Мій чоловік служить вже два роки. І ще жодного разу вдома не був. Я страшенно за ним сумую. І переймаюсь, як він там. Рома в мене не молодий. Йому 46 років. Здоров’я поганеньке. А на службу пішов, бо думав, що так сина не заберуть. Наш Стас лишень одружився, життя своє будувати почав. Та зараз виявляється, що це не має вже значення.

Так от Рома самий пішов до військкомату. Його відправили на навчання, а потім на передову. Став артилеристом, хоча зовсім досвіду не мав. Зазвичай чоловік зовсім нічого про війну не розповідає. Каже, що все добре і все. Лишень раз ми бачились і те, я поїхала з волонтерами, аби зустрітись з ним. Один день ми провели разом у Соледарі тоді. Страшно було дуже, але я тішилась нашій зустрічі.

А от нещодавно це змінилося. У нашого Стаса народилась донечка. І я подумала, що може зараз нарешті чоловіка відпустять додому бодай на кілька тижнів.

– Скажи, що в тебе поважна причина. Ну мають все ж тобі відпустку дати! Ти ж заслужив.

– Послухай, це дуже дорого.

– Як це?

– Командир хоче тисячу гривень за день відпустки собі в кишеню.

– Як це?

– А ось так. Я з ним через це посварився. Того він вже принципову позицію має.

– Треба кудись скаржитися!

– Щоб мене відправили на смерть! Хто йде проти системи, з тим швидко розбираються.

Після розмови з чоловіком я гірко заплакала. Не знала, що думати. Подзвонила подрузі наскаржилась. А вона каже, що єдиний вихід – подати на переведення в інший підрозділ.

Я ще говоритиму з Ромою. Але мені страшенно прикро, що в нашій країні таке коїться. Як можна воювати, коли героїв зовсім не поважають і не цінують? Порадьте, як мені бути?  Що робити? І чи не зроблю я чоловікові гірше, якщо кудись поскаржусь?