Телефон відчайдушно дзвонив, вібруючи та просив, щоб господиня звернула на нього увагу. Але Ліля сиділа нерухомо вже годину і дивилася в одну точку на стіні. Їй було дуже погано, не думала вона ніколи, що з нею може статися таке.

Вона перебирала в думці все добре, а про погане навіть і не хотілося думати, з чоловіком прожили двадцять п’ять років, а тут таке…

– Що його переконало так вчинити зі мною? – Запитувала сама себе Ліля, адже вона вважала себе ідеальною дружиною і господинею.

І чоловік Андрій завжди так говорив, і подружка Маринка заздрила, як це у неї все виходить вправно та гладко.

Коли два роки тому прибігла до неї Марина вся в сльозах і Ліля ледве зрозуміла крізь її сльози, що ж трапилося, вона як могла заспокоювала подругу.

– Не плач і забудь ти свого Олексія, не вартий він твоїх сліз і переживань. Він постійно в тебе ходив на сторону, а ти все прощала. Ну ось і пішов, та хай котиться… Вистави ти цього зрадника і відправ кудись подалі, наприклад у космос… Оглянися, навколо повно нормальних чоловіків, знайдеш ще для душі та життя.

Послухала подруга Лілю, виставила чоловіка. Але сама раптом пустилася у всі тяжкі. Начебто б Ліля ніколи не помічала нічого подібного за подругою. Марина різко змінила імідж, з ніжної блондинки стала фатальною брюнеткою. Фліртувала праворуч і ліворуч із чоловіками, зависала в кафе і ресторанаї, і це у сорок два роки.

– Марино, ти що так різко пустилася у вільне плавання, міняєш чоловіків, – питала Ліля, але та тільки відмахувалася.

– А вони самі до мене липнуть, треба ж колись розслабитися і забути про всі пристойності. А що, я вільна жінка.

Ліля дивилася на подругу з переживанням, але вона раптом знову перетворилася на ту саму Марину, що й раніше. І навіть вибачила свого Олексія, помирилася з ним, і знову живуть разом. Ліля думала:

– Я б так не змогла, я б не пробачила… Та й мій Андрій так би не зробив, – була вона впевнена і в собі, і в чоловікові.

Ліля з Андрієм одружені давно, за два місяці буде двадцять п’ять років, і вони збиралися відзначати ювілей у кафе. Виростили та виховали двох дітей, сина та дочку. Син працює в іншому місті, поїхав після закінчення інституту, а донька вже вискочила заміж, хоч молода і не закінчила інститут.

Ліля з категорії тих жінок, які руку завжди тримають на пульсі, все контролюють і не дай Боже, хто зробить крок убік. От і діти постаралися якнайшвидше вилетіти з рідного гнізда, подалі від матері, яка мала все знати. Ліля і зараз часто телефонує дітям, але вони коротко відповідають:

– Мамо, у нас все гаразд…

Вона й Андрія сама на собі одружила в молодості. Ще студенткою поїхала на практику і там побачила Андрія. Виявилося, що вони живуть в одному місті, навчаються в одному інституті, лише на різних факультетах. Там вони й познайомилися, спочатку соромилися один одного, а потім вже сиділи біля багаття, співали пісні. Ліля якось непомітно взяла шефство над Андрієм, то гудзик до сорочки пришиє, то сажу з щоки витре, а він носив її важкий рюкзак.

Так і непомітно дружба переросла у кохання, повернулися до міста вже закоханими. Ходили у кіно, гуляли вечорами. І знову Ліля взяла ініціативу у свої руки, першою зізналася у коханні.

– Андрій, я тебе люблю, а ти як до мене ставишся, – наполегливо запитала вона.

– А я теж тебе люблю, – відповів Андрій.

Андрій жив із старенькою бабусею у її двокімнатній квартирі. Ліля все цікавилася:

– Андрію, як ти доглядаєш бабусю, адже ти ж хлопець?

– Нормально, вона ж ще ого-го, і навіть готує мені. Просто я ходжу до магазину, коли вона мені напише список, що потрібно купити.

– Ну, я думаю, що бабусі легше з жінкою спілкуватися, – натякала на щось Ліля. – Ось будемо з тобою жити разом, я допомагатиму.

Батькові Андрія майбутня невістка одразу сподобалася, адже син жив із його матір’ю, і він бачив, що Ліля господарська дівчина. Він і синові натякав, що з неї вийде гарна дружина.

Але Андрій ні туди, ні сюди. Довелося Лілі знову виявити свою ініціативу, вкотре.

– Андрію, чи не пора нам з тобою одружитися, скоро закінчимо навчання, – якось запропонувала вона.

– Ну, батько теж каже настав час одружуватися. Ну, я не проти, – погодився Андрій.

Так і побралися, жити стали з бабусею. Правда бабуся прожила не дуже довго і пішла в інший світ, а квартиру заповідала їм. Одружилися, коли їм було двадцять років. Хоч Андрій і хотів ще трохи потягнути,, але Ліля наполягла, та й батько теж. Потім пішли діти, робота, школа і таке інше, не встигли озирнутися, діти виросли, того й дивись онуки скоро підуть.

Так і дожили майже до срібного весілля, незабаром ювілей їхнього спільного життя. Правда Ліля в останні півроку помітила, що чоловік якийсь сам не свій, часто буває задумливим, іноді затримується на роботі, посилаючись на велику зайнятість. Дружина цьому не приділяла уваги, єдине ділилася з подругою:

– Марино, мені здається, що Андрій мій занедужав, якийсь сумний останнім часом. Відправляю його на огляд, не йде, говорить з ним все нормально. Але я все одно бачу та відчуваю. Треба брати за руку і вести його до на огляд, хай хоч тести здасть.

– Ой, Лілю, коли мій Олексій зв’язався з іншою, теж був задумливим, ніби занедужав ходив… – казала подруга у відповідь.

– Ну Марино, скажеш теж. Навіщо порівнювати твого Олексія та мого Андрія. Мій Андрій не такий, він вірний, – відмахнулася Ліля.

– А чим твій Андрій кращий за мого Олексія? Обидва чоловіки! – трохи образилася Марина.

– Та в тому й річ. Твій Олексій красень, жінки самі до нього липнуть. А мій Андрій звичайний, він і двох слів не може зв’язати. Якби я сама не запропонувала йому одружитися зі мною, він досі ходив би неодруженим.

Андрій якось за вечерею спробував висловити дружині свої думки та домисли:

– Скоро двадцять п’ять років нашого з тобою сімейного життя, а ми нічого й не бачили. Пройшло, пролетіло…

– Як це не бачили! Та ми з тобою в Карпати їздили, в Одесі відпочивали, на морі з дітьми відпочивали. Що тобі ще треба, дітей виростили… – обурилася дружина.

– Лілю, та не про те я… – сумно сказав чоловік і дивно подивився на неї, але дружина як завжди не звернула уваги і не надала значення його словам.

Вона, в принципі, ніколи не звертала уваги на те, що він говорив. Головне – що сказала вона і як сказала. Та й їй не до цього, у неї зараз на носі ювілей і треба знати, кого запросити.

У п’ятницю Андрій чомусь раніше прийшов із роботи, Ліля теж була вдома, у неї п’ятниця – короткий день.

– Ой, привіт, ти сьогодні рано, Андрію? Знімай куртку, мий руки, годувати тебе буду і з приводу ювілею поговоримо.

Але чоловік чомусь пройшов на кухню в куртці і вмостився не роздягаючись, вона подивилася на чоловіка.

– Ти що, не чув? Роздягайся і…

– Лілю, я від тебе йду, – сказав він тихо.

– Куди йдеш, навіщо йдеш? На роботу? У сенсі йдеш? Ти все-таки занедужав… – Ліля ще нічого не розуміла, стояла смикала в руках кухонний рушник.

– Я так і знала, що занедужав. Ну куди ти зібрався, давай сходимо на огляд.

Андрій, дивлячись прямо їй у вічі промовив:

– Ти не зрозуміла, я закохався в іншу жінку і йду до неї. Я вже рік зустрічаюся із нею, це моя колега, працюємо разом.

– Ти мене на молоду проміняв?

– Ні, вона не молода, не красуня, а просто жінка, розумієш – жінка! Та ще й заміжня. Але вона пішла від чоловіка, ми житимемо разом.

– Андрію, а я хто?Не жінка?

– Ти? Хто ти? – Він подивився на неї. – Ти – мати наших дітей, а ще ти – моя господиня, а я – твоя річ і не більше. Керуєш мною, командуєш, можеш мене покласти, куди хочеш, слова я в сім’ї не маю, мої слова для тебе нічого не означають, ти слухаєш тільки себе. Весь одяг мені купуєш сама, як ти вирішиш, так і буде. Куди поїдемо у відпустку, кого запросити в гості, що я маю їсти і пити. Та ти навіть переконуєш мене дивитись футбол, а я люблю волейбол. У мене ніколи не було друзів, не було кишенькових грошей. А може мені після роботи з чоловіками хочеться посидіти в кафе, а в мене немає грошей!

– Ну давай я тобі даватиму гроші, – якось розгублено і невпевнено промовила дружина.

– Лілю, ти мене не чуєш. Це просто для чоловіка образливо, ти ніколи про це не думала? Я працюю, гроші віддаю тобі, а ти мені на кишенькові витрати навіть не залишаєш.

– Андрію, ну чому ти раніше про це мовчав? Я б… А хочеш ми разом підемо у кафе та на волейбол? – запропонувала дружина.

– Ліля! Ти нічого так і не зрозуміла. Я просто хочу жити вільно, дихати вільно, хочу сам вирішувати, куди піти чи яку сорочку вдягнути або, зрештою, тебе кудись запросити. Я хочу поїсти смажену картоплю, а ти мені забороняєш, бо по-твоєму – це погано. Я б може нажарив собі цієї картоплі і наївся б, то ти не дозволяєш…

– Андрію, а вона не така? – тихо спитала дружина.

– Ні, вона не така. Вона жінка, справжня жінка, а не командир у спідниці, їй хочеться, щоб я доглядав за нею, з нею я почуваюся чоловіком. Мною вона не керує і не контролює, а навпаки радиться зі мною та прислухається до моєї думки. Розумієш?

Ліля дивилася на чоловіка і бачила, як засвітилися в нього очі при одному спогаді про неї. Вона давно не бачила таким чоловіка, він немов помолодшав, стрепенувся. І дружина зрозуміла – чоловік закохався. Тільки не розуміла, як у їхньому віці, адже йому сорок п’ять років, можна так закохатися. Який сором, у такому віці закохатися.

– Андрію, схаменись! Що ти робиш? Це в тебе швидкоплинне захоплення, скоро все пройде, а точніше – криза середнього віку, з вами чоловіками таке буває. Андрій, ти руйнуєш через це сім’ю. Ти мені влаштував переворот, у сімейному житті. Ну гаразд, переживемо ми з тобою і це. Все буде добре.

– Лілю, вже нічого у нас з тобою не буде, я йду. Живи одна чи з кимось і керуй, контролюй…

Андрій встав і вийшов у кімнату, взяв валізу, взяв перші речі, що потрапили і проходячи повз неї до дверей сказав:

– Інші речі заберу пізніше, – І пішов, тихо прикривши за собою двері.

Хіба думала Ліля, що її доля так повернеться. Вона вважала, що чоловік уже нікуди не дінеться, як він без неї, ну хто він без неї? А виявилося, що він може без неї та ще й знайшов іншу.

Нарешті Ліля прийшла в себе і взявши телефон, що не замовкав, відповіла, дзвонила подруга:

– Ліля, я вже запереживала, я стільки разів тобі телефонувала, вже бігти до тебе вирішила. Ось думаю не відповість цього разу, точно побіжу до тебе. Що сталося?

– Андрій мене кинув, – відповіла тихим голосом вона.

– Як це? Що ти таке кажеш? Такого бути не може!

– Може, Марино, ще й як може.

– Ну ти тримайся, Лілю, я зараз до тебе прибіжу. Разом вирішимо, що робити. Пам’ятаєш, що ти мені тоді казала, от і тримайся, і пошли свого Андрія подалі… у космос…

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!