– Навіщо ти вдягла цю …. сукню? – невдоволено спитав Дмитро.

Голос у нього був такий, ніби я вийшла на сніданок у костюмі космонавта або, того гірше, зовсім без костюма.

– А що не так з моєю сукнею? – обізвалась я.

– Що, правда, не розумієш? – насупився чоловік. – Вона коротка!

– Нормальна довжина, – сказала я, – до коліна.

– Швидко зніми цей сором і одягни щось пристойніше! – Наполягав він.

Я пильно подивилася на чоловіка і посміхнулася.

– І коли ти встиг перетворитися на такого пуританина? – Запитала я.

– А з якого часу вимога, щоб дружина не одягалася, як жінка легкої поведінки, є пуританською? – Знизав плечима Діма.

– На мою думку, цілком нормальна вимога. Не кожному чоловікові сподобається, коли його дружина виблискує своїми…

Я засміялася. Ну, а що мені ще залишалося? Тільки сміятися. Ну, правда, не плакати ж! Плакати я, щиро кажучи, розучилася десь на третьому місяці нашого шлюбу.

Тоді, пам’ятаю, Дмитро вперше замкнув мене у квартирі. Просто взяв і пішов, забрав ключі з собою, а потім сказав, що зробив це випадково.

Тоді я повірила, але потім це повторилося ще двічі. А потім понеслося, я не так одягаюся, надто яскраво фарбуюся, надто дзвінко сміюсь, надто зухвало поводжусь…

– Не бачу нічого смішного, – сухо сказав Діма, – йди переодягнися, а потім снідатимемо.

Я вирішила не сперечатися. Мама, бувало, хитала головою і казала:

– Люська, ну що ти за людина така, га?! Все сперечаєшся і сперечаєшся, бунтуєш і бунтуєш…

Вперше вона сказала, коли мені було років п’ять. Я тоді підмовила трьох хлопчаків втекти разом зі мною з садка. Нас упіймали, коли ми перелазили через сітчастий паркан.

У садку я бунтувала проти манної каші з грудочками, проти жахливого молочного супу, у таборі – проти ходіння строєм, у школі – проти заборони фарбуватися і носити, що подобається, замість огидних «світлий верх, темний низ»…

І ось, тепер я думала … а може, треба було їсти цю кашу і суп? Може, тоді я навчилася б упокорюватися, зараз сиділа б удома, як велів чоловік, у довгій спідниці до п’ят. Варила б йому борщі, зустрічала б біля дверей із капцями й була б щасливою?

Можливо… Але змирятися я не навчилася.

Через два місяці після весілля Дмитро влаштував ревізію в моїй шафі.

Він прийшов з роботи, мовчки пройшов у спальню, відчинив шафу і почав жбурляти на підлогу все, що здавалося йому надто коротким і надто яскравим.

Джинси з дірками на колінах, червону блузу, яку в період залицяння сам подарував мені на день народження, вишневу спідницю…

– Дмитре… – ахнула я, надто здивована для того, щоб бунтувати як слід. – Що ти робиш?

– Викидаю сміття, – спокійно відповів він.

– Сміття?! Джинси за десять штук – це сміття?! – Запитала я.

– Ти, здається, дещо забула, – сухо сказав Діма. – Ти вже не вільна дівчина, а заміжня жінка. Моя дружина так одягатись не буде!

Моя дружина… Він сказав це так, як кажуть – моя машина або моя парасолька.

– Мені здається, Дімо, ти теж дещо забув, – сказала я. – Мені вже є вісімнадцять, і я маю право сама вирішувати, що мені можна носити! Тим більше, що одяг я купую власним коштом!

Він нічого не відповів. Я зібрала одяг і прибрала його назад до шафи. І це була моя перша маленька перемога.

Якось за сніданком Дмитро зажадав, щоб я звільнилася.

– Навіщо? – Запитала я.

– Дружина має бути вдома.

– Хто це сказав?

– Я так говорю! – гаркнув чоловік. – Сьогодні ж щоб звільнилася!

Я не звільнилася і продовжила ходити на роботу у свою улюблену редакцію. Ось тоді він вперше «випадково» замкнув мене у квартирі. Коли це повторилося втретє, я зробила дублікат ключів і погрожувала, що ще один такий фокус, і справа закінчиться викликом поліції.

– Дві статті, Дімо! За незаконне позбавлення волі, та за наражання на небезпеку, – сказала я. – Хочеш ходити під статтею?

Тоді він змінив тактику. Він сам привозив і відвозив мене на роботу, причому приїжджав за мною за п’ятнадцять хвилин до закінчення мого робочого дня.

– Як хочеш, Люсю, але це ненормально, – хитали головою колеги, – такий контроль ні до чого хорошого не призводить.

Я й сама це чудово знала. І якось, коли параноя чоловіка мене остаточно дістала, я зважилася на « відповідь».

Я почала з малого. Якось в обідню перерву я зателефонувала чоловікові на роботу.

– Ти де? – серйозно запитала я.

– На роботі, – відповів чоловік, – а що?

У цей момент на задньому фоні почувся жіночий сміх.

– Хто це там? – Зажадала я. – З ким це ти там?

– В офісі, з колегами… – Діма говорив трохи розгублено. – Зараз обід, байки ось сидимо розповідаємо … А що?!

– Нічого! – Відрізала я і відключилася.

За годину я зателефонувала йому знову. Діма відповів не одразу.

– Чому не береш слухавку? – Напала я на нього. – Де ти? З ким ти? Коли вдома будеш?

Він сміявся спочатку. І навіть був задоволений.

– Смійся-смійся, – подумала я, – і приїхала до нього в офіс без попередження.

Це було в обід, коли він сидів у їдальні зі своїми колегами. Поряд з ним була дівчина, яку я знала, її звали Марія, і вона працювала у бухгалтерії. Нормальна, загалом, дівчинка, і до неї в мене не було жодних претензій.

– Це значить, так ти працюєш? – Запитала я.

Очі Дмитра відразу округлилися:

– Люся?! – здивувався він. – А… Е… Ти що тут…

– Чому вона, – я вказала на Марію, – сидить так близько до тебе? Чому ви смієтесь?

– Так… обід же… – пробурмотів чоловік.

– Ага, обід, як же… Не вдавай! Я все бачу!

Поскандаливши ще трохи, я поїхала. А ввечері Діма влаштував мені розбір польотів, і ми серйозно посварилися.

Потім я взялася за гардероб. Одного вечора він знайшов свої джинси у відрі для сміття.

– Як це розуміти? – насупився він.

– Це поганий, відвертий, обтислий одяг, – сказала я. – Мій чоловік так одягатись не буде.

Він дістав джинси з відра, обтрусив їх і дико глянув на мене.

– Футболки твої також треба викинути, – додала я. – Вони обтискають. Кому ти в них показуєшся? На роботі у тебе дрес-код, отже, ти ходиш ще кудись. До кого? До Марії?

– Люся…

– Що “Люся”? Я ж твоя дружина! – Підвищила я голос. – І я маю право знати, де і з ким проводить час мій законний чоловік!

Так минув місяць. Я не давала йому перепочинку, мучила його дзвінками, раз у раз влаштовувала сцени. Зрештою, Дмитро сказав:

– Люся, я… Я так більше не можу. Давай… розлучимося, чи що?

– Давай, – легко погодилася я.

Він здригнувся. Чекав, мабуть, на якусь іншу відповідь.

– Ти виявилася зовсім не такою, – мовив він після паузи. – До весілля ти була нормальною. А тепер… ці дзвінки, ці скандали, ці ревнощі божевільні…

– Стривай, – посміхнулася я, – тобто до весілля я була нормальною. Ну, а ти?

– Що я?

– За собою ти нічого такого не помічаєш?

– А що я маю помічати за собою? – не зрозумів Діма.

– Ти до весілля теж був нормальним. Уважним. Дбайливим. А потім почав замикати мене у квартирі, викидати мій одяг, вимагати, щоб я звільнилася, контролювати кожен мій крок. Це що? Нормально?

Він мовчав.

– Я просто віддзеркалила, – сказала я, – все, що ти робив зі мною. Слово в слово, вчинок у вчинок! Тобі сподобалося?

– Ні, – сказав він, – не сподобалося.

– Ну, і? – Запитала я. – Що робитимемо? Розлучатимемось? Чи спробуємо жити якось інакше?

Дмитро відвів погляд, стиснув зуби, і на вилицях у нього з’явилися жовна.

– Давай… спробуємо, – промимрив він.

Ми пробуємо вже другий місяць. Поки Дмитро тримається і намагається стримувати свої ревнощі. Сподіваюся, це назавжди. А якщо ні, – я ж мовчати не буду, – вигадаю ще щось…

А ви що скажете з цього приводу? Слушно вчинила дружина? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!