Я вже забула, коли останній раз відпочивала, певно ще після весілля шість років тому. Згодом я народила, а тоді ковід, війна. Тож ми з Павлом навіть не думали про поїздки. Та цьогоріч мені зателефонувала мама.

 – Доню, поїхали з нами в Трускавець. Там на вересень путівки недорогі. Ми заплатимо за тебе й Данилка, дитячий там взагалі копійки. 

 – Але ж це дорого. Звідки у вас такі гроші?

 – Нічого, ми збирали, та й вам відпочити хоч трохи треба.

Як я зраділа, словами не передати! Почала думати, що із собою візьму. А коли Павло повернувся додому я така щаслива повідомила йому цю звістку.

 – Уяви, ми нарешті відпочинемо.

 – І як це надовго?

 – На 21 день.

 – А як?

 – Ну, ти ж не можеш поїхати. Чи ти не радий за нас?

 – А чого радіти? Що я їстиму весь цей час? 

– Я трохи залишу. В морозилці.

 – Та скільки там. Однаково доведеться готувати. От що ти за дружина? Як можеш на курорти їхати, розважатись там, знаючи, що я самий тут?

 – І що ти хочеш? Щоб я відмовилась?

 – А як тобі совість дозволяє!

Я навіть не знаю, як словами передати те, що я тоді відчувала. Подзвонила мамі і сказала, що не поїду нікуди. Та реакція неньки була дуже різка.

 – Та що за чоловік в тебе? Задумайся! Може не треба тобі такого! 

Тепер я сиджу і не знаю, як бути. Їхати мені і ризикувати своїм шлюбом чи не варто? Як гадаєте, хто з нас має рацію? Може чоловік?