Весілля грали у найдорожчому ресторані району. Великий зал, білі скатертини, живі квіти, музика. Все виглядало багато і шикарно.
Рідні нареченого сиділи майже по всьому залу — впевнені люди в дорогих костюмах, голосно сміялися, піднімали келихи, почували себе господарями свята.
З боку нареченої гостей було небагато. Пара подруг, далекі родичі, сусідка, яка допомагала із сукнею. Батько нарече
ної сидів у кутку столу. У старому піджаку, з натрудженими руками. Він майже не говорив, не їв.
Мати нареченого не любила наречену від початку. Навіть не приховувала цього. Не тому, що та була поганою, грубою або лінивою. Ні.
Тільки тому, що вона була із бідної родини.
Для неї це було головним гріхом. Мати нареченої давно померла, батько — звичайний робітник, без посад та гучного прізвища.
У її очах така дівчина не могла бути гідною її сина.
Вона терпіла невістку — саме терпіла. Заради сина.
Подарунки йшли один за одним. Батьки нареченого говорили тости. Потім мати нареченого урочисто вручила ключі від помешкання.
Зал зааплодував. Потім інший родич простягнув товстий конверт — усі одразу зрозуміли, що там гроші.
І ось ведучий оголосив:
— А тепер подарунок від батька нареченої.
У залі стало якось ніяково. Батько підвівся. В руках у нього був звичайнісінький білий конверт. Тонкий, без стрічки. Родичі нареченого переглянулась і посміхнулася.
Батько підійшов до дочки і спокійно сказав:
— Це тобі.
Дочка відчинила конверт. Усередині лежав лише один аркуш паперу. Вона почала читати. Спочатку її обличчя було спокійне. Потім очі розширились. Вона зблідла так, що ті, хто сидів поруч, подумали, що їй стало погано.
Дочка дочитала, підвела очі на батька. Він дивився на неї спокійно, без усмішки, але впевнено. Вона нічого не сказала. Просто передала лист нареченому.
Наречений взяв папір з подивом і почав читати. За столом повисла тиша.
Обличчя нареченого змінювалося на очах. Здивування, потім недовіра, потім шок. Він дочитав до кінця – і повільно опустився на стілець… У конверті було…
У конверті був заповіт.
Батько нареченої багато років копив і мовчав. Працював без вихідних, брав додаткові зміни, відкладав кожну зайву копійку. Він нічого не розповідав, не скаржився і ніколи не хвалився.
У документі було зазначено все, що він залишає дочці:
Будинок, в якому вона виросла, повністю оформлена на неї. Дві земельні ділянки за містом, куплені ще тоді, коли про них ніхто не знав.
Рахунок у банку не показний, не для оплесків, але достатній, щоб ніколи більше не залежати від чужої милості.
І останній рядок:
«Все, що маю, — твоє. А якщо твій чоловік хоч раз тебе образить, повернися в мій дім».
Дочка дочитала і не змогла одразу підняти очі. Вона вперше зрозуміла, скільки всього її батько ніс сам.
Наречений, прочитавши, зблід. Він повільно опустився на стілець, усвідомивши просту річ: бідною була не наречена. Бідним було ставлення до неї.
