— Мамо, ми приїдемо до тебе в п’ятницю. Є розмова, не по телефону.

— У мене теж є розмова до вас, Ігор.

— Про що?

— Приїдете, і я все вам розповім.

— Краще відразу скажи.

— Але ти перший сказав про важливу розмову. Розкажеш, а потім вже і моя черга буде.

— Мамо, що за сюрпризи?

Марія Олександрівна натиснула на червону кнопку і дзвінок завершився.

Чи сподобається синові новина? А потім ще й дочці Ірині треба повідомити. Чи зрозуміють її діти чи ні?

Питань було багато, але жінка раптом вирішила жити для себе…

Чоловік пішов від неї, коли синові виповнилося вісімнадцять. Дочка вже була заміжня.

Сказав, що давно збирався піти, але чекав повноліття сина. Хитрий лис виявився, щоб аліменти не платити.

А сім’ю і так в основному тягнула Марія, та ще й цього зрадника годувала і доглядала за ним. Ні, він звичайно працював, але грошей багато не приносив.

Пішов і зник. Спочатку говорили, що з якоюсь жінкою живе, потім, що до матері перебрався.

Дітям дзвонив, а Марія про нього чути не хотіла і на дзвінки не відповідала. Та й сліз не лила, тягар з плечей звалився. Менше турбот і повітря чистіше.

Марії тоді тільки сорок п’ять років виповнилося, а зараз вже чотирнадцять років минуло.

У Іри тоді вже двоє дітей маленьких було, Марія допомагала чим могла дочці. Посидіти, погуляти, з садочка, в садочок, гуртки, секції.

Не завжди, але часто. Дочка з чоловіком у відпустку, вона з дітьми.

А потім і Ігор одружився. Рано, але нічого не поробиш, наречена вже була при надії.

Знову маленька дитина, брак грошей у молодій родині. Та поступово все налагодилося, пішло на краще.

Син і дочка працюють, їхні подружжя теж. Діти підросли, наймолодшому дев’ять. Про що може бути розмова?

***

Марія Олександрівна дивилася у вікно, на столі вже стояли млинці. Одночасно приїхали діти, син з дружиною і дочка з чоловіком.

— Ось і добре. Обидва тут, значить окремо говорити не доведеться. — подумала Марія, поки всі піднімалися на другий поверх.

Двері відчинилися, почувся шум у передпокої.

— А що ж ви без дітей? У мене млинців ціла гора. Я вас усіх чекала. Пийте чай, а потім і за розмови візьмемось.

— Та ми можемо і відразу. Розповідай, про що ти хотіла поговорити.

– Давайте вже краще ви, може, і мені не доведеться багато говорити.

– Добре. Ти тільки вислухай і постався до нашого становища з розумінням. Справа серйозна, грошова. Не один мільйон на кону.

– Он воно як!

– Відповідь краще відразу дати. Ну, сьогодні.

– Ти ще нічого толком не сказав. Ближче до справи, синку.

— Ти не повинна нам відмовити, адже все для нас. Ти все життя жила для нас, тобі не багато і треба, а у нас діти. Їм хороший стартовий капітал буде.

— Ти мене вмовляєш, але суть в чому? Я що, вже повинна квартиру продати? У мене інші плани на неї.

— Плани щодо квартири?

— Не відволікайся. Кажи конкретно, що вам від мене потрібно. Я вже пенсіонерка, боюся не доживу, поки ти розмову закінчиш. А мені ще й про себе новини розповісти треба.

— Ти ще молода, мамо, і сповнена сил.

— Дякую за комплімент, синку. Ну, кажи швидше, більше перебивати не буду.

— Мамо. За бабусею потрібен догляд, батько не справляється. Так, за його матір’ю. У бабусі дві квартири, ти ж пам’ятаєш, а ще дача з великою ділянкою.

Батько живе з нею, але йому дуже важко. Робота, догляд, сил зовсім не залишається. Він попросив допомоги у нас.

Але ти ж розумієш, що ми працюємо, у нас діти. За бабусею доглядати зовсім ніколи. А за нею потрібен нагляд кожну хвилину. Не можна її одну залишати.

— А про гроші і квартири він вам теж сказав?

— Ні. Але ми ж самі не дурні. Хто доглядає, тому і дістанеться все.

— Дякую, але мені нічого від них не треба.

— Мамо, але ти неправильно зрозуміла. Просто допоможи нам. Звичайно, тобі нічого не треба, навіщо в старості квартири і дачі. Ти одна. А нам ці гроші дуже потрібні.

— Я буду доглядати, а все, що дістанеться мені за це, буде вам. Добре придумали. Хто у вас такий розумний? Чи батько запропонував? Щедрий він став.

А де він раніше був? Коли ви без грошей сиділи, коли я крім основної роботи підлогу мила вечорами. І в цей важкий час ще й з онуками сиділа, і до своєї матері їздила.

— А до речі, що ти будеш робити з квартирою бабусі? Ти вже вступила в спадщину?

— Ми про інше говоримо. Про це пізніше.

— Ми чекаємо твоєї згоди. Тобі треба тимчасово переїхати до них, і зробити це треба якнайшвидше.

— Тимчасово, поки моя колишня свекруха жива? І швидше! А я вам прямо зараз відповідь дам… Ні!

— Мамо, ти не можеш так вчинити! Це ж все для нас, твоїх дітей і онуків!

— Дуже навіть можу. Все життя я жила для вас, допомагала, а тепер хочу просто відпочити.

Міняти памперси абсолютно чужій людині, мити її та інші принади догляду в мої плани не входять.

Може ще й за батьком запропонуєте доглядати? Прати, готувати, з роботи смачною вечерею зустрічати?

— Нічого в цьому поганого немає. Ви наші батьки, на старості років могли і разом пожити. Він, до речі, не проти. А чого тут смішного?

— Повеселили ви мене сьогодні, дітки. Не очікувала. Ну, а тепер слухайте мене. Я отримала спадщину, здала квартиру.

Хотіла продати і вам грошей дати, але бачу, що на вас чекає величезна спадщина. Заробіть її самі.

А я з цієї хвилини я буду жити для себе. Звичайно, вас і онуків не забуду, але грошей від мене не чекайте. Тепер тільки спілкування. Грошей у вас просити і я не буду.

— Мамо, завтра вже треба до батька переїжджати. Ми для цього тут!

— Вже завтра… — жінка зробила паузу, — а я їду. Хочу відвідати родичів, а потім просто на світ подивитися. У нас ціла група пенсіонерів зібралася.

Я ж ніде ще не була, все для вас робила, старалася, допомагала. А ви і море бачили, і за кордон літали, поки я з онуками сиділа.

— У тебе ж немає закордонного паспорта.

— Так я поки по країні поїжджу, а потім буде видно.

— А хто потім за тобою доглядатиме, коли прийде час?

— За квартиру і ви зможете, а якщо ні, то квартиру продам і в пансіонат піду.

— Не очікували ми від тебе такого. У твоєму віці так поводитися дуже нерозумно.

— Та й я від вас теж не очікувала такої нерозумної пропозиції. А щодо віку… Годину тому я ще була молода і повна сил. Ти сам, синку, це сказав. Запевняю тебе, що поки це так і є.

Всі залишилися незадоволені розмовою. Діти сподівалися на інше і не розуміли матір. А матері було дивно чути від дітей таку пропозицію.

Дочка і син, у супроводі своїх чоловіка та дружини, поїхали.

А Марія Олександрівна почала збирати валізу. Завтра її перша подорож разом з такими ж пенсіонерами, поки що зовсім недалеко, в сусідню область.

Тепер вона буде жити тільки для себе. Життя колишнього чоловіка і його матері вже давно не її тема.

Для дітей він залишився батьком, та й бабуся для них залишилася бабусею. Ось нехай самі і борються за її спадщину.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!