— Дівчино, можна хоча б половину упаковки? — Анна Павлівна підсунула до віконця жменю монет.

Фармацевт похитала головою, не піднімаючи очей від монітора.

На прилавку лежав білий пакетик з таблетками від тиску — тридцять штук, як прописав кардіолог.

Анна Павлівна перерахувала дрібні гроші ще раз. Не вистачало вісімдесяти гривень. У кишені завибрував телефон. На екрані висвітилося «Наталка».

— Мамо, — схлипнула дочка в трубку. — У Колі температура третій день. Антибіотики закінчилися.

Анна Павлівна відійшла від віконця, пропускаючи наступного покупця. Серце кольнуло під лівою лопаткою.

— А Вітя? Зарплату ж вчора мали дати…

— Затримують. Мамо, я не знаю, що робити. Старша теж вже кашляє.

Анна Павлівна згребла монети назад у гаманець. Таблетки залишилися лежати за склом.

— Зараз перекажу, — сказала вона, виходячи з аптеки на морозне повітря.

***

Анна Павлівна повернулася додому промерзла. Руки тремтіли, коли вона знімала старе пальто з облущеними ґудзиками.

У передпокої пахло вогкістю — батареї ледь гріли, вона економила на опаленні.

На кухні вона дістала бляшану коробку з-під печива. Всередині лежали зім’яті купюри і жменя монет — недоторканний запас.

Висипала все на клейонку, перерахувала. Тисяча двісті. До пенсії ще тиждень.

Телефон знову задзвонив.

— Мамо, переказ отримала, — голос Наталі звучав уже бадьоріше. — Дуже тобі дякую. Я тобі все поверну, як тільки Вітя зарплату отримає.

— Не треба, донечко. Головне, щоб дітки одужали.

— Мамо, а ти свої ліки купила? Ті, від тиску?

Анна Павлівна помовчала, дивлячись на порожню коробку.

— Купила, звичайно. Та й у мене ще з минулого місяця залишилися.

Поставила чайник, кинула в чашку половину ложки цукру. Пакетик заварювала вже втретє — вода ледь забарвилася.

Тридцять років тому вона вела перший клас. Наталка тоді вчилася в п’ятому, вічно бігала до матері в учительську.

— Мамо, Свєтка мене спеціально штовхнула! — ридала дівчинка, сховавшись у материнському подолі.

— Ну що ти, сонечко. Напевно, випадково. Давай я поговорю з нею.

— Всі мене ненавидять! У всіх виходить, а у мене ні!

Анна Павлівна втішала, гладила по голові. Вдома дівчинка теж часто плакала — уроки давалися важко. Мати сиділа поруч, пояснювала математику.

Валера із Сашком у цей час носилися по шкільному двору з хлопчаками. Додому приходили з розбитими колінами, самі мили ранки під краном.

У старших класах підробляли — Валера вантажником на ринку, Сашко розклеював оголошення. На випускний костюми купили на свої гроші.

Після школи Наталка вступила до торгового технікуму. Через місяць зателефонувала:

— Мамо, тут за гуртожиток треба платити. Півтори тисячі.

Анна Павлівна зняла з книжки. Потім ще — на підручники, на проїзний, на зимові чоботи. На другому курсі Наталка кинула навчання.

— Там такі злі викладачі, — скаржилася вона матері. — Спеціально завалюють.

Влаштувалася продавчинею, через пів року звільнилася. Потім касиркою.

Валера у цей час уже працював на будівництві, знімав кімнату. Сашко навчався у вечірньому інституті, вдень лагодив комп’ютери.

Обидва приїжджали до матері з продуктами, грошей не просили — навпаки, намагалися їй залишити.

У двадцять Наталка зібралася заміж за Вітю, водія маршрутки. Перед весіллям прийшла до матері:

— Мамо, мені сукня потрібна. Не в старому ж іти в РАГС.

Анна Павлівна взяла кредит — п’ятдесят тисяч. Виплачувала два роки.

Коли народилася Маша, Наталка дзвонила щодня:

— Мамо, памперси скінчилися. Мамо, суміш потрібна, грудного молока мало. Мамо, коляска зламалася.

Потім народився Коля. Дзвінки почастішали:

— Мамо, Колі потрібна курточка, зі старої виріс. Машу на танці віддати хочу — дві тисячі на місяць. У Віті з роботою проблеми, звільнили з маршруту.

Пів року тому Наталка прийшла з новою ідеєю:

— Мамо, давай я буду зберігати твою картку у себе. Щоб ти не хвилювалася, не ходила нікуди. Я буду купувати продукти, оплачувати комунальні послуги.

Заодно не доведеться тебе постійно просити — сама візьму, скільки потрібно на дітей, а тобі все необхідне куплю.

— Ой, донечко, яка ти турботлива!

Перший місяць дочка дійсно приносила пакети з магазину. Потім все рідше.

Гроші танули, а в холодильнику залишалися тільки макарони і хліб.

У вітальні запрацював старий телевізор. Анна Павлівна закуталася в плед на продавленому дивані.

Під подушкою сховала порожню упаковку від таблеток — сини завтра приїдуть, не треба їх засмучувати.

***

Вранці пролунав дзвінок у двері. Анна Павлівна зітхнула — знову доведеться виправдовуватися перед сином, чому немає грошей.

Накинула халат поверх нічної сорочки, поспішила відкрити.

— Мамо, це я.

Валерій стояв на порозі з пакетом продуктів. Обійняв матір, і руки його завмерли на її спині.

— Ти чого так схудла?

— Та де там, Валеро. Просто халат широкий.

Він пройшов на кухню, відкрив холодильник. На середній полиці лежали два яйця і підсохлий шматок хліба. Більше нічого.

— Мамо, що відбувається?

— Я просто не встигла в магазин сходити. Наталка ввечері обіцяла привезти продукти.

— Наталка? — син нахмурився. — У неї ж твоя картка?

— Ну так. Вона допомагає мені.

Валера мовчки почав викладати продукти з пакета. Молоко, сир, курку, овочі.

Через два дні приїхав Сашко. Поки мати готувала чай, він помітив на столі квитанцію з аптеки — анальгін за двадцять гривень.

— Мамо, а де твої ліки від тиску?

— Які ліки? — Анна Павлівна занепокоїлася, ховаючи квитанцію.

— Доктор же прописав. Я сам з тобою був на прийомі.

— Ой, Сашко, не треба. Я почуваюся добре.

— Мамо, Наталка забирає твої гроші?

— Що ти таке говориш? — голос Анни Павлівни затремтів. — Їй важко. Не треба її чіпати, синку.

Сашко взяв матір за руки:

— Вона тебе обкрадає.

— Ні! У неї діти хворіють. Їй важко. Не чіпайте Наталку, прошу вас!

Анна Павлівна заплакала. Їй було соромно — соромно, що сини дізналися, соромно, що не може захистити дочку, соромно, що сама дозволила всьму цьому відбутися.

Але відмовити Наталі вона не могла. Це ж її дівчинка, її молодша.

***

Після розмови з матір’ю брати зустрілися у Валерія. Сашко сидів на кухні, крутив у руках чайну ложку.

— Треба їхати до Наталки прямо зараз, — сказав він. — Поки мама не попередила.

— Поїхали, — Валера взяв ключі від машини.

Наталя жила на іншому кінці міста. Двері відкрила не відразу — накидала халат.

— О, братики приїхали! — посміхнулася вона, але очі залишилися настороженими. — Проходьте.

На Наталії були нові домашні капці з хутром. Нігті блищали свіжим лаком — бордовим, з блискітками. Волосся пахло фарбою, каштанові пасма рівно лежали на плечах.

У вітальні на журнальному столику стояла коробка бельгійських цукерок. Поруч — вазочка із натуральним зефіром.

Валера впізнав упаковку — бачив таку в дорогому супермаркеті майже за чотириста гривень.

— Чаю хочете? — Наталя засуєтилася. — У мене якраз і тортик є.

— Не треба чаю, — Валерій сів на диван. — Де мамина пенсія?

— Що? — Наталя завмерла з чайником у руках.

— Карту давай, — Сашко простягнув руку.

— Ви що, з глузду з’їхали? Я мамі допомагаю! Продукти купую!

— Які продукти? У неї в холодильнику два яйця і все…

— Це брехня! — Наталя схлипнула. — Я вчора їй курку привозила!

— Сестричко, досить, — Валера встав. — Картку.

Наталя розридалася, сіла на диван.

— Ви жорстокі! У мене діти хворіють! Чоловік не працює! А ви… ви!

— Чоловік на маршруті щодня, — спокійно сказав Сашко. — Я перевірив.

Наталя підняла на нього червоні від сліз очі. Встала, пішла в спальню. Повернулася з банківською карткою, кинула її Валерію.

— Забирайте! Нехай мама від голоду мучиться, раз ви такі! Їй же важко по магазинам…

— Ми самі будемо допомагати мамі, — Валера сховав картку в кишеню. — І тобі більше грошей вона не дасть.

— Побачимо, — прошипіла Наталя, зачиняючи за ними двері.

У машині брати мовчали. Обидва розуміли — це не кінець.

***

Наталя увірвалася до квартири матері наступного ранку. Не подзвонила — використала свій ключ.

Анна Павлівна стояла біля плити, варила кашу із запасів, які привіз Валера.

— Ти їх нацькувала на мене! — Наталя кинула сумку на стілець. — Своїх синочків!

— Наталонька, я нічого їм не говорила…

— Брешеш! Вони самі б не приїхали! Ти їм поскаржилася!

Анна Павлівна вимкнула плиту, руки тремтіли. Наталя стояла посеред кухні — обличчя червоне, туш розмазалася.

— Ти мене зрадила, мамо! Вибрала їх, а не мене! Я твоя дочка, а ти дозволила їм мене принизити!

— Я нікого не вибирала, донечко…

Наталя схлипнула, але очі залишалися злими:

— Знаєш що? Раз ти така, нехай твої улюблені сини тобі і допомагають. А мої діти тебе більше не побачать!

— Наталка, не треба! — Анна Павлівна схопилася за край столу. — А онуки тут до чого?

— До того! Не хочеш допомагати мені — не побачиш їх. Нехай забудуть, що у них є бабуся!

Наталя вибігла, грюкнувши дверима так, що задзвенів посуд.

Анна Павлівна опустилася на табуретку. Вона сиділа, дивлячись в одну точку. Сльози капали на клейонку.

У квартирі стояла тиша — така густа, що дзвеніло у вухах. На холодильнику висіли фотографії онуків — Маші та Колі. Тепер вона їх не побачить.

***

Минув місяць. Анна Павлівна стояла біля банкомату, тримаючи в руках свою картку.

Пенсія прийшла вчора — сім тисяч. Зняла чотири, решту залишила на ліки.

В аптеці купила все за списком доктора. Фармацевт посміхнулася:

— Анна Павлівна, давно вас не бачила.

— Та ось, вирішила здоров’ям зайнятися.

Вдома Валера лагодив кран на кухні. Інструменти розклав на газеті, вода більше не капала.

— Мамо, напиши список, що купити. Завтра після роботи заїду.

— Дякую, синку. Мені б хліба, молока…

— Мамо, нормальний список. Що хочеш — м’ясо, фрукти, рибку якусь…

Анна Павлівна зніяковіла. Тридцять років вчила дітей, а попросити допомоги для себе так і не навчилася. Написала на листочку: курка, яблука, сир.

Вечорами вона сідала біля вікна з чашкою чаю — тепер нормального, не з пакетика третьої заварки.

У дворі гралися діти. Маші було вісім, Колі — шість. Може, вони якраз зараз роблять уроки. Або дивляться мультики.

Телефон мовчав. Наталя не дзвонила. Фотографії онуків на холодильнику пожовкли по краях — старі, річної давності. Маша там ще без передніх зубів посміхається.

Анна Павлівна відвернулася від вікна. У грудях тягнуло, але не від тиску. Таблетки від цього болю не придумали.

***

Через тиждень після того вечора біля вікна пролунав тихий стукіт.

Анна Павлівна відчинила — на порозі стояла Маша. Шкільний рюкзак сповз з одного плеча, щоки почервоніли.

— Бабусю, — прошепотіла дівчинка, озираючись. — Я сумую. Мама заборонила, але я все одно прийшла.

Анна Павлівна притиснула онуку до себе, вдихнула запах дитячого шампуню.

— Машо, рідна, заходь швидше.

На кухні дістала з буфета банку полуничного варення — берегла з літа. Поставила чайник, нарізала батон.

Маша скинула куртку, сіла на своє місце біля вікна.

— Бабусю, а чому мама більше не дозволяє мені до тебе ходити?

— Ми трохи посварилися. Дорослі іноді сваряться.

— А ви помиритеся?

Анна Павлівна погладила онуку по голові — волосся м’яке, з двома хвостиками.

— Можливо, сонечко.

Маша розповідала про школу — отримала хороші оцінки з математики, побилася з Петровим через гумку. З’їла три шматки хліба з варенням.

— Мені час, — дівчинка одягла рюкзак. — Мама з роботи скоро прийде.

Біля дверей обернулася:

— Я буду приходити, бабусю. Навіть якщо мама буде сварити. По середах у мене англійська до четвертої, потім до тебе можна.

Анна Павлівна зачинила двері, притулилася до них спиною. На столі залишилися крихти, чашка з недопитим чаєм. Посміхнулася.

Та ниточка, що пов’язує їх з Машею, виявилася міцнішою за дорослі образи.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!