“-Хороша жінка. Щоб ми без неї робили? -А ти їй лише дві тисячі на місяць платиш. -Олено, ми ж на неї квартиру записали

Микола встав з ліжка і повільно пішов у сусідню кімнату. У світлі нічної лампи, підсліпуватими очима, глянув на свою дружину.

Він присів біля неї, прислухався. – Наче все добре.

Він встав і повільно поплентався на кухню. Відкрив кефір, сходив у ванну. І пішов у свою кімнату.

Ліг на ліжко. Не спиться:

-Нам із Оленою по дев’яносто років. Скільки прожили? Скоро й до Бога вже, а поряд нікого нема.

Доньки, Наталі не стало, шістдесят їй ще не було.

Максима теж немає вже. Гульбанив він… Є онука, Оксана, то вона в Польщі живе вже років двадцять. Про дідуся з бабусею й не згадує. У неї вже й діти, мабуть, великі…

Не помітив, як заснув.

Прокинувся він від дотику руки:

-Миколо, все добре? – пролунав ледь чутний голос.

Розплющив очі. Над ним нахилилася дружина.

-Ти що, Олено?

-Та дивлюся – лежиш і не ворушишся.

-Живий ще! Йди спи!

Пролунали човгаючі кроки. Клацнув вимикач на кухні.

Олена Іванівна попила води, сходила у ванну і попрямувала до своєї кімнати. Лягла на ліжко:

-От так, колись прокинуся, а його вже нема. Що робитиму? А може, я раніше.

Микола вже й наші поминки замовив. Ось уже ніколи не подумала б, що це можна організувати заздалегідь. З іншого боку, добре. Хто за нас це зробить?

Внучка про нас зовсім забула. Сусідка Іванка тільки одна й заходить. Вона має ключ від нашої квартири. Дід їй по тисячі із нашої пенсії віддає. Вона то продукти купує то ще щось, що потрібно. Куди нам гроші подіти? Та й із четвертого поверху ми вже самі не ходимо.

Микола Іванович розплющив очі. У вікно заглядало сонце. Він вийшов на балкон і побачив зелену верхівку черемхи. На обличчі з’явилася посмішка:

-От і до літа дожили!

Пішов провідати дружину. Та замислено сиділа на ліжку.

-Оленко, годі сумувати! Ходімо, щось покажу.

-Ой, зовсім сили нема! – старенька ледь піднялася з ліжка. – Що ти там надумав?

-Ідемо, йдемо!

Підтримуючи її за плечі, він довів дружину до балкона.

-Дивись, черемха зелена! А ти казала: не доживемо до літа. Дожили!

-Ой, і справді! І сонечко світить.

Вони сіли на лавку на балконі.

-А пам’ятаєш, як я тебе запросив у кіно. Ще тоді у школі. Того дня черемха теж покрилася зеленню.

-Хіба таке забудеш? Скільки років з того часу минуло?

-Сімдесят з гаком… Сімдесят п’ять.

Довго вони сиділи, молодість згадували. Багато чого на старість років забувається, іноді навіть те, що вчора робив, а молодість вона ніколи не забудеться.

-Ой, заговорились ми! – підвелася дружина. – А ще не снідали.

-Олено, ти хороший чай завари! Набридла вже ця трава.

-Так нам не можна.

-Хоч ріденький і цукру по ложечці додай.

Микола Іванович пив цей слабо заварений чай, запиваючи ним невеликий бутербродик із сиром і згадував ті часи, коли на сніданок чай був міцний і солодкий. Та ще з пиріжками, чи оладками.

Зайшла сусідка. Схвально посміхнулася:

-Як у вас справи.

-Які можуть бути справи у дев’яностолітніх? – пожартував дідусь.

-Ну, якщо жартуєш, то все нормально. Вам що купити?

-Іванка, купи, м’яса! – попросив Микола Іванович.

-А вам не можна.

-Куряче можна.

-Гаразд, куплю. Зварю вам суп із локшиною!

Сусідка прибрала зі столу, помила посуд. І пішла.

-Олено, ходімо на балкон, – запропонував чоловік. – На сонечку погріємось.

-Ходімо!

Прийшла сусідка. Вийшла на балкон:

-Що за сонечком скучили?

-Добре, як тут, Іванка! – усміхнулася Олена Іванівна.

-Гаразд, зараз вам сюди кашу принесу. І почну суп на обід готувати.

-Хороша жінка, – глянув він їй у слід. – Щоб ми без неї робили?

-А ти їй лише дві тисячі на місяць платиш.

-Олено, ми ж на неї квартиру записали.

-Вона цього не знає.

Вони так і просиділи на балконі до обіду. А на обід був курячий суп. Смачний зі шматочками м’яса та розім’ятою картоплею:

-Я завжди такий Наталці та Максиму робила, коли вони малими були, – згадала Олена Іванівна.

-А нам на старості років чужі люди готують, – важко зітхнув чоловік.

-Мабуть, Микольцю, наша доля така. Не стане нас з тобою і ніхто навіть не заплаче.

-Все, Олено, не сумуватимемо. Пішли поспимо трохи!

-Миколо, недаремно кажуть:

«Що старий, що малий».

Все у нас, як у дітей: суп протертий, сон-година, полудень.

Подрімав Микола Іванович трохи і встав – щось не спиться. Погода, змінюється, чи що? Він зайшов на кухню. На столі дві склянки із соком, дбайливо приготовлених Іванкою.

Він взяв двома руками і обережно, щоб не розхлюпати, пішов у кімнату дружини. Та сиділа на ліжку і замислено дивилася у вікно:

-Що ти, Оленко, засумувала? – усміхнувся чоловік. – На соку!

Та взяла сьорбнула ковток:

-Ти теж заснути не можеш:

-Погода така.

-Ось і я з ранку, щось так собі почуваюся, – Олена Іванівна, якось сумно похитала головою. – Відчуваю зовсім мало мене лишилося. Ти ж мене поховай по-доброму.

-Олено, що ти таке кажеш. Як я без тебе житиму?

-Хтось із нас все одно перший буде.

-Годі! Ходімо на балкон!

Просиділи до вечора. Іванка приготувала сирники. Поїли і сіли телевізор дивитись. Вони щовечора перед сном його дивилися. Сюжет нових фільмів до них доходив важко. Тому дивилися старі комедії та мультики.

Сьогодні подивилися лише один мультик. Олена Іванівна встала з дивана:

-Піду спати. Щось втомилася.

-Тоді і я піду.

-Дай-но, я на тебе гарно подивлюся! – раптом попросила дружина.

-Навіщо?

-Просто подивлюсь.

Вони довго дивилися один на одного. Мабуть, згадували свою молодість, коли все було ще попереду.

-Ходімо проведу тебе до твого ліжка.

Олена Іванівна взяла свого чоловіка під ручку, і вони поволі пішли.

Він дбайливо вкрив дружину ковдрою, і попрямував до своєї кімнати.

Щось дуже важко було йому на серці. Довго не міг заснути.

Йому здалося, що він зовсім не спав. Але електронний годинник показував дві години ночі. Він встав і попрямував до кімнати дружини.

Вона лежала з розплющеними очима:

-Олена!

Взяв її за руку.

-Олено, ти що! Оле-на!

І раптом йому самому стало бракувати повітря. Він дійшов до своєї кімнати. Дістав підготовлені документи, поклав на стіл.

Повернувся до дружини. Довго дивився на її обличчя. Потім ліг поряд, і заплющив очі.

Побачив свою Олену, молоду та гарну, як сімдесят п’ять років тому. Вона йшла кудись до світла, що виднілося вдалині. Він кинувся до неї наздогнав, узяв за руку.

Вранці Іванка зайшла до спальні. Вони лежали поряд. На їхніх обличчях застигли однаково щасливі посмішки.

Нарешті, жінка зателефонувала у швидку.

Лікар, що приїхав, глянув на них, здивовано похитав головою:

-Разом не стало. Мабуть, дуже любили одне одного…

Їх забрали. А Іванка знесилено опустилася на стілець, що стояв біля столу. І тут побачила документи і заповіт на її ім’я.

Вона опустила голову на руки і заплакала…

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!