«Скажіть доньці, що мене більше немає»: жінка, яка вирушила до будинку для літніх людей, аби нікому не заважати.
На пункті реєстрації панувала тиша. Лише годинник на стіні рівномірно відмірював секунди, ніби нагадуючи: час іде, незважаючи ні на що. Ганна обережно дістала з сумочки паспорт, медичну картку, склала їх разом і протягнула їх дівчині за склом. Та глянула на документи, потім — на жінку. В її очах промайнуло легке занепокоєння, проте вона мовчала. Взяла папери і мовчки записала щось у журналі.
— У вас є родичі? — тихо запитала вона, не підіймаючи очей.
Ганна зітхнула, стомлено, як людина, яка тисячу разів чула це питання — і стільки ж разів відповідала.
— У мене була донька. Але краще сказати їй, що я померла. Так усім буде спокійніше… і зручніше.
Дівчина підняла погляд, вражена. Хотіла щось заперечити, але, побачивши обличчя Ганни, замовкла. Там, у глибині її очей, не було ні болю, ні злості. Лише втома. Така, з якою не сперечаються. Її не лікують. Її можна тільки пережити.
Колись у Ганни було зовсім інше життя. Повне запахів випічки, пелюшок, дитячого сміху і нескінченних справ. Її чоловік загинув в автокатастрофі, коли їхній доньці, Катерині, ледь виповнилося чотири роки. З того часу вона залишилася одна — вдова, мати, господиня та опора. Без допомоги, без тилу. Але з вірою, що впорається. Заради Каті.
І вона справлялася. Працювала в школі, вечорами перевіряла зошити, вночі прала і прасувала, на вихідних ліпила вареники і читала казки. Катя зростала розумною, доброю, улюбленою. Ганна ні на що не скаржилася. Лише іноді, в глибокій ночі, коли весь будинок завмирав, вона закривала двері, сідала на кухні й дозволяла собі кілька сліз. Не від слабкості — від самотності.
Коли Катя виросла, вона вийшла заміж, народила сина, переїхала до Полтави. Спочатку телефонувала кожного вечора. Потім — раз на тиждень. Потім — раз на місяць. А потім… настала тиша. Не було ні сварки, ні образ. Просто — «Мамо, ти ж розумієш… у нас зараз кредит, робота, дитсадок… зовсім ніколи. Прости. Ми тебе любимо, справді. Просто зараз все складно».
Ганна кивала. Вона завжди розуміла.
Коли стало важко підніматися сходами — купила собі палицю. Коли почали мучити безсонні ночі — записалася до терапевта, попросила ліки. Коли настала абсолютна тиша — купила радіо. Коли настала самотність — просто прийняла її. Катя іноді надсилала гроші. Небагато. На ліки вистачало.
До будинку для літніх людей Ганна прийшла сама. Зателефонувала, дізналася умови, зібрала речі. Обережно склала улюблений светр, теплу шаль, поклала фотоальбом. Зачинила двері — не озираючись. На прощання опустила в поштову скриньку доньки лист. Без докорів, без претензій.
«Катю, якщо одного дня приїдеш — а мене вже не буде, знай: я пішла не від тебе. Я пішла до себе. Не хочу бути тягарем. Не хочу, щоб ти обирала між совістю та зручністю. Нехай буде простіше — і тобі, і мені. Я тебе люблю. Мама.»
У пансіонаті Ганна не скаржилася. Читала, доглядала квіти, іноді пекла печиво, якщо пускали на кухню. Вона не нарікала і не чекала. Але кожного вечора, коли в коридорі гасили світло, вона відкривала шкатулку і діставала знімок — Катя в дитинстві, в червоному пальтечку з білими бантиками.
Ганна проводила пальцем по фото, закривала очі і шепотіла:
— Спокійної ночі, моя пташечко. Нехай у тебе все буде добре…
І засинала. З надією, що, може, десь там, у іншому місті, в іншому житті, хтось все ж ще пам’ятає про неї.
Минуло три роки. Катя дійсно приїхала. Одного дня, зненацька. Притиснула до серця той лист, що всі ці часи зберігався нерозпечатаним — вона не змогла прочитати його тоді. Стомлена, розгублена, з очима, повними провини, вона ступила через поріг притулку і запитала: «А Ганна Миколаївна… тут ще?..»
Молода медсестра кивнула і повела її в сад. Там, під яблунею, в кріслі-гойдалці, спала сива жінка. В руках — фотографія. Вітер тріпав її тонке волосся, а обличчя було таким… спокійним.
Катя не стрималася. Пала на коліна перед нею і заплакала:
— Мамо… Прости… Я все розумію. Але я так тебе люблю.
Ганна не прокинулася. Але посміхнулася уві сні. Можливо, їй і наснилося: маленька дівчинка в червоному пальті біжить до неї по осінній алеї з криком: «Матусю!»
Бо навіть якщо ніхто не чує — серце матері чує завжди.
Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!
