– Доню… ти ж мені вибору не залишаєш! Мені доведеться написати заяву.

– Пиши, – коротко відповіла вона.

– І напишу!

– І напиши! Побачимо, що в тебе з цього вийде.

…Андрій клацнув замочком, застібаючи на руці Варі важкий золотий браслет.

– Тримай, Варю, – усміхнувся він, – справжнє золото. Хто тобі ще таке подарує, крім батька?

Браслет, який був їй великий, варто було опустити руку, зіслизнув із зап’ястя і впав на паркет. Варя золото не любила. Їй шість.

Вона любить ляльок, машинки та динозаврів. До золотих браслетів Варя ще не доросла, про що й свідчив дзвін подарунка, що зіслизнув з її зап’ястка.

– Тату, мені він не потрібен… – підняла вона браслет, – я хотіла машинку. Таку, яка з пультом.

За столом почулися смішки. Тітка Анжеліка, мамина подруга, прошепотіла “я говорила, що дитині іграшки треба дарувати, а не нісенітницею займатися”, але їй відповіла бабуся Варі – “гидоту ти зараз кажеш, Анжело, іграшки – радість на тиждень, а золото – вічне”.

Андрій одягнув браслет Варі назад.

– Мама має рацію. Машинка зламається за тиждень, а золото – це назавжди. Ось побачиш, виростеш – оціниш.

Яна, мама Варі, долучилася до критики подарунка.

– Я ж попереджала, Андрію, – посперечалася вона з чоловіком, але так, щоб не дуже безглуздо, – ми ж це обговорювали… Я пропонувала купити залізницю. Вона так на неї дивилася.

Андрій обвів поглядом стіл, не зважаючи на дружину.

– Яка залізниця для дівчинки? Це для хлопчаків! А прикраси – ось це для справжніх дівчаток. Причому різного віку.

І так завжди.

У вересні, коли настала черга дня народження Яни, сценарій усім був уже добре знайомий. Андрій подарував дружині важкий золотий ланцюжок із підвіскою.

При цьому Яна лише зітхнула. Навіть “дякую” видавила через силу. Гості переглядалися: “Жінка, радуйся, нам такі подарунки не дарують!”

Але ніхто з них не знав, що станеться за годину, коли за останнім гостем зачиняться двері.

Андрій підійшов до Яни, акуратно зняв з її шиї ланцюжок і прибрав назад у коробочку.

– Нехай полежить у сейфі, так воно спокійніше, – сказав він, прямуючи до їхньої спальні, де між книжкових полиць ховався сейф.

– Все-таки золото – це не лише прикраса, а й дуже цінна річ. Раптом загубиш чи вкраде хто? Нехай у мене поки що лежить.

Яна звично промовчала, “так-так, звичайно, нехай полежить”. Ланцюжок приєднався до сережок, браслетів, каблучок та іншого…

Чоловік не довіряв банкам, і вважав за краще вкладати гроші в реальне золото. Ну, на золоті зливки грошей не було, а на прикраси – цілком. Все, що дарувалося їй чи доньці, складалося у сейф.

До певного часу прикраси Варю не цікавили. Лежать і лежать. Наче подарунок, але якийсь номінальний, але їй вони не потрібні. Невдовзі все змінюється.

– Слухай, тату, – вже бувши підлітком сказала Варя. – Нам до Рити на весілля скоро … Дай, будь ласка, той браслет, сережки та мамин ланцюжок. Мама теж попросила. Хочеться виглядати нормально.

Андрій, який теж причепурився, зав’язуючи нову краватку, відповів несподівано агресивно:

– А що ще дати? Вимагати навчилася? З матері приклад береш? – Розвернувся він. – Ось заробите свої гроші, тоді й розпоряджайтеся. А все, що у сейфі – моє.

Багато років Варя, хоч, звичайно, і не розуміла цього через вік, але жила надією, що їй ось зараз ляльку не подарували, зате, коли вона стане старшою, у неї буде купа подарунків разом, бо тато нарешті віддасть їй усе це.

– Тату, це ж наше золото! – Варя розгубилася, але вимагала, – ти подарував його нам!

По обличчю Андрія так і читалося – “і в кого ти така наївна?”

– Це тільки на словах воно ваше. А за фактом – це гроші на чорний день. Але так, ти всім можеш говорити, що в тебе багато золотих прикрас.

Того дня вона зрозуміла, що подарунків вона ніколи не мала.

Коли Варя виросла, то втекла. Не просто поїхала, а втекла до сусіднього маленького міста, і хоч ціни на житло там були смішні за мірками мешканців великих міст, за свою квартиру вона виплачувала довго.

Постійне спілкування було з мамою, але не з батьком. Батько дзвонив рідко, сухо казав, що любить її, але Варя ніколи цього не відчувала.

Коли вкотре їй зателефонувала мама, Варя не могла розібрати жодного слова: схлипи, прохання, знову схлипи.

– Мамо? Мам! Мамо, скажи, що з тобою?

– Він вигнав мене, Варю… – вирвалося у неї крізь сльози, – сказав, що знайшов молодшу. Подав на розлучення. Викинув мені три сумки… і сказав, що це все, що я заслужила за двадцять років.

Варя пролетіла від одного міста до іншого за двадцять хвилин, хоч їхати там приблизно годину. Але вона так поспішала… Маму вона знайшла на ґанку під’їзду, вона сиділа на валізах.

При розлученні мама програла всуху. Квартира тата. Робота в нього завжди була краща, та й у мами не було часу вечорами затримуватися, щоб їй платили більше, – їй треба було додому бігти.

– Їдьмо до мене… – сказала Варя.

– Але я не можу залишитись у тебе назавжди.

Жити не було де. Гроші на квартиру? Звідки у Варі? Вона за свою ледь розрахувалася. Вона не проти жити з мамою, але дуже б не хотілося навіть думати про те, як мама почувається, залишившись у шістдесят років взагалі без житла.

І тут виникла ідея. За три дні Варя приїхала до батька. Він думав, що вона прийшла поскандалити, але Варя так лагідно йому посміхнулася:

– Знаєш, я навіть не здивована. Напевно, ви з мамою завжди були надто різними, та й вона так прохолодно до тебе почала ставитися… Загалом, почуття приходять і йдуть, я тебе не засуджую. Навіть розумію в чомусь.

– Справді?

– Звичайно, – Варя посміхнулася, – мама, звісно, ​​в збентеженні, але що тут поробиш, якщо розлюбив? Не залишатися ж у шлюбі через силу. Та й із квартирою теж розумію. Якщо вона сама ні на що не заробила, то на що сподівалася?

А більшого й не потрібно. Тепер Варя часто приїздила до батька. Навіть вдавала, що рада познайомитись з його дамою серця.

Брехала, що мама образилася і від неї з’їхала. Все заради одного єдиного моменту, коли тато забув про обережність. Поки він вводив код у сейфі, щоб дістати звідти документи, Варя його запам’ятала.

Дев’ять, чотири, два, шість.

Через день вона повернулася, коли батька не було вдома, зайшла, відчинивши власним ключем. А ще через пів години вона вже сиділа в машині, поки на задньому сидінні лежав важкий мішечок із золотом – браслети, ланцюжки, каблучки, все те, що збиралося роками під приводом подарунків.

Цих грошей вистачило, щоб у мами з’явилося житло поряд із Варею. І нехай ще кілька років треба виплачувати рештки, Варя ні про що не шкодувала.

Звичайно, батько був у нестямі від такої підстави.

– Доню… ти ж мені вибору не залишаєш. Мені доведеться написати заяву.

– Пиши, – коротко відповіла вона.

– І напишу!

– І напиши. І побачимо, що в тебе з цього вийде.

– Напишу!

– Пиши, тату! – знову відповіла вона. – Пиши що хочеш. Тільки, от невдача: у мене є чеки на всі ці прикраси. Всі вони були подаровані мені та мамі на свята.

– Усі бирочки на них цілі, бо їх ніхто не носив. І у нас пів міста свідків того, що це справді були подарунки! Що ти в поліції говорити збираєшся? До речі, дякую. Ми їх, нарешті, “оцінили”…

Що ви скажете про вчинок дочки? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!