біса за квартиру не заплатила?!

Я чесно хотіла все пояснити мирно, але від цього нахабного тону в мене всередині остаточно луснула остання струна терпіння.

— Послухай-но мене уважно, любий, — голос мій став крижаним. — Якщо я живу окремо, то обслуговувати твою родину не наймалася. У тебе є чудова сестра Настя — от нехай вона й стає до плити і варить борщі. А прибрати перед приїздом дорогих гостей міг би й ти сам. Зрештою, це не моя мама приїхала на два тижні. А щодо оренди — то платити за неї вже давним-давно твоя черга!

Тон Ігоря різко змінився з нападницького на жалісливий:

— Марічко, ну в мене ж зовсім немає грошей, ти ж знаєш… Мені тепер навіть мамі на обстеження не вистачить! Давай ти приїдеш, і ми все нормально обговоримо…

— Ні, милий. Коли ти вчора так легко виставляв мене за двері власного дому, я дещо дуже чітко зрозуміла.

— І що ж саме? — процідив він крізь зуби.

— Що я страшенно втомилася. Втомилася бути твоїм гаманцем, закривати твої дірки в бюджеті й терпіти вічні зневажливі повчання твоєї матері. Тому я вирішила, що нам варто пожити окремо. Дуже окремо.

— Ой, та куди ти підеш? — зневажливо пирхнув він. — Поблукаєш і сама прибіжиш через два тижні, як гроші на готель закінчаться!

Я лише дзвінко і з величезним полегшенням розсміялася в слухавку:

— Сюрприз, Ігорю! Моя квартира вже здана і повністю готова. Меблі я купила. Сиджу, п’ю каву на власній красивій кухні. Тож за мене можеш не хвилюватися. Спокійно і радісно проводь час зі своєю родиною.

І я просто натиснула “відбій”.

Ті два тижні пролетіли як один щасливий, спокійний день. Ігор та його рідня обривали мені телефон. Колишній навіть приїжджав до мого нового будинку і грюкав у двері, але я просто не відкривала.

За цей короткий час я остаточно переконалася: без нього моє життя стало набагато легшим, багатшим і радіснішим.

Я без вагань подала на розлучення. Ігор, звісно, влаштовував драми, маніпулював, кричав, що не дасть згоди. Але тепер мене це не обходило — я нарешті поставила себе і свої інтереси на перше місце.

Майже колишній чоловік нив у повідомленнях, що грошей нуль, за оренду величезний борг, і господиня виставляє його з речами на вулицю. Я лише з посмішкою читала ці жалібні тиради, а потім мовчки відправляла черговий номер у чорний список.

Минуло пів року.

Життя заграло новими, яскравими барвами. Якось Вадим запросив мене випити кави в затишній кавʼярні в центрі. Коли я підійшла до їхнього столика, то побачила, що він не сам. Поруч сидів дуже охайний, приємний і усміхнений чоловік.

— Марічко, знайомся, це мій колега Кирило, — хитро підморгнув Вадим. — Він давно про тебе розпитував, от я й вирішив зіграти в Купідона. Кириле, це наша чудова Марічка. Ну все, молодь, спілкуйтеся, а я побіг, бо маю купу справ!

І Вадим блискавично розчинився в натовпі, залишивши нас удвох.

Я подивилася на Кирила, зробила глибокий вдих і раптом чітко усвідомила: усе хворобливе минуле залишилося далеко позаду, і настав час з легким серцем іти далі. Я щиро йому усміхнулася. Тепер я точно знала: усе буде добре.

Ось таку життєву історію надіслала нам наша читачка, а ми з радістю трохи підкорегували її та поділилися з вами. Як то кажуть у народі: «Хто везе, того й поганяють», тому так важливо вчасно скинути з шиї тих, хто вмостився туди без дозволу, і навчитися цінувати найголовнішу людину у своєму житті — себе.

А чи траплялося у вашому житті чи житті ваших знайомих так, що власна рішучість і вчасно поставлена крапка ставали початком світлої смуги?

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!