Григорій зачинив вхідні двері, поставив пакет із покупками на підлогу і почав роззуватися. Потім зняв шапку та пальто, повісив їх на гачок і знову взяв пакет у руки. Цілеспрямовано прошурхотів поліетиленом.

У кімнаті пролунав дрібний глухий звук м’яких лап, ніби хтось зістрибнув з ліжка. Григорій дістав пакетик вологого корму, надірвав куточок.

Рудий старий кіт повільно зайшов на кухню і, потягаючись, наблизився до миски.

– На, їж, – Григорій поставив миску на підлогу і крадькома спробував погладити кота. Той спритно прогнувся, прослизнув під рукою, ледве торкнувшись долоні кінчиками довгих волосків, і принюхався до їжі.

– Та нормальний корм, не вередуй.

Кіт підняв голову, подивився Григорію прямо в очі й відповів своє коротке “Няв”. Принюхався ще раз, ніби говорячи:

– Це дуже дешево для мене.

Григорій знизав плечима.

– Ну, знаєш, Товаришу Кіт. Я не можу купувати тобі дорогий корм, хоч би як хотілося.

Григорій поставив чайник на плиту, сів на смугастий стілець. Він спостерігав за котом.
Кіт їв погано, як і всі останні дні.

Злизнув соус, з’їв пару шматочків псевдом’яса зі смаком форелі та надовго завис над мискою з водою. Молоко проігнорував.

Потім підійшов до господаря, коротко потерся об ногу, залишив жмуток вовни на штанині й пошкандибав у кімнату, де повітря було свіже. Не забув чхнути на прощання.

Григорій спеціально не закривав у спальні кватирку, знаючи, що кіт любить вибиратися на вулицю та грітися на весняному сонечку.

Раніше він йшов надовго, а тепер тільки-но вистрибне, та так і лежить на підвіконні зовні. Лежить і дивиться. І, мабуть, думає.

– Ось приведе він ще одну пані, а я для годиться до неї підійду, погладити дам, а потім, коли відвернеться – знову “покроплю” їй туфлі. І пофіг, що вона господареві сподобалася. Я – кіт, краще знаю, кому тут можна жити.

Григорій, звичайно, тоді перепрошував перед гостею, та намагався кота зловити й носом натикати. Але кіт у той час був молодший, запасних життів у надлишку, і витрачати він їх міг запросто. Не те що зараз. Пам’ятається, махнув у кватирку і зник на три дні.

А коли повернувся, зрозумів, що одним життям поменшало – не догледів і начебто під колеса хлібовозки потрапив.

Потім, звичайно, посидючіший став, спокійніший. Розважливіший. Туфлі більше не псував, справляв потребу на вулиці. І лоток закинув, щоб господареві мити не доводилося. Берегти треба одне одного.

Якось, пам’ятається, залишив господар кватирку прочинену на ніч, кіт лапою підчепив та й втік на вулицю. А господар застудився.

І кіт чудово знав, що таке може статися. Лежав потім під боком, де у Григорія нирка запалилася.

– Адже це всі не правильно думають про котів. Вони лежать не там, де болить, а там, де тепліше. Ось, скажімо, застудився чоловік – так кіт неодмінно прийде і ляже на груди.

– Адже там тепло, лихоманка у хворого, і всі навколишні думають, що кіт лікувати прийшов. Помурчить, заспіває свою пісню, і людині легше стає. А він просто грітись приходить.

Того разу, правда, інакше все вийшло. Деякі коти заздалегідь знають, де життям поступитися доведеться. Заздалегідь знають де хвороба небезпечна з’явиться.

І тут так вийшло. Господар уже захворів, а нирки ще ні. Пухнастий і пригрів її своєю ціною. На одне життя старше став.

Кіт прошкутильгав до кватирки, заліз на неї. Господар йому прохід надвір залишає, і даремно, що перший поверх – жодних злодіїв не боїться.

Хоч і брати в нього зовсім нема чого. А тільки кіт неспроста тут живе і хату охороняє, гірше за всяких собачок з витріщеними очима.

Кіт добре пам’ятав, як пахло від тієї пані, якій він у туфлі нагидив. Дуже добре запам’ятав. Чимось різким, неприємним. Від туфель пахло, від пальта.

Навіть від пальців, якими вона його гладила. Звичайно, кіт не знав розумних слів, але був упевнений, що від квартирника – щуплого хлопця в каптурі – пахло тим самим.

Злодюжка проліз у вузьку щілину, акуратно спустився на підвіконня, коли господар – кіт був у цьому впевнений – пішов зустрічатися з тією панночкою. Вона не хотіла більше приходити до нього з-за кота, туфель їй було шкода, і колготок подертих.

– Позбався ти краще від кота, він тобі життя не дасть, – сказала вона, коли йшла в мокрих туфлях.
А квартирник видно, по наведенню прийшов.

Знав, де меблі стоять, і де комод та телевізор. Та прорахувався. Треба було не каптур, а балаклаву вдягати.

А кіт молодший тоді був, і кігті у нього гостріші, і удар різкіший. Хлопець з переляку та з розбігу крізь вікно вилетів, разом із рамою.

Господар тоді не сказав нічого, тільки корму хорошого купив та погладив, як слід. Ремонт дорогий вийшов, і грати в копієчку влетіли.

Але з того часу він уже нікого в будинок не водив. Бувало, зникне на весь вечір, а потім приходить засмучений. Гостю приводити нікуди, мабуть.

– Та не хвилюйся, господарю! Проживемо, – думає кіт, а сам прийде до нього під руку і носом у долоню торкається. А господар лежить, у стелю дивиться. А сльоза іноді візьме та й скотиться по щоці.

Чує кіт, що господар захворіти може, та тільки сам цього не усвідомлює. Адже коли тіло хворіє, воно хоч і не одразу, але помітно.

А коли хворіти душа починає, це взагалі передбачити не можна.

– За це й ще одне життя віддати не шкода. Навіть нехай і передостаннє.

Кіт застрибнув на відкриту кватирку і ковзнув надвір, втративши ще один клаптик вовни.
Григорій довго ходив по хаті, не спав допізна.

Запалював світло в спальні, прочиняв вікно, кликав. Потім вимикав світло і придивлявся крізь скло, чи не майне на вулиці знайома хвостата тінь. Лягав у ліжко, заривався з головою в ковдру, але сон не йшов.

Під ранок він таки відключився, провалився в тривожну дрімоту. Кіт його теж турбував останніми тижнями. Почав гірше їсти, схуд, боки ввалилися, а вовна почала випадати клаптями.

І кожне таке довготривале очікування викликало у душі тривогу. Добре пам’ятав момент із дитинства, коли батьки сказали, що їхній тодішній старий кіт «просто пішов кудись і не повернувся».

Гриші було років сім чи вісім, і він щиро повірив, що тварини справді кудись ідуть наприкінці життя. Тільки тепер, з висоти років, він розумів, що це була брехня на благо.

Що вони не йдуть, що їх забирають, загорнутими в мішковину або захованими у взуттєву коробку.

Григорій провертався в ліжку до світанку, а потім отямився від цього важкого мороку і кинувся до підвіконня. У світанкових променях на порожньому тротуарі сидів у своїй звичній позі кіт. Сидів і пильно дивився на вікно, крізь яке Григорій дивився назовні.

Потім демонстративно відвернувся, скособочився і почав вилизувати задню ногу.

Григорій підхопився, не знімаючи піжами, кинувся до передпокою. Натягнув пальто, черевики, і, ризикуючи заплутатися в шнурках, вискочив надвір.

Поруч із котом на тротуарі стояла дівчина. Блякла, з вицвілими бровами та ледь помітними віями. Стояла і куталася в тонку витерту кофтинку з великими ґудзиками.

Григорій підійшов ближче. Він уже бачив раніше цю дівчину: кілька разів у крамниці по сусідству, та біля контейнера для сміття.

Вона жила десь у навколишніх будинках. А кіт доброчинно ходив навколо її ніг і витирав облізлу морду об них, та голосно муркотів.

Григорій підійшов трохи ближче, вказав рукою на тварину.

– Схоже, ви подобаєтесь моєму коту.

Дівчина з сумнівом подивилася на гостя, потім трохи присіла і погладила кота по загривку. Той підвівся на задніх лапах і заплющив очі.

– Я думаю, що він таки мій.

Григорій підійшов ближче. Кіт перекинувся до нього, ковзнув боком по штанині, знову залишивши руді волоски.

– Та ні. Цей кіт мій. Він уже давно живе у мене. І хвостик у нього на самому кінчику поламано, з самого дитинства.

– І ліве вухо трохи надірвано. Побився пару років тому, я сама йому перекисом промивала.
Григорій пригадав.

Кіт дійсно одного разу прийшов і на вусі була свіжа вавка, але на той момент уже присохла. Хоча кота перед цим не було майже добу.

Кіт тим часом продовжував обтиратися між їхніми ногами, муркочучи та потягуючись. Іноді зупинявся і дивився у вічі.

– Виходить, це наш спільний кіт.

Дівчина зіщулилася.

– Ну, не знаю. Він у мене часто їсть, а потім іде гуляти. Пропадає кілька годин, потім з’являється. Знову їсть, спить і знову йде. Я його називаю Рижик, і він відгукується.

– А я називаю Товариш Кіт.

Григорій сів навпочіпки, погладив кота по голові. Той замуркотів ще дужче, потім видав чергове коротке «няв», ніби говорячи: «Уже цій я туфлі псувати не буду, не переживай.

Дівчина теж присіла поряд

– Мене, до речі, Світланою звуть…

Коли вони вдвох пішли до хати, кіт ненадовго лишився. У втомлених жовтих очах явно читалося, що тепер у господаря душа перестане боліти.

– Та й мені на два будинки жити вже важкувато. Подвійного пайка вже багато, на останнє-то життя…

Читайте із задоволенням! Якщо сподобалося, ставте вподобайки!