– Як там Поліна? – Марія вмостилася зручніше у кріслі, уважно спостерігаючи за обличчям сина.

– Все гаразд, мамо, – Артем усміхнувся, і щось м’яке майнуло у його погляді. – Вчора були на УЗД. Малюк здоровий. Хлопчик.

Марія притиснула долоню до грудей. Онук. Після стількох років очікування та нескінченних тривог доля нарешті подарувала їй цей подарунок.

– Хлопчик, – повторила вона тихо, ніби пробуючи слово на смак. – Артем, ти не уявляєш, як довго я про це мріяла. Онук. Качатиму на колінах, возитиму на прогулянки, вчитиму грати в шахи…

Артем кивнув головою, але щось змінилося в його обличчі. Ледве помітна напруга в щелепі, погляд, що раптом зацікавився візерунком на килимі.

– Що таке? – Марія подалася вперед. – Щось не так?

– Ні-ні, з малюком все гаразд, – Артем потер потилицю. – Просто… Поліна нещодавно отримала спадок. Пам’ятаєш, у неї три місяці тому бабусі не стало?

– Антоніна Сергіївна, так. Я посилала квіти.

– Так от, спадок нарешті оформили, – Артем помовчав, підбираючи слова. – Пів мільйона гривень. І Поліна хоче купити дачу.

Брови Марії поповзли вгору. Дача. З усього, що вона могла чекати, це було останнє.

– Дача – це, звичайно, чудово, – сказала вона повільно. – Але, синку, ти ж розумієш, це не квартира? Дача потребує постійної уваги, вкладень. Дах, сад, опалення. Не можна просто замкнути її та забути на кілька місяців.

– Ми все це обміркували, – Артем випростався у кріслі. – Обговорюємо вже кілька тижнів. Склали списки, прорахували витрати.

– Малюку влітку знадобиться свіже повітря, місце якомога далі від міського смогу. Поліна знайшла кілька варіантів під Миргородом, не надто далеко.

Марія вивчала обличчя сина. Двадцять вісім років, одружений, дитина на підході. Коли її маленький хлопчик встиг перетворитися на цього чоловіка, який сидить навпроти й приймає рішення про нерухомість та дітей?

– Ви справді вирішили?

– Так.

Марія повільно кивнула. Вони дорослі. У них своє життя, свої плани. Яке вона має право читати їм нотації?

– Що ж, – сказала вона нарешті, – якщо ви все добре обдумали, я за вас рада. Тільки пообіцяй, що перед підписанням перевірите фундамент. Твій батько купив нашу першу дачу без перевірки, і ми два роки боролися із затопленням підвалу.

Плечі Артема розслабилися.

– Обіцяю, мамо. І ти будеш першою, кого ми покличемо на шашлики, коли облаштуємось.

– Знаєш, – додала Марія, дивлячись, як Артем бере куртку, – мені довелося продати нашу стару дачу після того, як батька не стало.

– Тобі тоді було п’ятнадцять, ще у школі навчався. Я не могла впоратися сама, і все розвалилося так швидко. Сад здичавів за одне літо, до осені ґанок почав гнити.

Артем завмер у дверях.

– Я пам’ятаю те місце. Яблуні.

– Три з них засохли, бо їх ніхто не обрізав як слід, – Марія похитала головою. – Я не відмовляю тебе, Артеме. Просто… обміркуйте все, як слід. Двічі, тричі.

– Обміркуємо, мамо. Обіцяю.

Двері за ним зачинилися, і Марія дозволила собі усміхнутися. Вони ще такі молоді, сповнені енергії та впевненості, що можуть підкорити все, що завгодно.

Вона добре пам’ятала це почуття. Але життя вміє викладати уроки й за деякі доводиться дорого платити…

Місяці пролетіли швидко. Марія регулярно бачилася з Артемом та Поліною, спостерігала, як живіт невістки стає все круглішим з кожним візитом.

Вони приходили на вечерю, приносили невеликі подарунки, говорили про кольори стін для дитячої та імена для малюка. Про пошуки дачі ніхто не згадував, і Марія не питала.

А потім одного вечора наприкінці серпня Артем повідомив:

– Мамо, ми купили дачу. Минулого тижня підписали документи.

Рука Марії стиснула серветку. Десяток різких зауважень піднялося до горла, але вона проковтнула їх з неабияким зусиллям.

– Вітаю, – видавила вона. – Де?

– Там де й хотіли – під Миргородом. Гарне місце прямо біля річки. – Очі Поліни сяяли від захоплення.

– Ми хочемо показати її вам завтра, Маріє Дмитрівно. Поїдете з нами?

– Звичайно.

Наступного ранку Марія опинилася на задньому сидінні скромного седана Артема і дивилася, як багатоповерхівки міста змінюються лісами та полями.

Минуло дві години, почалася третя. Вона глянула на Поліну на передньому сидінні, на живіт, що випирає, та упирається в ремінь безпеки. Сьомий місяць, і три години трясіння розбитими путівцями в один бік.

Вони повернули на ґрунтову дорогу, і нарешті між березами з’явилася дача. Серце Марії впало…

Будинок помітно нахилився на один бік, дерев’яні стіни вицвіли до стомленого сірого кольору. Фарба облупилася на віконних рамах і висіла довгими сумними клаптями.

Паркан місцями обвалився цілими секціями, а сад перетворився на джунглі з бур’янів і кущів малини, що розрослися.

– Фундамент міцний, – швидко сказав Артем, читаючи її вираз обличчя. – Ми перевіряли.

– А яка ділянка! – Поліна вже вибралася з машини, рухаючись на подив швидко для жінки на такому терміні. – Пів гектара, уявляєте? Тут поставимо пісочницю, а там гойдалки, біля старої яблуні.

Марія повільно обходила ділянку, киваючи в потрібних місцях, поки її розум робив підрахунки. Новий дах, нові вікна, повна заміна проводки.

Вбиральню потрібно переробляти, свердловину бити. Десятки тисяч гривень, а може й сотні.

Але Поліна сяяла, з ентузіазмом вказуючи на ґанок, що розвалюється, де уявляла собі літні сніданки. Артем дивився на дружину з такою очевидною ніжністю, що щось пом’якшилось у грудях Марії, попри все.

Вони зробили свій вибір. Вони дорослі. І їй доведеться з цим жити…

…Марія ходила по своїй маленькій квартирі з лійкою, доглядаючи скромну колекцію рослин на підвіконні. Яскрава червона герань, пара фіалок з оксамитовим листям.

Нічого особливого, нічого вимогливого, але достатньо, щоб угамувати стару потребу дбати про щось зелене, не надриваючи спину на городі.

Телефон завібрував на кухонному столі, на екрані висвітлилося ім’я Артема.

– Мамо, ти вільна у ці вихідні? Ми їдемо на дачу, подумали, може, хочеш із нами?

Марія посміхнулася, вже уявляючи кругле личко маленького Дмитрика. Три місяці вже, з темними очима батька та впертим підборіддям матері.

– Звісно, ​​синку. Із задоволенням. Свіже повітря мені тільки на користь.

– Чудово! Заїду по тебе в суботу вранці, близько восьмої.

Субота видалася сірою та похмурою. Марія стояла біля під’їзду з невеликою сумкою. Машина Артема під’їхала, і вона одразу помітила порожнє заднє сидіння. Ні дитячого крісла, ні Поліни, ні дитини.

– А де твої? – Марія зазирнула у вікно, перш ніж сісти.

– Вдома, – Артем махнув рукою. – Дмитрик застудився, нежить і таке інше. Поліна залишилася з ним, звісно.

Марія вмостилася на передньому сидінні, здивування розповзалося по обличчю. Якщо дитина хвора й Поліна вдома, навіщо вони їдуть три години на порожню дачу?

– Артеме, я щось не розумію. Якщо онук не здоровий, що ми там робитимемо? Навіщо їдемо на дачу?

Артем виїхав на шосе, уникаючи її погляду.

– Там усе готове. Нам привезли землю, ми придбали інструменти. Поліна хоче переїхати туди на літо з дитиною, але спочатку потрібно упорядкувати город. Зробити грядки, прибрати бур’яни. Ну, ти розумієш, мамо.

Слова доходили повільно, кожне додавало ваги підозрі в грудях Марії.

– Ти везеш мене туди працювати?

– Ну, Поліна подумала… в сенсі, у тебе ж є досвід із садом, і ми вирішили…

Марія підійняла руку, і Артемові виправдання завмерли на півслові. Вона повернулася до нього, роздивляючись сина так, ніби бачила вперше.

– Артеме, ти пам’ятаєш, чому я продала нашу дачу? Ту саму, з яблунями, які ти так любив?

– Мамо, там було по-іншому…

– Я продала її, бо не могла впоратися сама! Моя спина, мої коліна, моє серце, яке збивається з ритму, коли я підіймаюся надто крутими сходинками, – Марія повільно похитала головою.

– Я ж вам усе це казала! Я попереджала вас обох, що дача – це робота, постійна робота, а ви кивали та казали, що розумієте!

– Ми розуміємо, але…

– Але тепер ви хочете, щоб я виконувала роботу, з якою ви самі не справляєтесь? – Рука Марії вже тяглася до ручки дверей. – Зупини машину!

– Мамо, ми ж посеред дороги!

– Зупини, Артеме!

Машина з’їхала на узбіччя. Марія вибралася назовні, притискаючи сумку до грудей.

– Я викличу таксі. Або автобусом доїду додому. Неподобство! Мені шістдесят три роки, Артеме! Виявіть повагу хоча б до мого віку! Я не буду батрачити на вашій дачі!

Вона пішла геть, не озираючись. Їй не було про що говорити з сином.

За тиждень пролунав дзвінок у двері. Марія відчинила і побачила на порозі Поліну. Дмитрик пхикав у перенесенні. А в очах невістки палав праведний гнів.

– Як ви могли так вчинити з нами? – Поліна протиснулася повз неї до передпокою. – Просто кинули сина одного?

– У нас дитина, Маріє Дмитрівно, ваш онук, між іншим! Нам потрібна допомога, а ви пішли! Просто розвернулися та пішли!

Марія спокійно зачинила двері та обернулася до невістки.

– Я казала вам обом, ще до того, як ви купили цю дачу, що саме так і буде! Говорила, що там дуже багато роботи, дуже багато витрат, дуже багато всього!

– То це помста? Тому що ми не послухали вашу пораду? Ви нам мститеся?

– Ні, Поліно. Я просто не дозволю використовувати себе! – Марія зустріла погляд невістки. – Ви хотіли цю дачу? Ви купили її!

– Тепер вам потрібно самим розібратися, як її утримувати!

– Ви ж мати Артема! Бабуся Дмитрика! Ви повинні нам допомагати!

– Я й допомагаю! Вчу вас обох, що вчинки мають наслідки! – Марія потяглася повз Поліну і знову відчинила двері.

– Коли будете готові приходити до мене просто у гості, а не у пошуках безплатної робочої сили – милості прошу.

Обличчя Поліни залилося густою фарбою. Вона схопила перенесення з сином і вискочила, не промовивши жодного слова.

Марія зачинила двері й притулилася до них, а серце нило попри всю рішучість. Можливо, вона стала лиходійкою в їхній історії.

Але вона надто багато років ходила цим світом, щоб тепер дозволяти себе використовувати. Ще й так нахабно…

Як ви вважаєте, слушно вчинила Марія? Пишіть свої слушні думки в коментарях, ставте вподобайки!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!