Любов Іллівна, важко ступаючи по сходах, піднімалася на четвертий поверх у свою квартиру, несучи дві важкі сумки. Біля під’їзду зателефонувала дочці, щоб та спустилася допомогти або послала свого чоловіка. Але Світлана не відповіла. Довелося тягнути самій.

Увійшовши в квартиру, вона відразу ж зрозуміла, що щось сталося. Зі спальні дочки лунали глухі ридання. «Цього мені тільки й не вистачало», – подумала втомлена жінка, сидячи на низькій полиці для взуття і переводивши подих.

Сил не було піднятися. Сумки з продуктами нахилилися, ось-ось впадуть на бік, і все з них вивалиться. Та ще й Свєтка вся в сльозах. Дочка, звичайно ж, важливіша. Пересиливши себе, Любов Іллівна підвелася і пішла до неї. Зятя, судячи з усього, вдома не було.

– Так, що тут сталося? – запитала вона, відкривши двері. – Що за сльози? Де цей?

Так вона часто називала зятя. Не те, щоб вона його не любила. Нехай Свєтка його любить, якщо є за що. А вона просто терпіла його в будинку заради дочки.

Не такого зятя вона хотіла єдиній дочці. Сама з таким розлучилася сто років тому, одна Свєтку виростила. І не хотілося їй, щоб дочка пішла її стопами у шлюбі.

Та, відірвавшись від подушки, але все ще в риданні кинулася матері на шию.

– Мамо! Мамочко! Він пішов. Пішов! Що мені тепер робити? Я ж люблю його, мамо! Я не зможу без нього…

Любов Іллівна струснула дочку за плечі і скомандувала:

– Так! Зараз же вставай і швидко у ванну! Вмийся холодною водою, приведи себе до ладу.

Дочка послухалася її і побрела у ванну, поки мати накапала їй валеріани.

– Ось, випий, заспокойся і давай все по порядку. Що сталося? Він руку на тебе підняв?

Якщо чесно, вона в це не вірила. Ніколи б Юрко такого не зробив. Але сама вона одного разу довела свого чоловіка до цього. Він їй слово, вона йому десять, він їй заспокойся, мовляв, а вона йому… Коротше, отримала по щоках. Хто б міг подумати!

Світлана випила настоянку, все ще схлипуючи, а потім сказала:

– Він знову у відрядження їде завтра. Я просила його мене взяти з собою, а він відмовився. Знову відмовився! Тоді я стала висловлювати, що у нього там інша в Києві, тому і мене не бере. Стала кричати на нього, а він схопив свій кейс з ноутбуком і пішов, грюкнувши дверима.

– Ну і що? Чому ти вирішила, що він кинув? Поїде і повернеться. Не вперше. І нічого не сказав тобі на прощання?

– Він не повернеться, мамо, так і сказав! А коли вийшов зі спальні, грюкнув дверима, і я чула, як він мене дурепою назвав!

Світлана знову заридала.

Любов Іллівна буквально взяла її за руку і відвела до ліжка, поклала, накрила ковдрою. Сівши поруч, погладила по голові, і незабаром Світлана заснула.

Душу матері палила гіркота і образа за дочку, яка так нерозумно закохалася в цього… Вона не знаходила слів! Може, він і геній на роботі, он його як рухають, зі столиці не вилазить, все якісь договори укладає. А вдома ніхто і кликати ніяк!

Вона дістала його валізу і стала запихати туди речі зятя. Нехай котиться на всі чотири сторони! Є у його діда будинок в якомусь селі, ось нехай туди і їде!

А вона дочку в образу не дасть. Дивись ти, який розумний! Дурною вона тепер стала. Рік на всьому готовому прожив, як у Христа за пазухою, а тепер дурна вона!

«Яка б вона не була, а вона моя дочка, і я її нікому не дам образити!» – розпалювала себе Любов Іллівна, вставши одним коліном на кришку валізи, намагаючись її застебнути. Свєта схлипнула уві сні. Мати знову сіла поруч, і у неї самої сльози покотилися з очей.

– Невже все повторюється, – прошепотіла вона, і спогади нахлинули на неї.

Майже двадцять років тому вона сама ось так само прогнала з дому батька Свєтки, поспіхом зібравши його валізу.

Любов Іллівна тихо вийшла, прикривши двері в кімнату дочки.

Розпакувала нарешті сумки з продуктами, заварила міцного чаю і віддалася спогадам, намагаючись зрозуміти, чому так склалося її життя?

Мама теж виховувала її одна, батько пішов з життя рано. Люба вчилася в школі, росла, як травинка в полі. Мати на трьох роботах працювала і всюди прибиральницею: з раннього ранку в школі, потім в дитячому садку, а ввечері в якомусь клубі.

Між роботами прибігала додому, щось готувала, годувала дочку і знову на роботу, чергову. Після школи Люба вступила до інституту, там зустріла своє перше  кохання і незабаром вискочила заміж. За взаємною любов’ю, але за непристосованого до життя інтелігента, маминого синочка.

Кохання

Він вдався до науки. Свекруха його обожнювала, а її, Любу, за людину не вважала. Вона йому не рівна! А коли мама Люби пішла з життя і залишилася ось ця сама квартира, вони з чоловіком з’їхали від свекрухи.

Та сльози лила, не хотіла синочка відпускати.

Але він так змучив Любу, що довелося все-таки вигнати. В будинку нічого не робив, читав, писав, їздив на якісь конференції. Коли Свєта народилася, він навіть з пологового будинку її не забрав! Не зміг, на важливому засіданні був.

Ще рік вона з ним промучилася, а потім вигнала зі скандалом до своєї ненаглядної матусі.

Зараз бачаться іноді, як чужі. Він одружився давно, колишня свекруха пішла в інший світ, царство їй небесне. І зі Свєтою він не особливо спілкується. Від випадку до випадку. Хіба таке життя вона хоче для своєї доньки?!

Адже свекруха не підтримала її тоді з маленькою дитиною на руках. Бабуся, називається. Ну хоч би поговорила з нею, пояснила, що потерпіти трохи треба, все налагодиться, синок ось захиститься, і все стане на свої місця.

Але цього не сталося. Вона просто забрала сина під своє крило, а їх зі Свєтою залишила одних.

Всю ніч Любов Іллівна провела в тривозі. Спочатку сидячи на дивані, а потім у ліжку. Дрімала час від часу, прокидалася і знову як у заціпеніння впадала.

Вранці встала вся розбита, розпакувала валізу зятя, акуратно склавши всі речі на місце. Прокинулася Свєта, але вона сказала, що ще рано.

– Спи, я тут прибираю трохи.

Дочка важко зітхнула і відвернулася до стіни. Любов Іллівна пішла на кухню, щільно зачинила двері і зателефонувала зятю.

– Юра, доброго ранку, – сказала вона, коли той відповів сонним голосом.

– Слухаю вас, Любов Іллівна, – все ж вичавив він.

– Юра, синку, тільки трубку не кидай. Я не буду тебе питати, що там у вас сталося…, – вона запнулася.

А Юрій мовчав. Він, почувши голос тещі, яка завжди ставилася до нього з яскраво вираженим невдоволенням, хотів було відключитися. Але слово «синок», вперше вимовлене нею, вдарило в саме серце.

До цього на свою адресу він чув тільки «недотепа», «нікчемний», «недалекоглядний». Ну а про менш приємні епітети і згадувати не хочеться.

– Юра, ти де зараз? – продовжила теща. – Тобі коли до Києва їхати?

Її голос звучав не улесливо, а якось по-доброму. Ніби це й не вона кричала на нього тиждень тому, обзиваючи «розмазнею», коли він розбив келих з чеського скла, хоча цей набір він сам і купив в одному з відряджень.

– У мене ввечері потяг, поки що в готелі. Що ви хотіли?

– Тобі ж речі потрібні з собою. Прийди, візьми. Як же ти поїдеш без речей?

– Там куплю все необхідне.

«Тільки б гроші витрачати!» – мало не зірвалося у неї з язика, але вона вчасно схаменулася.

– Юра, синку, – знову повторила теща це слово дуже природним і втомленим голосом, – вислухай мене.

Настала пауза. Юрій мовчав. Його не відпускало саме це слово «синку», якого він не пам’ятав, не знав за все своє життя.

Батьки пішли з життя, його виховував дід, суворий і серйозний. Виховав як міг. Ні до чого особливо не привчав, тільки вчитися змушував. Він і вчився.

Все це миттєво промайнуло у нього в голові, а пауза затягнулася.

Всі нічні слова, які Любов Іллівна збиралася сказати зятю, придумуючи їх, сидячи під яскравою кришталевою люстрою, купленою Юрою до минулого Нового року, випарувалися до ранку…

Не спадали на думку і ранкові слова, які вона продумала для нього, прокинувшись від променів сонця, що сходило.

Зараз їй раптом захотілося розповісти зятю про себе і своє життя… Але він мовчав, ні про що її не питав. Вона важко зітхнула і продовжила:

– Я знаю характер Свєтки, вона вся в мене. Тому і винна вона у вашій сварці. Але я мати, я завжди захищала її, була на її боці, хоча потім часто лаяла, щоб ти не чув. Ось і вчора вона, напевно, перегнула палицю. Але вона любить тебе, Юра. Дуже любить. Ти пробач нас, синку. Якщо ти теж ще не розлюбив її…

Тут Любов Іллівна не витримала і заплакала.

Юрій слухав мовчки.

– Будь ласка, синку, повернися. Я всю ніч думала сьогодні про вас, про себе. Мені ніхто тоді не допоміг, коли ми з чоловіком пішли різними шляхами. Ніхто не підтримав. А я не хочу, щоб Свєта повторила мою долю і втратила людину, яку дуже сильно кохає. Пробач нас…

І тут вона почула його слова.

– Дякую,… Любов Іллівна… – сказав Юрій охриплим голосом. – Я приїду через годину.

Якби вона знала, як йому, цьому дорослому хлопцю, чоловікові, хотілося заплакати і сказати: «Дякую… мамо!» Але ще скаже.
***
Як же це важливо, вчасно усвідомити свої помилки, свої непростимі промахи і покаятися перед тією людиною, яку зовсім недавно було так легко назвати недобрим словом, поставитися з презирством.

І все у них вийшло! Юрій прийшов, Свєта кинулася в його обійми, і з цього моменту кожен зрозумів, як вони потрібні один одному. Любов Іллівну ніби підмінили. Тепер вона завжди була на боці зятя при найменших суперечках. А дочці говорила:

– Приборкай свій запал, – і чула у відповідь його слова:

– Та годі, мамо, я не ображаюся. Вона ж не зі зла.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!