“– Ану пішла на кухню! – Почула я від чоловіка – і не стерпіла

Віра дивилася на екран телефону. Андрій написав вчетверте за пів години: «Недолуга, слухавку візьми».

Вона сиділа за кермом навчальної машини – інструктор пояснював паралельне паркування. Телефон знову завібрував.

– Можна відповісти? Чоловік турбується.

– Звісно.

– Андрію, я за кермом…

– А чого не береш? Я ж дзвоню!

– Не можна розмовляти під час…

– Ага, зрозуміло. Права отримати важливіше за чоловіка. Коли додому?

– За годину буду.

– Вечерю хто готуватиме? Чи я сам повинен?

Інструктор відвернувся, вдаючи, що не чує.

– Зараз приїду, приготую.

– От і добре. А то я думав, дружина в мене тепер бізнеследі.

Вдома Андрій гортав телефон на дивані. Три місяці, як він втратив роботу, казав, що тимчасово, але пошуки затягувалися.

– Як там твоя автошкола? Складна наука?

У його голосі лунала знайома усмішка.

– Нормально. Паралельне паркування сьогодні відпрацьовували.

– О, як серйозно. Ціла наука, так?

Віра пройшла на кухню. У раковині стояв немитий посуд – його сніданок.

– Андрію, може, розберемо нарешті коробки? Вже лютий, а ми наче вчора в’їхали.

Він підняв голову від екрана.

– А що там розбирати? Сама впораєшся.

– Можна ж разом. І прибирання заразом…

Андрій підвівся і підійшов ближче. У його погляді промайнуло щось холодне.

– Ану пішла на кухню!

Сказав він тихо, але дуже виразно. Не крикнув. Саме сказав – і ця тиша була страшніше за будь-який крик.

Віра завмерла.

– Що ти сказав?

– Що чула! Іди готуй вечерю!

– Ми ж говорили про коробки…

– Про що розмовляли? Ти нила. Я сказав – впораєшся сама.

Щось обірвалося всередині у Віри. Не від образи – від розуміння. Вона згадала новорічну вечірку у його друзів, де він був душею компанії.

Залицявся до усіх жінок, жартував, допомагав господині. А в машині потім сказав:

– Ти чого мовчала цілий вечір? Ніяково було?

– Я не піду на кухню!

Він здивовано підійняв брови.

– Що?

– Не піду!

– Віра, не виводь мене. Ми ж нормально спілкувалися.

– Нормально? Коли востаннє ти зі мною нормально розмовляв?

Андрій відклав телефон.

– Які претензії? Я просто пожартував.

– Пожартував? «Недолуга, візьми слухавку» – це теж жарт?

– А що, не можна написати дружині?

– Можна. Але не «недолуга».

– Господи, та яка різниця! Ти ж розумієш, що я не зі зла.

– Розумію. Тому й мовчала весь цей час.

Віра сіла на край ліжка.

– Знаєш, що сьогодні мені інструктор сказав? “У вас впевнені руки”. Уявляєш? Впевнені. А вдома я боюся попросити допомогти із коробками.

– Боїшся?

Андрій засміявся.

– Та гаразд тобі!

– Боюся. Бо знаю – ти знайдеш спосіб показати, яка я нікчемна.

– Нічого подібного! Це ти все вигадуєш.

– Вигадую? А пам’ятаєш, як ти при гостях розповідав, що я «в автошколі розважаюсь»?

– Та це ж було смішно!

– Тобі смішно. А мені соромно.

Андрій сів поряд на диван.

– Слухай, якщо тобі не подобається, як я говорю…

– То що?

– Двері там, де й були.

Тиша. Віра дивилася на чоловіка. Він не перепрошував. Не пояснював. Просто показував на двері.

– Добре.

Вона встала. Витягла з шафи дорожню сумку. Стала складати речі.

– Що ти робиш?

– Те, що ти запропонував.

– Куди поїдеш?

– До Оксани.

– Побігаєш трохи, потім повернешся. Як завжди.

– Як завжди?

– Жінки люблять влаштовувати драми. Грюкнути дверима, поплакатися подружкам.

Віра склала в сумку документи, косметику, зарядку.

– А потім приповзти назад!

Вона підійшла до коробки із весільними фото. Дістала знімок – вони в РАЦСі, щасливі.

– Отут би ти так зі мною розмовляв?

Андрій глянув на фото.

– Там були люди.

– А тут хто?

– Тут сім’я. Можна розслабитись.

Віра акуратно поклала фото назад. Закрила сумку.

– Розслабитись… Зрозуміло.

– Стривай. Обговорімо.

– Що обговорювати? Ти вже показав, хто я для тебе вдома.

У передпокої натягла куртку. Андрій стояв босий, у домашніх штанах.

– Та кинь! Усі пари сваряться.

– Ми не сварилися.

Віра взялася за ручку дверей:

– Ти просто вирішив, що тепер можеш.

Двері грюкнули. За спиною долинуло:

– Далеко не втечеш!

За два тижні надійшло повідомлення: «Приїду завтра, як викрию час».

Подруга Оксана похитала головою:

– Навіщо тобі зустрічатися з ним?

– Хочу переконатися, що я маю рацію.

Кафе біля вокзалу. Андрій запізнився на пів години.

– Як справи?

Сів, не перепрошуючи за запізнення.

– Добре.

– Де живеш?

– В Оксани поки що.

Слово «поки що» вирвалося саме – стара звичка пом’якшувати ситуацію.

– Вдома бардак. Посуд брудний, білизна не випрана. Добре, сусідка допомогла із продуктами.
Підійшла офіціантка – симпатична брюнетка років двадцяти п’яти.

– Що замовлятимете?

– Дві кави, – сказав Андрій, посміхаючись дівчині.

– А що у вас солоденького?

– У нас чудові тістечка…

– Тоді все найсмачніше.

Він зняв обручку і поклав на стіл.

– Тепер, коли вдома порядок наводити нікому, можна потішити себе десертами.

Офіціантка засміялася.

– А готувати самі вмієте?

– Звичайно! Чоловік і кашу зварить. Головне – ніхто не пиляє через шкарпетки на підлозі.
Віра дивилася на обручку.

– І ніхто не вимагає допомоги із прибиранням квартири.

Він продовжував. У цей момент вона зрозуміла, що він перетворює їхню історію на анекдот для сторонньої жінки.

– Так що, – повернувся до дружини, – закінчуємо спектакль? Вдома без тебе нудно.

– Ні.

– Що ні?

– Я не повернуся.

Андрій уперше за всю розмову глянув на неї уважно.

– Серйозно?

– Так.

Віра встала, поклала гроші за каву на стіл.

– Стривай. Ти ж розумієш, що робиш?

– Розумію. Вперше за три місяці.

– Віро! Ми ж дорослі люди!

– Саме тому я йду.

Надворі йшов мокрий сніг. У кафе Андрій щось пояснював офіціантці – мабуть, скаржився на неадекватну дружину.

За місяць Віра винайняла однокімнатну квартиру. Отримала права, влаштувалася на нову роботу.

Якось зустріла Андрія у супермаркеті – він був із молодою дівчиною. Вони сміялися, вибираючи продукти. Віра пройшла повз непоміченою.

Подумала: цікаво, скільки мине часу, перш ніж він скаже їй “а ну пішла на кухню”? Місяць? Два?

Увечері Віра стояла біля вікна квартири з кухлем чаю. На столі лежав телефон, мовчазний, спокійний. Більше ніхто не писав їй «недолуга, слухавку візьми».

Вона подумала про жінок, які лишаються. Які вірять, що він не зі зла, що всі чоловіки такі. І відчула до них не осуд, а смуток.

Телефон блимнув – повідомлення від колеги про завтрашню зустріч. Ділове, шанобливе.

Віра посміхнулася та відповіла. Потім сіла на диван – у своєму будинку, де можна попросити допомоги, не боячись глузувань.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.