Ольга піднімалася по сходам. Раптом вона побачила, що назустріч їй біжать діти її сусідки, Марини – Василь, Андрій, Марічка і Іринка.

-Ось воно щастя з блискучими очима, що дісталися від мами, – подумала Ольга.

-Здрастуйте, тітка Оля!

-Привіт! – посміхнулася Ольга.

З сусідами Ольга познайомилася, коли ті переїхали в квартиру навпроти. Ввечері тоді до неї хтось тихенько постукав. Вона відкрила двері і побачила перед собою миловидну жінку. В руках у неї була велика тарілка з домашньою випічкою.

-Добрий вечір! Вибачте що турбую. Я ваша нова сусідка, Марина. Хотіла з вами познайомитись і вибачитися.

-Добрий вечір! А за що вибачитися? – здивувалася Ольга.

-Це на майбутнє, – засміялась Марина. – З чотирма дітьми, причина точно скоро знайдеться.

Її сміх звучав так щиро, що Ольга розсміялася у відповідь. Потім були посиденьки з чаєм і випічкою, яку принесла Марина.

І тут Ольга ще раз здивувалася. Встигати з чотирма дітьми так готувати – та це подвиг, не інакше!

Сусіди виявилися приємними у всіх відношеннях. Даремно Марина переживала. Діти виявилися напрочуд спокійними.

Молодші дівчатка ходили в садок, танцювали в дитячому ансамблі, а старші хлопчики займалися у секціях і ходили в басейн.

Надлишок енергії, мабуть, залишався там і сусідам не доводилося скаржитися на родину Вадима і Марини.

Поступово склалося так, що Ользі сусіди навіть ключі, іноді, почали залишати від своєї квартири.

Марина та Вадим були пізніми дітьми, і батьки в обох були у дуже похилому віці.

З’їжджатися з дітьми категорично відмовлялися, мовляв, звикли вже в себе. Але на щастя, вони жили в сусідніх будинках, правда далеко від Марина з Вадимом.

І ті, й інші часто були слабі і траплялося, що Марину викликали посеред ночі на інший кінець міста, і вона змушена була просити Ольгу посидіти з дітьми, коли Вадим їхав у відрядження.

Дітлахи швидко прив’язалися до усміхненої сусідки з квартири навпроти і часто Марині доводилося забирати своїх дітей з квартири Ольги:

-Ану, бігом додому, бешкетники! Ольга, ти б мені хоч сорт меду назвала, яким у тебе намазано! – сміялась Марина.

Ольга лише усміхалася у відповідь і мріяла, коли вона ось так обійматиме своїх дітей.

Але доля розпорядилася інакше. Мати дітей вона не могла.

Вона намагалася поговорити з чоловіком:

-Сашко, ти маєш піти. У тебе ще діти будуть, буде нормальна сім’я.

-Оля, припини дурниці городити! Навіщо мені ця уявна сім’я, якщо поряд будеш не ти і діти не будуть від тебе? Закрили тему! Адже не у всіх виходить мати дитину. Не дано – значить житимемо один для одного.

Минуло більше року, перш ніж Ольга трохи заспокоїлася і знову змогла сміятися. Життя йшло за заведеним порядком, доки дещо не сталося.

Ольга готувала вечерю, коли пролунав дзвінок у двері. Вимкнувши газ, вона пішла відчиняти. На порозі стояв Василь, старший син Марини.

-Здрастуйте, тітка Олю! А ви не знаєте де мама?

-Привіт! Поїхала з татом вранці. Як я зрозуміла, до бабусь з дідусями. Та що я розповідаю, ти ж із ними до школи їхав.

-Вони давно мали повернутися. Я додзвонитися не можу ні до неї, ні до тата! – в очах Василя були сльози.

-Стривай, заспокойся! Може машина зламалася, чи ще щось. А скільки часу? Ого! Васильку, вже сім. Давай ми зробимо ось що. Ти сходи по дівчаток в садок, а я посиджу з Андрієм, і зараз спробую додзвонитися до батьків. Добре?

-Добре, я миттю, – Василь побіг по сходам.

Ольга сходила по телефон і почала набирати Марині та Вадиму. Обидва телефони недоступні…

-Такого бути не може! Щось трапилося! – тривожна думка не давала спокою, і Ольга почала обдзвонювати всіх кого могла.

За двадцять хвилин вона вже знала правду…

Вантажівка… Зустрічка… На місці…

Слова доходили до неї уривками…

Ольга сиділа в коридорі, опустивши руки і навіть не відчувала, як течуть по щоках сльози. Її пробудив дзвінок.

-Кохана, я майже біля будинку, треба щось купити?

-Саша, давай додому якнайшвидше, я не знаю, що робити…

-Що трапилося?

-Ох, Сашко, Марина з Вадимом… Вони… Вони… Їх немає Саша… Зараз діти прийдуть, а я не знаю, що казати, що робити…

-Я біжу. Візьми себе в руки, ти дітям потрібна!

Ольга стрепенулася. Звичайно, хіба має вона час на сльози? Вона встала і пішла на кухню. Поставивши на плиту каструлю побільше, вона почала чистити картоплю.

Сашко зустрів дітей у дворі і піднявся разом з ними в квартиру.

-Ходімо, тітка Оля вас нагодує поки що…

Діти розсілися за столом і, підкладаючи один одному в тарілки, почали їсти.

Ольга дивилася на них і, здається, перший раз у житті розуміла, що рішення, яке вона внутрішньо прийняла, як тільки дізналася про все – було вірним. Настільки вірним, що не викликало жодних сумнівів…

Піднявши очі на чоловіка, вона зрозуміла, що недаремно стільки років любить свого Сашка, він усе зрозумів і лише кивнув у відповідь.

У двері постукали. А далі були розмови, сльози.

Переговоривши усіма службами, Ольга та Олександр попросили залишити дітей до ранку. А вранці після сніданку проводили дітей до машини.

-Васильку! – Ольга притримала старшого. – Я завтра приїду. Нічого не бійтеся, ви не самі! Заспокой, як зможеш молодших. Тримайся, ти їм дуже потрібний! Телефон, зарядне, з собою?

Василь кивнув.

-Дзвони мені будь-коли. У будь-який час, ти зрозумів? От і добре!

Оформлення документів зайняло якийсь час. За цей час Ольга з Сашком встигли зробити невеликий ремонт та перепланування у своїй квартирі, добре місце дозволяло. Тепер у них були окремі кімнати – для дівчаток та для хлопчиків.

Перед тим, як остаточно підписати папери, Ольга поїхала до дітей Марини і Вадима. Все було складно. Старші трималися, а молодші замкнулися в собі, на контакт не хотіли йти ні з ким, оживали тільки побачивши «тітку Олю».

Ольга з дітьми сиділа в альтанці на території центру. Іринка відразу залізла на коліна до Олі, притулилася до неї і через пару хвилин та з подивом побачила, що дівчинка спить.

-Майже перестала спати, кричить ночами, – Вася тяжко зітхнув.

-Погано. Вася, Андрійку, Машенька, я приїхала, щоб серйозно з вами поговорити. Адже ви розумієте, що бабусі та дідусі не зможуть про вас дбати, вік не дозволяє, а інших родичів у вас немає. Точніше є тітка, по татовій лінії, але ви, як я розумію, її й не бачили ніколи?

Діти кивнули.

-З нею зв’язалися, але вона відмовилася брати на себе таку відповідальність. У неї велика сім’я і вона не впевнена, що зможе про вас подбати. Тому я і дядько Саша пропонуємо вам стати вашими… вашими батьками… Ми звісно не зможемо замінити вам тата з мамою, – Оля тихо погладила по руці Васю і обняла Машу. – Але дати вам дім – ми можемо. Ви згодні?

Маша обняла у відповідь Ольгу, а Василь відповів за всіх:

-Так!

Минуло два роки. Це був дуже складний час, але вони впоралися.

Василь став незамінним помічником для всіх. Іноді Ольга навіть заспокоювала його:

-Васильку, вгамуйся, поїдять вони самі і уроки вивчать, піди з хлопцями погуляй, ти ж не нянька!

А сама з гордістю дивилася на хлопця, який так швидко зрозумів, що таке справжній чоловік.

Потроху життя налагодилося і все йшло своєю чергою, поки Ольга не поїхала на черговий огляд.

Останнім часом вона стала сильно втомлюватися, набрала вагу. Списавши все на на втому, вона вирішила здати з’ясувати, чи все з нею добре.

Ольга повернулася додому і зайшовши в квартиру, почула дзвінкий, заливистий сміх:

-Дивно, хтось у гостях? Хоча… Це ж Іринка!

Оля пролетіла коридором і підхопила на руки дівчинку, яка вискочила назустріч:

-Привіт! Це ти регочеш?

-Я!

-Мені скажеш? Я теж хочу!

-Ходімо!

Іринка взяла за руку Ольгу і повела до вітальні. Там зібралося все сімейство і голосно реготало над витівками маленького цуценяти, яке намагалося лизнути ніс усім одразу.

-Що це? Точніше, хто?

Сашко піднявся з підлоги і обійняв дружину:

-Новий мешканець! Ім’я треба вигадати.

-Дуже цікаво! А мене спитати не треба було? – Ольга жартівливо насупилась. – Значить так, я попереджаю, гуляти зі своїм новим другом будете самі! Я зараз зараз не зможу, а через 4 місяці можливо…

Сашко заглянув у вічі дружини:

-Олю, ти про що?

-Сашко, у нас буде дитина!

А через півтора роки у Ольги з Сашком було вже шестеро дітей. Порівну: три хлопчики і три дівчинки.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!