Новини України сьогодні

  • НОВИНИ
  • ЖИТТЯ
  • ПОРАДИ
  • ЗДОРОВ’Я
  • КУХНЯ
  • ГУМОР
  • ЦІКАВО
  • Home
  • ЖИТТЯ
  • Катю, ми ж рідня! Я на тебе розраховувала! – Благала Світлана

Катю, ми ж рідня! Я на тебе розраховувала! – Благала Світлана

Viktor
8 Січня, 20268 Січня, 2026 Коментарі Вимкнено до Катю, ми ж рідня! Я на тебе розраховувала! – Благала Світлана

– Катю, ми ж рідня! Я на тебе розраховувала! – Благала Світлана

Катя та Савелій вже два місяці живуть у своїй новій квартирі. На перший внесок збирали довго, зате взяли одразу трикімнатну в новому будинку.

Зробили ремонт, купили найнеобхідніші меблі, дещо перевезли з селища, з квартири батьків. Звісно, не нове, але спочатку, поки не накопичать на те, що мріяли, знадобиться.

Головне – тепер не треба тіснитися в орендованій однокімнатній квартирі, а у їх п’ятирічного Арсенія з’явилася нарешті своя кімната.

Того вечора, коли мама зателефонувала, щоб повідомити новину, Катя готувала вечерю, Арсен будував замок з деталей конструктора, а Савелій щойно повернувся з роботи.

– Катюша, новина яка: Світлана з чоловіком теж вирішили з селища в місто перебратися. Юрка вже два роки в якійсь меблевій фірмі працює, щодня на роботу електричкою їздить.

– Набридло, втомився. Ось його батьки будинок продали та дали їм грошей на квартиру. Не на всю, а як у вас – на іпотеку. Лише на однокімнатну.

Світлана була двоюрідною сестрою Каті, у них із Юрою теж був син – ровесник їхнього Арсенія.

– І коли вони мають намір переїжджати? – Запитала Катя.

– Вже речі пакують. До речі, квартира у них недалеко від вас – Світлана сказала, що чи три, чи чотири зупинки на автобусі, – повідомила мама.

– Ну, ось, буде в тебе рідня поряд, – сказав Савелій. – А ти переживала, що всі твої подруги тепер далеко від нас живуть.

Світлана зателефонувала Каті через тиждень:

– Катю, у тебе є швейна машинка?

– Так. А навіщо тобі?

– Слухай, я приїду до вас у вихідний? Хотіла штори повісити – ті, що в нашому домі висіли. А вони виявилися довгими.

– Тут і стеля нижче, і карниз, який залишився від старих господарів, теж не під самою стелею прибитий. Потрібно обрізати на десять сантиметрів і підшити. Зробиш?

– Добре. Приїжджай у суботу о четвертій годині, – відповіла Катя.

Світлана приїхала разом із чоловіком і сином.

Поки вони займалися шторами, діти грали, чоловіки спілкувалися.

– Так, звичайно, у вас порівняно з нашою квартирою – хороми, – заздрісно оглядаючи кімнати, сказав Юрій. – А що так порожньо?

– Поки що на все, що треба, грошей немає, – відповів Савелій. – Катерина сказала, що насамперед кухню замовимо, а потім уже нові шафи та дивани.

– Зрозуміло. А ми вирішили відразу нові меблі ставити, щоб потім не морочитися, – сказав Юрій.

Жінки закінчили з гаптуванням, гостей запросили на вечерю. Світлана розповіла, що вона вже знайшла роботу:

– За два тижні новий магазин неподалік нашого будинку відчиняється, мене туди беруть. Я встигну Микиту в сад влаштувати.

Вечір пройшов спокійно. Після вечері гості пішли. Як кажуть, домовилися «дружити будинками».

– Про що ви з Юрою так сперечалися? – Запитала Катя.

– Та він обурювався, що ми замовили кухню зі збиранням. Сказав, що він усі меблі в будинку завжди збирав сам.

– А ти?

– Я йому відповів, що шафа або тумбочку я теж зберу, але кухня – це особлива річ. Майстри самі виміри робили, самі виготовили, хай самі й встановлюють під їхню відповідальність. Якщо косяк якийсь – їм і усувати.

– Не звертай уваги, Юрко завжди був аматором похвалитися, – сказала Катя.

Через тиждень Світлана звернулася до Каті з проханням:

– Катюша, рятуй: мені треба в селище на пару днів з’їздити – звільнитися. Адже я зараз у відпустці рахуюсь, а через тиждень мені вже тут на роботу виходити.

– Ти не зможеш два дні забирати Микиту із садка? Бо Юрка не встигає – він пізніше з роботи повертається. Ти його до себе забирай, а Юрка дорогою додому за ним заїжджатиме. Добре?

Катя погодилася.

У понеділок після роботи вона спочатку забрала племінника, потім автобусом доїхала до будинку, зайшла за Арсенієм і привела обох хлопчиків додому. Нагодувала та відправила до дитячої.

За годину майже одночасно прийшли Савелій та Юрій. Катя запросила родича повечеряти з ними.

Наступного дня все повторилося. А ввечері їй знову зателефонувала Світлана:

– Катю, не виходить завтра приїхати. Уявляєш, завідувач магазину не підписує мою заяву, доки ревізія не закінчиться! А це ще два дні!

Повернулась Світлана тільки в суботу вранці, тож Каті довелося забирати Микиту та годувати його та Юрка вечерею майже весь тиждень.

– Ой, Катю! Я тобі така вдячна! Ти мене так врятувала! Навіть не уявляю, щоб я без тебе робила! – дякувала їй Світлана.

– Гаразд, рідня таки, – відповіла Катя. – Свої люди.

Але через місяць вона зрозуміла, що слова «свої люди» не завжди працюють в обидва боки.

У цей час нова кухня вже зайняла своє місце і тішила око. Катя мріяла про те, що незабаром у квартирі з’являться й інші нові меблі.

Насамперед вони замовили дві шафи для одягу: одну собі до спальні, другу – трохи менше – до кімнати сина.

І ось їй зателефонували та повідомили, що меблі готові і їх привезуть завтра: дві шафи та письмовий  стіл для Арсенія. Чудово! Засмутило Катю тільки те, що Савелій три дні тому поїхав у відрядження і повернеться за два тижні.

– Тут два варіанти, – сказав чоловік, коли вона зателефонувала йому, – або чекаєш на мене, або попроси Юрка – нехай він збере шафи.

Катя, якій уже набридло тримати речі у коробках, зателефонувала Свєті.

– Без проблем, – відповіла та. – Завтра після роботи прийде.

Юрко справді прийшов увечері. Катя нагодувала його вечерею, і він почав працювати. Першого дня він зібрав одну шафу і частково стіл. На другий – закінчив роботу.

Зробив усе якісно: стіл не хитався, шафи стояли рівно, дверцята, фурнітура – все було чудово.

– Ну, господине, приймай роботу, – сказав він, збираючи інструменти.

– Дякую, Юро.

– З тебе три тисячі, – продовжив він. – Це зі знижкою, по-родинному. Зазвичай я дорожче беру.

Катя відкрила сумку, дістала гаманець:

– Юра, у мене готівкою лише півтори тисячі.

– А ти мені на карту переведи, – відповів він.

Катя переказала йому гроші, і Юрій пішов. Уже у дверях він сказав:

– Треба буде ще щось зібрати, звертайся.

Коли вона розповіла чоловікові, скільки їй коштували послуги родича, він засміявся:

– Ну, зате ти тепер знаєш, що перед тим, як виконати чергове прохання двоюрідної сестри, треба буде ознайомити її з прейскурантом.

– Сподіваюся, більше не будеш безплатною нянькою та кухаркою. А вона до тебе ще не раз звернеться, ось побачиш.

Савелій не помилився: не минуло й тижня, як Світлана знову попросила сестру забирати Микиту з садка:

– Сад працює до сьомої, а магазин до дев’ятої. І Юрко теж не раніше восьмої приїжджає. Того тижня я в першу зміну працювала, а наступного – в другу.

– Може, ти забиратимеш Микитку, коли я у вечірню зміну працюю? А Юрко знову за ним до вас заїжджатиме.

– Ні, Світлано. Тоді я тебе врятувала, бо йшлося про кілька днів. Постійно забирати Микиту, а потім їхати з ним автобусом по Арсенія мені важко.

– Та й часу це забирає дуже багато. А мені ж після роботи треба і в магазин зайти, і вечерю приготувати. Тож шукайте інший вихід.

– Катю, ну, будь ласка! Я так на тебе розраховувала! – Почала благати її Світлана.

– Світлано, найміть няню. Або домовтеся з якою-небудь бабусею-пенсіонеркою, щоб вона забирала Микиту і сиділа з ним кілька годин, – порадила Катя.

– Ти що! Їм платити доведеться! А ми з тобою родичі! – Заперечила Світлана.

– А що, родичі – це безплатно? – Усміхнулася Катя. – А що ж тоді Юрко з мене три тисячі за шафи взяв?

– Шафи – це інше, це робота. А тут – забрати дитину та нагодувати її вечерею. Не порівнюй!

– Та я й не порівнюю. Просто в мене вечорами часу мало, тож вибач, я не зможу тобі допомогти, – відповіла Катя.

Увечері їй зателефонувала скривджена тітка – мати Свєти:

– Катю, невже тобі важко Світланці допомогти? У неї в місті нікого знайомих, крім вас, немає. І справ всього – хлопчика з садка забрати!

– Тітко Наташа! Ви не міряйте все відстанями селища, де і будинок, і садок, і магазин – на одному п’ятачку.

– Тут інші відстані. Ось спробуйте самі з п’ятирічною дитиною втиснутись у переповнений автобус, коли народ із роботи їде.

– Нічого страшного, ти могла б заради рідні й потерпіти. Не пішки ж чотири зупинки йти, а автобусом їхати, – сказала тітка.

– Приїжджайте та допоможіть доньці самі. Тоді зразу все зрозумієте, – відповіла Катя.

– Не думала я, що ти така безсердечна! Правду кажуть: місто псує людей! У селищі народ добріший, – закінчила розмову Наталя.

– Навряд чи місто псує людей, щось ваша Світлана та Юрко вже приїхали з душком! – Сказала Катерина й скинула дзвінок. Не дарма ж кажуть, що нахабство, – друге щастя…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!”

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!

Навігація записів

Я була приголомшена, коли Мирон оголосив, що йде від мене. За 13 років ми пережили разом багато бурь, і я думала, що наш зв’язок вже непорушний.Незабаром по закінченні роботи я повернулася на батьківщину з Італії, де заробляла гроші на квартиру. Моя зустріч з Мироном, який спочатку був лише майстром з ремонту моєї квартири, переросла в щось більше. Незабаром він зробив мені пропозицію, і я, на вуха закохана, погодилася.
Ми завжди жили в достатку і ніколи собі ні в чому не відмовляли. Син у мене відучився на лікаря, пішов по стопах покійного батька. Для сина я завжди шукала невістку з нашого кола, тобто з багатої сім’ї. Ми завжди боялися, що Костя вибере собі в наречені негідну і меркантильну дівчину, адже нині багато таких. Одного разу він привів до нас додому дівчину на ім’я Аліса. Вона мені відразу не сподобалася, так як була неохайно одягнена і родом з села. Для мене це показник того, що вона не зможе стати гідною дружиною для мого сина. -Синку, вона нам не підходить. Ти розумієш? Я не прийму її в якості своєї невістки. Краще знайди собі дівчину більш гідну і з нашого кола. Що ти з селом робити будеш?

Related Articles

Покликала кавалера на вечерю..– М-м-м, пахне, «Як у їдальні»…Я урочисто поставила паруючу, духмяну тарілку борщу, поруч кошик із часниковими пампушками й піала з густою сметаною. зам.верши, чекаю отого чоловічого: «Ого, Олено, це божественно!».. І тут нарешті прорік мій принц фразу після якої.. я кліпнула, намагаючись переварити цей «розкішний» комплімент.

Viktor
25 Березня, 2026 Коментарі Вимкнено до Покликала кавалера на вечерю..– М-м-м, пахне, «Як у їдальні»…Я урочисто поставила паруючу, духмяну тарілку борщу, поруч кошик із часниковими пампушками й піала з густою сметаною. зам.верши, чекаю отого чоловічого: «Ого, Олено, це божественно!».. І тут нарешті прорік мій принц фразу після якої.. я кліпнула, намагаючись переварити цей «розкішний» комплімент.

Мар’яно, я знаю, що ти вдома! — гупав у двері колишній чоловік. — Відчиняй, не змушуй мене кричати на весь під’їзд! — голос Андрія був хрипким, але в ньому відчувалася та сама самовпевнена солодкість, яка колись її зачарувала, а тепер викликала лише нудоту. Вона повільно повернула ключ, але залишила двері на міцному сталевому ланцюжку. — Чого тобі треба, Андрію? — її голос звучав холодно, як бруківка на Центральній площі в січні. — Оце так прийом. Навіть не впустиш законного чоловіка води напитися? Я з миром прийшов, Мар’яно. Повернувся в рідні Чернівці, хочу все виправити, з чистого аркуша почати. Через щілину вона побачила, як сильно він здав. Колись стильний та доглянутий, тепер він нагадував людину, яка звикла спати в залах очікування. Пом’ята шкіряна куртка, брудні кросівки, втомлені очі. Але той самий хитрий вогник маніпулятора нікуди не зник. — Ти мені ніхто. Ми офіційно розлучені вже три роки. Суд розірвав наш шлюб заочно, оскільки ти не давав знати про себе. Іди геть, я тебе не кликала

Viktor
25 Березня, 2026 Коментарі Вимкнено до Мар’яно, я знаю, що ти вдома! — гупав у двері колишній чоловік. — Відчиняй, не змушуй мене кричати на весь під’їзд! — голос Андрія був хрипким, але в ньому відчувалася та сама самовпевнена солодкість, яка колись її зачарувала, а тепер викликала лише нудоту. Вона повільно повернула ключ, але залишила двері на міцному сталевому ланцюжку. — Чого тобі треба, Андрію? — її голос звучав холодно, як бруківка на Центральній площі в січні. — Оце так прийом. Навіть не впустиш законного чоловіка води напитися? Я з миром прийшов, Мар’яно. Повернувся в рідні Чернівці, хочу все виправити, з чистого аркуша почати. Через щілину вона побачила, як сильно він здав. Колись стильний та доглянутий, тепер він нагадував людину, яка звикла спати в залах очікування. Пом’ята шкіряна куртка, брудні кросівки, втомлені очі. Але той самий хитрий вогник маніпулятора нікуди не зник. — Ти мені ніхто. Ми офіційно розлучені вже три роки. Суд розірвав наш шлюб заочно, оскільки ти не давав знати про себе. Іди геть, я тебе не кликала

Ой, ледве донесли ці торби! — Ганна Петрівна, свекруха, замість вітання кинула сумки прямо на світлий килим. — Синку, зустрічай матір! Соломіє, що стоїш як нежива? Допоможи дитині, зовиці своїй, пакети важкі підхопити! Богданчику! Сину, де ти є? Соломія застигла з ополоником у руці, відчуваючи, як серце починає калатати швидше. — Ганно Петрівно. Мар’яно. Ви як тут? Богдан казав, що ви збиралися на оздоровлення в санаторій наступного місяця. Ми ж вас зовсім не чекали і не запрошували в гості. — Та яке там «наступного»! — Ганна Петрівна вже скидала туфлі, безцеремонно розкидаючи їх по кутках. — Вирішили, що в Миргороді зараз найкращий сезон. А навіщо нам той санаторій, ті казенні ліжка, коли в дитини ціла велика квартира? Ми на тиждень, а може й на два — як піде. Ми ж рідні люди, хіба нам треба запрошення з печаткою? Ми по-простому, по-сімейному

Viktor
25 Березня, 202625 Березня, 2026 Коментарі Вимкнено до Ой, ледве донесли ці торби! — Ганна Петрівна, свекруха, замість вітання кинула сумки прямо на світлий килим. — Синку, зустрічай матір! Соломіє, що стоїш як нежива? Допоможи дитині, зовиці своїй, пакети важкі підхопити! Богданчику! Сину, де ти є? Соломія застигла з ополоником у руці, відчуваючи, як серце починає калатати швидше. — Ганно Петрівно. Мар’яно. Ви як тут? Богдан казав, що ви збиралися на оздоровлення в санаторій наступного місяця. Ми ж вас зовсім не чекали і не запрошували в гості. — Та яке там «наступного»! — Ганна Петрівна вже скидала туфлі, безцеремонно розкидаючи їх по кутках. — Вирішили, що в Миргороді зараз найкращий сезон. А навіщо нам той санаторій, ті казенні ліжка, коли в дитини ціла велика квартира? Ми на тиждень, а може й на два — як піде. Ми ж рідні люди, хіба нам треба запрошення з печаткою? Ми по-простому, по-сімейному

Цікаве за сьогодні

  • Покликала кавалера на вечерю..– М-м-м, пахне, «Як у їдальні»…Я урочисто поставила паруючу, духмяну тарілку борщу, поруч кошик із часниковими пампушками й піала з густою сметаною. зам.верши, чекаю отого чоловічого: «Ого, Олено, це божественно!».. І тут нарешті прорік мій принц фразу після якої.. я кліпнула, намагаючись переварити цей «розкішний» комплімент.
  • Мар’яно, я знаю, що ти вдома! — гупав у двері колишній чоловік. — Відчиняй, не змушуй мене кричати на весь під’їзд! — голос Андрія був хрипким, але в ньому відчувалася та сама самовпевнена солодкість, яка колись її зачарувала, а тепер викликала лише нудоту. Вона повільно повернула ключ, але залишила двері на міцному сталевому ланцюжку. — Чого тобі треба, Андрію? — її голос звучав холодно, як бруківка на Центральній площі в січні. — Оце так прийом. Навіть не впустиш законного чоловіка води напитися? Я з миром прийшов, Мар’яно. Повернувся в рідні Чернівці, хочу все виправити, з чистого аркуша почати. Через щілину вона побачила, як сильно він здав. Колись стильний та доглянутий, тепер він нагадував людину, яка звикла спати в залах очікування. Пом’ята шкіряна куртка, брудні кросівки, втомлені очі. Але той самий хитрий вогник маніпулятора нікуди не зник. — Ти мені ніхто. Ми офіційно розлучені вже три роки. Суд розірвав наш шлюб заочно, оскільки ти не давав знати про себе. Іди геть, я тебе не кликала
  • Ой, ледве донесли ці торби! — Ганна Петрівна, свекруха, замість вітання кинула сумки прямо на світлий килим. — Синку, зустрічай матір! Соломіє, що стоїш як нежива? Допоможи дитині, зовиці своїй, пакети важкі підхопити! Богданчику! Сину, де ти є? Соломія застигла з ополоником у руці, відчуваючи, як серце починає калатати швидше. — Ганно Петрівно. Мар’яно. Ви як тут? Богдан казав, що ви збиралися на оздоровлення в санаторій наступного місяця. Ми ж вас зовсім не чекали і не запрошували в гості. — Та яке там «наступного»! — Ганна Петрівна вже скидала туфлі, безцеремонно розкидаючи їх по кутках. — Вирішили, що в Миргороді зараз найкращий сезон. А навіщо нам той санаторій, ті казенні ліжка, коли в дитини ціла велика квартира? Ми на тиждень, а може й на два — як піде. Ми ж рідні люди, хіба нам треба запрошення з печаткою? Ми по-простому, по-сімейному
  • З’їхалися з хлопцем (28 років). У перший же день він приніс таз і сказав: «Мама пере мої шкарпетки руками, сподіваюся, ти теж умієш».
  • Хотів подарувати в п’ятницю. А ти знову завчасно знайшла мій подарунок. — Правда? — вона уважно подивилася на нього. — А чому на конверті тільки твоє ім’я? Ні слова про мене. — Та я просто не став морочити голову. Але якщо хочеш, я напишу твоє сам.
  • Я питаю: це що таке? Звідки у тебе стільки грошей? — Михайло почав рахувати. — П’ять, десять, п’ятнадцять… Ти що, грабуєш мене? Ольга відчула, як усередині все затремтіло, але вона змусила себе встати рівно. — Це мої гроші, Михайле. Я їх заробила. Це премії та підробітки. — Твої? — він засміявся, і цей сміх був страшнішим за крик. — У нас немає «твоїх» грошей. У нас спільний бюджет! Ти що, крисила від сім’ї? Ти ховала від мене гроші, поки я гарував на будівництві? — Ти витрачаєш тисячі на свою маму, не питаючи мене! — раптом вигукнула Ольга. — Ти купуєш їй делікатеси, а моя мама їсть пустий суп! Я хотіла допомогти їй. І я хотіла купити собі куртку, бо мені соромно виходити в люди! Михайло вдарив кулаком по столу. Купюри розлетілися по підлозі. — Не смій порівнювати свою маму з моєю! Моя мама — свята жінка. А твоя… твоя завжди була дивною. І взагалі, у неї є пенсія! Тобі просто захотілося розкоші? Захотілося пальто? А про те, що нам треба на квартиру збирати, ти не подумала? — Ми збираємо на квартиру вже чотири роки, Михайле! Але чомусь на подарунки твоїм родичам гроші є завжди, а на мої потреби — ніколи! — Ольга відчувала, як сльози підступають до очей, але вона стримувала їх. — Я теж людина. Я маю право на свої гроші
Copyright 2018. All rights reserved | Theme: OMag by LilyTurf Themes