Ого… Вісімдесят шість тисяч? На це? Поліно, ти не ображайся, але тільки зуби Анжеліною Джолі тебе не зроблять.
– Краще б матері допомогла чи, он, племінниці на форму підкинула… Світлані довелося кредит взяти, щоб Софію до школи зібрати. То хоч на діло, а ти так, стоматологів годуєш… – махнула рукою баба Зіна.
– Ну, дівчинка нікому не винна… – примирливо почала мати Свєти й, за сумісництвом, тітка Поліни. – Але такі гроші… Там навіть нічого не видно, якщо не посміхатися…
– То це, мабуть, ще не все, – підхопив дядько естафету. – Там з усім лікуванням тисяч сто п’ятдесят вийде. Трохи докинути – і була б іпотека… Не розумію, навіщо ці зуби, коли жити нема де.
Поліна відчула, як кров прилила до щік. Ну ось хто смикнув її прямо відповісти на питання про те, скільки їй обійшлися брекети?
Адже знала, що не порадіють. Але так хотілося вірити, що рідні привітають її з нормальною посмішкою. Ну чи хоча б промовчать.
– Ну, чого ви накинулися на дівчинку… – втрутилася мати Поліни. – Це її здоров’я та її гроші. Їй і вирішувати…
Поліні дуже хотілося порахувати чужі гроші у відповідь. Докорити тітці в тому, що вона постійно плачеться, але при цьому не працює. Нагадати дядьку, скільки він витрачає на пляшки.
Порадити двоюрідній сестрі якомога менше витрачати на нігті та більше – на книги для доньки. Сказати бабусі, що за такою логікою їй і ліки не потрібні, все одно вже не молода.
Але вона не стала. Не хотіла перетворювати сімейні посиденьки на балаган. Тим більше, що одна із родичок підкинула іншу тему: почала пліткувати про одну зі спільних знайомих. Однак настрій уже був зіпсований.
Дорогою додому Поліні мимоволі згадалося дитинство…
…В неї не було жодної нормальної шкільної фотографії. На всіх знімках вона виглядала однаково: напружене обличчя та щільно стислі губи.
Завдяки однокласникам вона навчилася посміхатися одними очима, бо варто було їй забути й відкрити рота, як починалося… «Коняка», «кролик», «лускунчик» – це були найневинніші прізвиська.
Навіть Ігор, її чоловік, ласкаво називав її «хом’ячком», не підозрюючи, що кожного разу проходить по нервах.
У чотирнадцять років вона сказала матері, що хоче на день народження брекети. Раніше Поліна думала, що їх ставлять лише дітям, але нещодавно побачила в однієї ровесниці й, звісно, теж захотіла.
Мабуть, мати відвела б її до стоматолога і раніше, але зайвих грошей у їхній родині не було. Велика частина йшла на оренду та оплату комунальних платежів, решта – на продукти та на допомогу тітці, що вічно прибіднювалася. Проте батьки, побачивши сльози доньки, погодилися.
Затягнути паски довелося всім. Навіть Поліні. Вона відмовилася від поїздки з класом в Карпати, доношувала стару куртку, відкладала зі сніданків… Все заради мрії.
А потім ця мрія впала…
– Сонечко… – зітхнувши, сказала мати за пару тижнів до дня народження Поліни. – У нас із татом погані новини.
– Бабуся Зіна потрапила в лікарню… Доведеться поки що відкласти зубні справи. Їй потрібні ліки, дуже дорогі…
Поліна розгублено дивилася на матір, не знаючи, що сказати. Ніби ніхто не винен, але дуже прикро.
– Ну, ось так сталося… – продовжувала мама, опустивши погляд. – Ти ж розумієш? Бабусі зараз важливіше. Ми потерпимо, а її рятувати треба…
Поліна розуміла. Вона кивнула, проковтнувши грудку в горлі. Гроші на її мрію, на впевненість у собі, пішли на порятунок баби Зіни…
Бабуся видужала. Вона навіть не знала, якою ціною це далося: батьки вирішили не турбувати її та не навантажувати деталями.
Вона швидко забула про хворобу і повернулася до свого улюбленого заняття – читання моралі всім навколо.
І ось тепер, майже через п’ятнадцять років, баба Зіна дорікнула Поліні в тому, що та нарешті дозволила собі витратити свої власні гроші на себе.
– Мої зуби – це моя справа, – подумала вона, – і мій гаманець – теж. Я ні в кого нічого не просила, і виправдовуватися ні за що не повинна.
На тому, мабуть, усе й закінчилося б, якби не Новий рік…
…Грудень видався божевільним. Передноворічна метушня, сльота, спроби хоч якось вписатися в бюджет… Пристрасті після тієї неприємної розмови давно вщухли, проте осад залишився.
Попереду маячили свята. За багаторічною традицією на Новий рік усі збиралися у тітки Галі. Тієї самої, яка замість лікування зубів пропонувала просто не посміхатися.
Сім’я у Поліни була великою, тож подарунки найчастіше були суто символічними: рушники, набори гелів для душу, цукерки з акції. На більше не вистачало ні грошей, ні часу.
До того ж кілька днів тому у Поліни була корекція брекетів. Мало того, що за відчуттями зуби тепер ніби намагалися вискочити з рота, то за це ще й довелося викласти кругленьку суму. Втім, вона знала, на що йде.
Поліна гортала відео, намагаючись хоч якось розслабитися, коли надійшло повідомлення від племінниці.
– Тітко Поліно, я придумала, що хочу від Санти! – бадьоро прокричала Соня в динамік.
І надіслала посилання. Коли Поліна перейшла на нього, то побачила смартфон. Модний, зі сріблястим корпусом. Тільки ось ціна…
П’ятнадцять тисяч гривень. Для сучасного гаджета – не захмарний цінник. Однак Поліна не була готова до таких додаткових витрат. Вона любила племінницю, але…
– Сонечко, телефон дуже гарний. Але у Санти дуже багато замовлень. Він такого просто не потягне, – написала Поліна.
– Ми з дядьком Ігорем уже приготували тобі подарунок, скромніший, зате від душі. А на телефон ми, може, трохи додамо твоїм батькам, якщо вони вирішать купити.
Відповідь прийшла моментально. Чергове голосове повідомлення. Поліна ввімкнула його і пошкодувала, що не зменшила гучність: по вухах ударив дитячий вереск, що перемежувався награними риданнями.
– Не хочу інший подарунок! Хочу телефон! – голосила Соня, схлипуючи. – Ти можеш купити! Мама каже, що ти багата!
Поліна навіть не стала відповідати. Переслухала кілька разів, не вірячи своїм вухам, і відклала телефон убік. До горла підступила грудка. Адже справа вже навіть не в грошах.
Річ у тім, що двоюрідна сестра, видно, перемиває їй кісточки за спиною. Племінниця вже в такому віці розуміє, що і з кого можна здерти, ще й намагається взяти нахрапом.
Останньою краплею став дзвінок від Свєти. Телефон задзвонив лише через п’ять хвилин.
– Ти чого мені дитину до сліз довела? – Почала та навіть без вітання. – У Соні через тебе істерика, вона зачинилася в кімнаті й плаче!
– Світлано… Твоя дитина хоче телефон за п’ятнадцять тисяч під ялинку. Це при тому, що у нас негласна угода – не більше тисячі гривень на людину. Де я візьму такі гроші?
– Ой, не прибідняйся! На залізяку у роті гроші знайшла? Знайшла. Значить, у тебе все є. Просто на себе, кохану, не шкода, а на єдину племінницю затисла!
– Собі я знайшла на лікування. Це потреба. А Соні потрібна дорога іграшка. Дзвонити можна і дешевим телефоном. Вибачте, але в мене зайвих п’ятнадцяти тисяч на іграшки немає.
– Ну, ясно все з тобою, – фиркнула сестра. – Дітей своїх немає, от і не розумієш, що для них Новий рік – це диво. Егоїстка… Живеш тільки для себе. Та щоб ти цими своїми залізняками подавилася…
У слухавці почулися гудки…
Поліна сиділа на кухні, схопившись за голову руками. Усередині все клекотіло від образи. До того ж було страшно від того, що буде далі.
Адже доведеться їхати до тітки, сидіти за галасливим спільним столом, ловити зневажливі погляди, звітувати за своє ж.
А ще – відчувати себе негідницею, яка вкрала у семирічної дитини новорічне «диво». При тому, що дитина мислить уже цифрами та гривнями.
Мати завжди навчала Поліну, що заради миру в сім’ї треба йти іншим назустріч. Але зараз цей мир коштував їй надто дорого.
Вона не витримала і зателефонувала матері. Розповіла, як усе було.
– Мамо, ти як хочеш, але я на Новий рік до тітки Галі не поїду, – тихо, але впевнено підсумувала Поліна. – Не можу. Не хочу бачити ці особи, не хочу виправдовуватись перед ними. Я краще вдома…
– А ми з татом теж не поїдемо, – раптом відповіла мати.
– Мамо… Не треба. Я знаю, що це означає для тебе. Тітка Галя, бабуся… Ти ж хочеш побути з ними. Для тебе це традиція…
– До біса традиції, – відрізала мати, і Поліна ледь не випустила телефону від несподіванки: вона ніколи не чула від мами таких слів.
– Вони ж не лише на тебе насідають. Не хотіла говорити, але бабуся постійно виступає, що ми тебе погано виховали, жадібною виростили. Я слухала-слухала, та й сказала їй: якщо погано виховали, то й нема чого один одному очі мозолити.
Запанувала тиша. Поліна знала, як мати любить ці сімейні посиденьки. Як завжди готується, допомагає накривати столи, вибирає подарунки… Найменше їй хотілося, щоб мати жертвувала своїм новорічним настроєм заради неї.
– Мамо… – почала вона, але мати перервала її.
– Знаєш що? Приїжджайте з Ігорем до нас. Батько вже купив ікру. Я качку з яблуками запечу, олів’є наріжемо. Посидимо вчотирьох спокійно. Ну, хай тихо, зате душевно. Без родичів.
– Мамо… А як же ти? Ти ж завжди так чекаєш…
– А мені тепер вистачить. Не хочу. Я вже один раз пожертвувала тобою, коли ми на брекети тобі збирали. Пам’ятаєш? Так от, більше я не хочу. Їм чим більше даєш, тим більше чуже підраховують.
…Новий рік для Поліни почався з м’якого снігопаду, запаху мандаринів та запеченої качки. Цього разу не було ні не тверезих криків дядька Колі, ні вічно незадоволеного обличчя баби Зіни, ні отруйних шпильок від Свєти.
Лише миготіння різноколірної гірлянди, новорічні святкові програми по телевізору та рідні під боком. Не просто рідні. Близькі.
– Ну, за нас! – батько підняв келих з ігристим. – І за твою нову посмішку, дочко! Я радий, що твоя мрія таки здійснилася, хай і не так швидко, як хотілося б.
Ігор засміявся та обійняв Поліну.
– А ти мені й хом’ячком подобалася, – тихо прошепотів він. – Хоч із брекетами, хоч без – ти для мене найкрасивіша.
У цей момент Поліні було все одно, що там думають Світлана, Соня та вся численна рідня. Вона зрозуміла: головне – просто бути поруч із тими, хто любить тебе будь-якою.
З кривими зубами, з брекетами, з грішми чи без… З тими, хто не вимагає заплатити за любов п’ятнадцять тисяч, а просто тихо робить тобі салат і сидить з тобою, коли тобі боляче.
– З Новим роком! – з посмішкою промовила Поліна, вже не прикриваючи рота долонею.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!
