Автор: Viktor

– Навіть “дякую” не сказали! Прикро. Не до сліз, звичайно, але неприємно, це точно, – подумала Валя. Але її життя було набагато ширшим і насиченішим, ніж ця кімната у висотній будівлі. Валя помітила четвертого, хлопця в піджаку та блакитній сорочці. Той сидів і судомно щось друкував, доки друзі наказували йому, що писати.

Коментарі Вимкнено до – Навіть “дякую” не сказали! Прикро. Не до сліз, звичайно, але неприємно, це точно, – подумала Валя. Але її життя було набагато ширшим і насиченішим, ніж ця кімната у висотній будівлі. Валя помітила четвертого, хлопця в піджаку та блакитній сорочці. Той сидів і судомно щось друкував, доки друзі наказували йому, що писати.

Що вона пішла із життя, Валя зрозуміла відразу. Ця думка виникла з нізвідки й міцно засіла у її свідомості. Ось…

Що саме порожньо? — Наталя намагалася, щоб її голос не тремтів. — Смаку немає, дитино. Ти цукор клала? — Я не кладу цукор у борщ, Віро Павлівно. Це ж не десерт. У мене мама ніколи не клала, і бабуся теж. Свекруха зітхнула так глибоко, наче їй щойно повідомили про кінець світу. Вона підійшла до вікна, де на підвіконні стояв горщик із геранню. — Ось тому він у тебе такий… незавершений. Буряк любить ласку, а ласка для нього — це дрібка цукру. Але то твоя справа. Олексій у мене з дитинства звик до справжньої їжі, а тепер мусить звикати до дієтичної порожнечі. Наталя відвернулася до вікна. Надворі, на металевому паркані, сидів сусідський рудий кіт. Він мружився на сонце, і йому було абсолютно байдуже до того, скільки цукру має бути в каструлі. «Щасливий ти, пухнастий», — подумала Наталя

Коментарі Вимкнено до Що саме порожньо? — Наталя намагалася, щоб її голос не тремтів. — Смаку немає, дитино. Ти цукор клала? — Я не кладу цукор у борщ, Віро Павлівно. Це ж не десерт. У мене мама ніколи не клала, і бабуся теж. Свекруха зітхнула так глибоко, наче їй щойно повідомили про кінець світу. Вона підійшла до вікна, де на підвіконні стояв горщик із геранню. — Ось тому він у тебе такий… незавершений. Буряк любить ласку, а ласка для нього — це дрібка цукру. Але то твоя справа. Олексій у мене з дитинства звик до справжньої їжі, а тепер мусить звикати до дієтичної порожнечі. Наталя відвернулася до вікна. Надворі, на металевому паркані, сидів сусідський рудий кіт. Він мружився на сонце, і йому було абсолютно байдуже до того, скільки цукру має бути в каструлі. «Щасливий ти, пухнастий», — подумала Наталя

— Наталочко, ти знову вирішила піти легким шляхом? — голос свекрухи пролунав із коридору раніше, ніж привітання. — Я ще…

Приїхали! Мої золоті, приїхали! — прошепотіла Олена, притискаючи руки до грудей. Першим із машини вистрибнув Василь, старший зять. Він підійшов до тещі, обійняв її так міцно, що вона відчула запах міських парфумів та далекої дороги. — Оленко, де великі миски? Ті, що ти на горище ховала? — гукав він, розминаючи затерплі від керма руки. — Час до роботи братися, бо день короткий! — Та тут вони, синку, в літній кухні, я вже все окропом обдала, почистила, чекають на вас, — лагідно відповідала старенька, дріботячи до порога. Враз на подвір’ї стало дуже шумно. Старші й молодші бабині зяті — Василь, Петро та Андрій — почали свою чоловічу справу. Вони готували місце під великим навісом. Робота була злагодженою: один носив дрова, інший гострив інструменти, третій розкладав великі дерев’яні дошки. Чоловіки жартували, обговорювали останні новини з міста, політику та ціни на бензин, але рук не зупиняли ні на мить. — Петро, ти дивись, який кабан виріс! — дивувався Андрій. — Баба Олена його, мабуть, пирогами годувала. — Та вона для нас нічого не шкодує, — відповів Петро. — Ви бачили, скільки вона мішків зерна за зиму згодувала? А на кухні панувала зовсім інша атмосфера. Там господарювали дочки — Марія та Світлана. Вони відразу перевдяглися в домашні халати, пов’язали хустки й почали розкладати на столах численні пакунки з міста

Коментарі Вимкнено до Приїхали! Мої золоті, приїхали! — прошепотіла Олена, притискаючи руки до грудей. Першим із машини вистрибнув Василь, старший зять. Він підійшов до тещі, обійняв її так міцно, що вона відчула запах міських парфумів та далекої дороги. — Оленко, де великі миски? Ті, що ти на горище ховала? — гукав він, розминаючи затерплі від керма руки. — Час до роботи братися, бо день короткий! — Та тут вони, синку, в літній кухні, я вже все окропом обдала, почистила, чекають на вас, — лагідно відповідала старенька, дріботячи до порога. Враз на подвір’ї стало дуже шумно. Старші й молодші бабині зяті — Василь, Петро та Андрій — почали свою чоловічу справу. Вони готували місце під великим навісом. Робота була злагодженою: один носив дрова, інший гострив інструменти, третій розкладав великі дерев’яні дошки. Чоловіки жартували, обговорювали останні новини з міста, політику та ціни на бензин, але рук не зупиняли ні на мить. — Петро, ти дивись, який кабан виріс! — дивувався Андрій. — Баба Олена його, мабуть, пирогами годувала. — Та вона для нас нічого не шкодує, — відповів Петро. — Ви бачили, скільки вона мішків зерна за зиму згодувала? А на кухні панувала зовсім інша атмосфера. Там господарювали дочки — Марія та Світлана. Вони відразу перевдяглися в домашні халати, пов’язали хустки й почали розкладати на столах численні пакунки з міста

Тієї суботи баба Олена чекала більше, ніж Великодня. Готувалася старенька з усіх сил, адже це мали приїхати всі її діти,…

Валентина поверталася з дачі пізно ввечері. Вона спеціально вирушила в дорогу, коли на вулиці стало темніти, і машину не гнала, як зазвичай, а їхала не поспішаючи, найдовшим – окружним шляхом. Якби завтра не потрібно було на роботу, вона б, взагалі, залишилася на дачі ночувати.

Коментарі Вимкнено до Валентина поверталася з дачі пізно ввечері. Вона спеціально вирушила в дорогу, коли на вулиці стало темніти, і машину не гнала, як зазвичай, а їхала не поспішаючи, найдовшим – окружним шляхом. Якби завтра не потрібно було на роботу, вона б, взагалі, залишилася на дачі ночувати.

Валентина поверталася з дачі пізно ввечері. Вона спеціально вирушила в дорогу, коли на вулиці стало темніти, і машину не гнала,…

Я їхала на стару батьківську дачу з одним бажанням — швидше здихатися цього тягаря. Шість соток вогкої землі, перехняблений літній будиночок, напханий старим мотлохом, який колись здавався “корисним”. Колись ми з чоловіком смажили тут м’ясо і сміялися. Поки він не зібрав речі і не проміняв мене на молоду коханку чотири роки тому.

Коментарі Вимкнено до Я їхала на стару батьківську дачу з одним бажанням — швидше здихатися цього тягаря. Шість соток вогкої землі, перехняблений літній будиночок, напханий старим мотлохом, який колись здавався “корисним”. Колись ми з чоловіком смажили тут м’ясо і сміялися. Поки він не зібрав речі і не проміняв мене на молоду коханку чотири роки тому.

Я їхала на стару батьківську дачу з одним бажанням — швидше здихатися цього тягаря. Шість соток вогкої землі, перехняблений літній…

— Ось ще не вистачало нам тіток різних… На скільки вона приїхала? І взагалі, навіщо? — Та я звідки знаю… Зараз розповість, сподіваюсь…

Коментарі Вимкнено до — Ось ще не вистачало нам тіток різних… На скільки вона приїхала? І взагалі, навіщо? — Та я звідки знаю… Зараз розповість, сподіваюсь…

Ганна накривала на стіл, зібралися вечеряти із чоловіком. Раптом пролунав дзвінок у двері. Нікого не чекали. — Максиме, відчини двері,…

— Замовкни, Вітьку! — гримнула сестра так, що в Наді покотилися сльози. — Ти мій брат чи хто? Я тобі в дитинстві носика втирала, а тепер ти мені вказуватимеш? Бери, кому кажу! Надя підійшла, обняла зовицю, і вони обидві розплакалися — тихо, притулившись одна до одної. — Боже, Вікусю, дякую… — схлипувала Надя.

Коментарі Вимкнено до — Замовкни, Вітьку! — гримнула сестра так, що в Наді покотилися сльози. — Ти мій брат чи хто? Я тобі в дитинстві носика втирала, а тепер ти мені вказуватимеш? Бери, кому кажу! Надя підійшла, обняла зовицю, і вони обидві розплакалися — тихо, притулившись одна до одної. — Боже, Вікусю, дякую… — схлипувала Надя.

Того року родина Віті й Наді трималася хіба що на чесному слові, бо грошей у хаті не було від слова…

Марійко! Ти що, прихворіла? — Андрій занепокоєно торкнувся лоба дружини. — Чому в хаті темно і холодно? — Я здорова, Андрію. Просто я звільнилася. — Звідки? З банку? — здивувався чоловік. — З посади шеф-кухаря цієї родини. Безстроково. Настала тиша. Така гучна, що було чути, як цокає годинник у коридорі. Андрій спочатку розгубився, потім намагався жартувати, а під кінець вечора вже розсердився. Він не міг збагнути: як це — доросла жінка, мати, дружина, раптом відмовляється від свого «святого обов’язку» готувати їсти? — Але ми ж сім’я! Ми маємо їсти! — вигукував він, стоячи перед відчиненим холодильником, де самотньо сумував недоварений капусняк і шматок сиру. — Самообслуговування, любий. Або доставка. Або навчися вмикати плиту, — відгукнулася Марія, не відриваючись від книги

Коментарі Вимкнено до Марійко! Ти що, прихворіла? — Андрій занепокоєно торкнувся лоба дружини. — Чому в хаті темно і холодно? — Я здорова, Андрію. Просто я звільнилася. — Звідки? З банку? — здивувався чоловік. — З посади шеф-кухаря цієї родини. Безстроково. Настала тиша. Така гучна, що було чути, як цокає годинник у коридорі. Андрій спочатку розгубився, потім намагався жартувати, а під кінець вечора вже розсердився. Він не міг збагнути: як це — доросла жінка, мати, дружина, раптом відмовляється від свого «святого обов’язку» готувати їсти? — Але ми ж сім’я! Ми маємо їсти! — вигукував він, стоячи перед відчиненим холодильником, де самотньо сумував недоварений капусняк і шматок сиру. — Самообслуговування, любий. Або доставка. Або навчися вмикати плиту, — відгукнулася Марія, не відриваючись від книги

То був звичайний вівторок. Один із тих сірих, безликих днів у передмісті Києва, коли небо над Вишневим затягнуло низькими хмарами,…

— Матвій Сергійович? Доброго ранку, — голос Ніки звучав спокійно й діловито. — У мене до вас термінова розмова. — Ні, справа в іншому. Ви місяць тому говорили, що ваш племінник переїхав до міста і шукає житло. — Була така історія. Хлопець мучиться в хостелі, платить подобово. А твій Денис почав викручуватися, мовляв, маємо право жити тут до кінця року.

Коментарі Вимкнено до — Матвій Сергійович? Доброго ранку, — голос Ніки звучав спокійно й діловито. — У мене до вас термінова розмова. — Ні, справа в іншому. Ви місяць тому говорили, що ваш племінник переїхав до міста і шукає житло. — Була така історія. Хлопець мучиться в хостелі, платить подобово. А твій Денис почав викручуватися, мовляв, маємо право жити тут до кінця року.

— Ти оглухла? Я втретє питаю: коли буде переказ? Денис стояв посеред тісної кухні, роздратовано барабанячи пальцями по стільниці. Від…