Майже 20 років тому брат мого чоловіка, Олег, зібрав валізу й поїхав на заробітки в Чехію. Тоді всі казали: “Поїде на рік-два, підзаробить і повернеться”. Але минуло вже стільки часу, а він так і не повернувся. Лише гроші шле щомісяця. Свекруха не нахвалиться:
– Олег у нас молодець. І хату перекрив, і ремонт зробив, і машину мені купив. От що значить – син!
А мій чоловік, Сергій, після таких слів мовчки стискає щелепи.
У нас таких грошей немає. Сергій працює на СТО – руки золоті, клієнтів вистачає, але це ж не європейські заробітки. Гроші є – та щоб жити, а не розкошувати. А поряд – брат, який “у Чехії”, і його родина тут живе, як у рекламі: новий паркан, дорога плитка, святкування в ресторанах.
Спочатку Сергій і сам пробував їхати на заробітки – двічі їздив у Польщу. Повернувся злий, виснажений.
– То не життя, а каторга! – казав. – Я там чужий. За копійки вкалував, ще й кинути хотіли.
Не склалося. Повернувся додому і з того часу працює на СТО, але комплекс залишився. Особливо після родинних свят.
Пам’ятаю, як на ювілеї свекрухи зібралися всі. Олег приїхати не зміг, але прислав “подарунок” – конверт із кругленькою сумою. Свекруха урочисто відкрила:
– Це від Олега. Каже, щоб мама ні в чому собі не відмовляла!
Усі ахнули. Сума була така, що нам із Сергієм довелося б пів року збирати. Дорогою додому чоловік мовчав. А потім вибухнув:
– Ти бачила їхні погляди? Ми як бідні родичі! Як якісь невдахи!
– Сергію, ну що ти таке говориш? У нас все є: діти нагодовані, вдягнені, живемо чесно.
– Чесно? А я не хочу просто чесно! Я хочу нормально! Щоб не соромно було! Брат міг би допомогти. Хоч трохи. Він же бачить, як ми живемо.
– А ти просив?
– Чого я маю просити? Я що – жебрак?
Після того він майже перестав спілкуватися з братом. Якщо Олег телефонував, розмова була коротка.
– Привіт. Нормально. Працюю. Все, мені ніколи.
Якось я не витримала і сказала:
– Ти злишся не на брата, а на себе.
– Ще мене винним зроби!
– Я не це маю на увазі. Просто у кожного свій шлях. Він поїхав – ти залишився. Але ж це не означає, що ти гірший.
– Звісно, не гірший. Просто бідніший.
Найгірше було, коли діти почали порівнювати.
– Мамо, а чому в двоюрідного брата новий айфон, а в мене старий?
Я тоді ледь не заплакала. Одного вечора Сергій повернувся додому похмурий.
– Олег мамі ще грошей переслав. Хоче їй кухню нову ставити.
– Ну і добре. Це ж його мама.
– А я хто? Чужий? Він навіть не питає, як ми. Думає, що раз гроші шле – то герой.
– А ти дзвонив йому просто так? Без претензій?
– Ні. І не буду. Хай живе в своїй Чехії.
Мені боляче дивитися, як заздрість руйнує стосунки брата з братом. Бо справа вже не в грошах, а в гордості. Нещодавно сказала Сергію прямо:
– Послухай, щастя не в грошах. Не в конвертах і не в айфонах. А в тому, що ти щовечора вдома. Що діти тебе бачать. Що їм велосипеди лагодиш, а не по відеозв’язку вітаєш із днем народження.
– Думаєш, мені легко, я не хотів би бути “тим успішним братом”?
– Ти для мене – успішний. І для дітей теж. А якщо тобі так болить – поговори з братом. Не про гроші. По-людськи.
Але він лише знизав плечима.
І знаєте, що найстрашніше? Що за ці 20 років Олег так і не повернувся додому. Він висилає гроші, купує подарунки, допомагає матері. Але на фото з родинних свят його завжди немає. А ми є завжди.
І я щиро не знаю, хто з них насправді багатший.
