– Мішка вставай скоріше, скільки вже можна спати тобі, пора на роботу! – потрясла чоловіка за плече Люба.
– Не тряси мене, не піду на роботу, – відповів Михайло і відвернувся. Дружина розсміялася:
– Це що ще за новини? Все, вистачить, погуляв. Відпустка скінчився, весілля пройшло. Пора і за роботу. Тільки й того скільки!
– Сказав не піду, значить, не піду. На моє місце вже іншого прийняли. Заяву на відпустку написав з подальшим звільненням. Ось так. Відстань. Дай поспати.
– Та ти що і справді звільнився? Ой, дурень, ти що накоїв? Таку роботу днем з вогнем не знайдеш, а він, будь ласка, подарував. Гаразд, – сказала дружина, сподіваючись, що це все жарт, – ти пожартував, я посміялася. Вставай, сніданок холоне.
– Люба, ти, що зовсім не тямиш? Я … не працюю з сьогоднішнього дня.
– Ти з глузду з’їхав? З чого це раптом ти не захотів працювати? Як жити далі будемо? Моя пенсія маленька. Ну, яка причина все-таки, а? – розбушувалася Люба, зрозумівши, що її благовірний не жартує.
– Втомився, чесно сказати. Ось останню дочку заміж віддали, тепер у мене немає ніяких турбот. Сама поміркуй. У нас п’ятеро дітей. Три сини і дві дочки. Всх підняли на ноги, відучили. У всіх професії, на хороших місцях працюють. Скільки сил було вкладено ?! Ось останню дочку Машу заміж віддавали, уявляєш, вже не було сил. Думав прямо там упаду з нападом. Але, нічого витримали. Тепер пора на спочинок. Відпочивати буду.
– Все сказав? А на що жити зібрався, а? Гаразд на пенсії був, сказала б, гроші отримує. Тобі до пенсії два роки залишилося. Потерпи.
– Не витримаю, чую, загнали на роботі.
– Нічого, не загнешся. А, хто цікаво, тебе годувати буде ці два роки.
– Діти прогодують. Їх п’ятеро. Батька голодним не залишать.
– Чого? – задихнулася від несподіванки Люба, – ах, ти нелюд, у дітей з рота шматок хліба хочеш видерти? Безсовісний. Просити надумав? Не дам, ану вставай! – вчепилися за рукав, потягнула Михайла дружина. Чоловік махнув рукою, та й відлетіла до стіни:
– Не казися, сказав, що не піду, значить, не піду, ти мене знаєш, – миролюбно і при цьому твердо сказав Михайло і знову відвернувся до стіни.
Люба занадто добре знала твердий і притому впертий характер чоловіка. Вражена Люба, забувши навіть про сніданок, вискочила з дому і побігла до сусідки, баби Зіні.
– Ой, баба Зіно, що твориться, що твориться? Що з мужиком сталося?
– Віддихайся, Люба. Ну і що таке твориться з твоїм чоловіком? – спокійно запитала усміхнена бабуся, баба Зіна. До неї всі біжать за порадою. Мудра жінка.
– Не хоче працювати, втомився, каже. Йому лише два роки залишилося до пенсії, паразит. Як його напоумити, не знай. Може, напоумив яким радою?
– Не дивно, що твій Михайло втомився. Це ж, скільки сил треба, здоров’я, щоб п’ятьох підняти, та в житті визначити, а? Надірвався твій мужик, ось що скажу. Спокою йому хочеться.
– А мені спокою не хочеться? Ось все про дітей думаю. А йому, негідникові і місяць не світи. Всіх визначили, нічого не скажу. А хто їм допомагати буде?
– Твоя бабська натура така, курці-квочки те саме, аби квоктати. Що скажу, чоловічка не чіпай, а то зараз в рознос піде. Йому зараз спокій, та ласка потрібна, а там все владнається.
– Я йому зараз влаштую і спокій, і ласку покажу, ось діти приїдуть, мізки вставимо неробі, – рішуче заявила Люба і пішла додому.
Через тиждень приїхали всі діти. Люба кожного обдзвонила і просила прибути на сімейну раду. На питання, що сталося, слізно говорила, що батько з розуму сходить, в дармоїдство вдaрився, і над усім зібратися, мізки вправити йому. У неділю, до будинку стали з’їжджатися машини.
Люба і Михайло радісно зустрічала кожного з дітей, онуків. Все кругом наповнилося дитячим сміхом і молодими голосами. Пообідали галасливою компанією, внуки втекли на вулицю, невістки прибрали посуд зі столу.
Встановилася незручна тиша. Михайло сидів і чекав, він відчував, що не спроста всі діти одночасно приїхали. Старший Олексій кашлянув:
– Ми це, батько, хотіли запитати у тебе, ти чого це надумав щоб не працювати?
– Втомився я, діти мої. Хочеться трохи відпочити.
– А зараз що робиш? Відпочивай, ніхто не проти, а роботу кидати навіщо? Тобі до пенсії терміну як кіт наплакав залишилося, – подав голос середній син, Артем, – два роки всього. Стільки років працював, вже дотягнув би.
Молодший Сергій і дві дочки мовчали, сподівалися на старших. Люба теж примовчала в сторонці. Михайло випростався і сказав.
– Я, діти мої, дійсно втомився. Ось чую, недовго мені тягти залишилося. Вирішив на два роки раніше перестати працювати. Стажу у мене більше сорока років з лишком вистачить на пенсію.
– А ці два роки, чим годуватись, будеш, а? – з виразкою запитала дружина.
– Сподіваюся, що п’ятеро дітей зуміють мене прогодувати на цей термін, а там і пенсія настигне, – відповів Михайло. Всі заворушилися. Старший знову перший почав:
– Я, наприклад не можу тобі посилати гроші, ось тільки кредит оформили, нову машину купувати будемо. Так що, батько, вибачай.
– Я теж в такому ж стані, дочка вчитися в музичному, там витрати чималі, ще до репетитора ходить на англійську, там теж гроші потрібні, не ображайся свекор, але ми теж пас, – відповіла дружина Артема. Син мовчав.
– Батько, у мене ремонт затіяли у квартирі, до зими закінчити треба, потім її продати і купити з доплатою іншу, побільше, – наважився сказати молодший Сергій.
Дочки разом заговорили, переконуючи батька в своїх скрутних становищах.
В кімнаті стало шумно, кожен з дітей доводили один одному про важливість майбутніх фінансових витратах. Молодша Марина зі сльозами сказала:
– Ми хотіли в квартирі всю обстановку змінити. Уже навіть в розстрочку меблі замовили. Сподівалися на тебе батько, а ти?
Люба тріумфувала. Вона встала, все стихли.
– Ну, ось бачиш Михайлику, яке їм, дітям твоїм? Ось, який ти батько після всього цього? У всіх проблеми, турботи. Їм допомагати треба, а ти від них тягнеш. Ну як тобі не соромно? Так що давай, вистачить дурю маятися. Ти працівник хороший, місце знайдеш. Завтра з ранку на пошуки роботи, колишню по дурості втратив. І без заяви про прийом на роботу, додому не являйся. Зрозумів? Ось всі діти сидять і чекають твоєї відповіді.
– Зрозумів, я зрозумів. Ех, діти, я вас п’ятьох виростив, а ви одного батька прогодувати не хочете, – глухо сказав Михайло і вийшов з кімнати. Діти роз’їхалися. Михайлові пощастило, його пошуки закінчилися прийомом на роботу, правда не таку грошову, що була раніше, але вважати можна нормальною.
На наступний день Михайло під добрі побажання дружини пішов на роботу, і не повернувся. З лікарні прийшла звістка, пoмep Михайло. На роботі погано стало. Відвезли на «Швидкій». Інфaркт. Не врятували.
Тепер Люба живе одна на крихітну пенсію. Діти відвідують, але рідко і то більше дочки, ніж сини.
