Вечір у квартирі Ковальчуків починався як зазвичай: шипіння олії на пательні, монотонний гул телевізора з вітальні та звична суєта перед вечерею.

Андрій, чоловік сорока років із легкою сивиною на скронях та втомленим поглядом офісного працівника, переглядав новини, чекаючи на заклик до столу.

Все було передбачувано, аж поки з ванної кімнати не пролунав дивний звук — ніби хтось порпається у пластику, а потім глухий удар.

— Олено, що ти там витворяєш? Ти там що, ремонт вирішила почати? — гукнув Андрій, не відриваючись від екрана.

Відповіді не було. Натомість двері вбиральні відчинилися з таким гуркотом, що штукатурка над одвірком ледь не посипалася.

На порозі стояла його дружина.

В руках вона тримала мокрий, обмотаний синьою ізоляційною стрічкою пакунок, з якого на підлогу капала вода.

Її очі горіли недобрим вогнем, а губи перетворилися на вузьку, бліду смужку.

У Андрія всередині все задерев’яніло. Він впізнав цей пакунок.

Свою «дитину», яку він півтора року плекав, по крихтах збираючи кожну зайву гривню.

— Це що таке, я тебе питаю? — голос Олени тремтів від люті. — Я лізла дістати ароматизатор, який впав за бачок, а витягла оце! Тут гроші, Андрію! Величезна купа грошей!

Вона розірвала пакет прямо перед його обличчям. На килим полетіли вогкі купюри.

П’ятсот, тисяча, двісті. Справжній дощ із паперових сподівань.

— Я відкладав, — ледь чутно промовив він, відчуваючи себе школярем, якого спіймали з чимось недобрим за школою.

— Відкладав?! — Олена мало не задихнулася. — Тут майже триста тисяч! У туалеті! Ти що, щось від мене приховуєш? Чи, може, у тебе десь на лівому березі друга сім’я підростає, якій аліменти треба готувати?

— Та яка сім’я, Олено, схаменися! Ти ж знаєш, де я працюю!

— Тоді звідки це? Ми ледь на відпустку назбирали, машину в кредит тягнемо, а ти, як щур, у нору тягав?! На що?!

Андрій важко видихнув.

Він знав, що цей момент колись настане, але сподівався, що до того часу на парковці вже стоятиме блискучий хромом «залізний кінь», і суперечка буде безглуздою.

— На мотоцикл, — видавив він із себе.

Олена замовкла на секунду, а потім вибухнула сміхом.

Це був злий, істеричний сміх, який боляче бив по самолюбству.

— На мотоцикл! Тобі сорок років, Андрію! У тебе купа недуг, ти вранці розгинаєшся п’ять хвилин! Який байк? Ти себе в дзеркалі бачив? Ти ж на ньому будеш як ведмідь на велосипеді в цирку! І ти заради цієї дурості крав гроші у власної родини?

— Я не крав! Це мої премії, мої підробітки, мої зекономлені обіди! Я півтора року мівіну в офісі жував, поки всі в їдальню ходили! Я ні копійки з нашого спільного бюджету не взяв!

— Не взяв?! — вона замахнулася на нього пачкою мокрих купюр. — Кожна копійка, що приходить у цей дім — спільна! Ми — сім’я! А ти ховав їх у сортирі! Нормальні чоловіки в банк кладуть, під відсотки, на майбутнє дітей! А ти — як злодій у власному домі!

Андрій стояв босий, у старих спортивках, і відчував себе не чоловіком, а якоюсь нікчемною комахою.

— Бо ти б не зрозуміла! — раптом вигукнув він. — Тільки-но я про щось мрію, ти одразу знаходиш тисячу «важливіших» причин, куди витратити ці гроші: нові штори, ремонт у мами, італійська плитка. А я? Де в цьому житті я?!

Олена не стала слухати.

Вона мовчки почала збирати гроші з підлоги, складаючи їх рівною стопкою.

— Що ти робиш? — Андрій зробив крок до неї.

— Мамі дзвоню.

У Андрія серце впало кудись у район п’ят.

Теща, Тамара Петрівна, вже пів року скаржилася на болі в суглобах.

Потрібна була дорога операція, на яку родина ніяк не могла назкребти потрібну суму.

— Олено, не треба. Давай обговоримо.

— Що обговорювати? — вона вже набирала номер. — Твою іграшку чи здоров’я моєї матері? Ти справді зараз хочеш порівняти свій мотоцикл із її можливістю ходити?

Андрій замовк. Крити було нічим.

Будь-яке слово зараз робило його в очах дружини (та й у власних) недоброю людиною і все.

— Алло, мам? — Олена відвернулася, голос її став м’яким. — Так, ми знайшли гроші. Не питай як. Завтра привеземо до клініки, будемо домовлятися про операцію. Все буде добре, мамусю.

Вона натиснула «відбій» і кинула телефон на диван.

Андрій сів на табуретку, відчуваючи, як руки зрадливо трясуться.

Півтора року життя. Кожна відмова собі в дрібницях, кожен зайвий час на роботі — все це за п’ять хвилин перетворилося на «благодійний внесок», про який його навіть не спитали.

— Не дивися на мене так, ніби я в тебе останнє відібрала, — кинула Олена, проходячи повз нього. — Це сімейні кошти. Ти мав сказати.

— Щоб ти висміяла мене ще півтора року тому?

— Я б не висміяла. Я б пояснила, чому це зараз не на часі.

— Ти саме це і зробила зараз. Назвала мене старим дурнем.

Наступний тиждень перетворився на перебування в морозильній камері.

Вдома панувала дзвінка тиша, яку розривали лише короткі фрази: «Сіль передай», «Хліб купив?», «Коли до мами їдеш?».

Андрій занурився в роботу, спеціально затримуючись допізна.

Він не хотів бачити, як дружина готується до поїздки в лікарню, як вона сяє від того, що «врятувала маму», абсолютно ігноруючи те, що ціною цього порятунку стала його розтоптана мрія.

Він відчував себе зрадженим.

Не через гроші — грошей можна заробити ще. Його зрадила людина, якій він довіряв.

Вона не дала йому права на вибір. Вона не сказала: «Андрію, я знаю про твою мрію, але мамі дуже погано, давай частину віддамо, а решту я допоможу тобі доскладати».

Ні. Вона просто забрала. Як у дитини забирають небезпечну іграшку.

В один із вечорів Олена повернулася з лікарні пізно.

— Вона плакала, Андрію, — тихо сказала вона, сідаючи навпроти нього на кухні. — Сказала, що ми її врятували. Лікар каже, що через місяць вона вже зможе сама гуляти в парку.

— Радий за неї, — сухо відповів чоловік, не підводячи очей від тарілки з холодним супом.

— Ти злишся. Я ж бачу.

— А ти чекала, що я буду стрибати від радості? Ти забрала моє. Одноосібно. Ти вирішила, що твої пріоритети — це закон, а мої — це маячня «сорокарічного пузаня».

— Але ж це мама! — Олена вдарила долонею по столу. — Ти що, зовсім не маєш серця?

— У мене є серце. І в ньому була мрія. Знаєш, чому я хотів той байк? Не щоб перед дівчатами хизуватися. Я хотів просто виїхати на трасу в суботу вранці. Щоб тільки вітер, гул мотора і жодної відповідальності бодай на годину. Жодних звітів, жодних претензій, жодних розмов про ремонти. Просто свобода.

Олена дивилася на нього так, ніби вперше бачила.

Її гнів раптом змінився на щось схоже на розгубленість.

— Ти ніколи про це не казав, — прошепотіла вона.

— Бо я знав відповідь. «Андрію, це дорого», «Андрію, це небезпечно», «Андрію, у нас плитка в коридорі відвалюється». Я завжди на другому плані, Лєно. Завжди після твоїх бажань, потреб твоїх родичів, нашого спільного побуту.

Він встав і вийшов на балкон, закуривши вперше за довгий час.

Нічний Київ шумів десь внизу, виблискуючи вогнями фар.

Десь там, серед потоку машин, пролітали мотоциклісти, і кожен звук мотора віддавався болем у грудях.

Минуло ще два тижні. Тамару Петрівну прооперували успішно.

Андрій навіть заїхав до неї з квітами, хоча всередині все ще відчував гіркий присмак.

Теща дякувала, цілувала його в щоки, називала «золотим зятем», а йому хотілося крізь землю провалитися.

Він знав, що ці квіти куплені на гроші, які він дивом сховав у іншій кишені куртки.

Одного вечора, коли Андрій за звичкою гортав оголошення на сайті продажу вживаних мотоциклів (просто щоб помучити себе), Олена підійшла і поклала йому на коліна великий конверт.

— Це що, рахунок за реабілітацію? — поцікавився він, не відриваючись від екрана.

— Відкрий.

Всередині були гроші. Ті самі пачки, перев’язані резинками.

— Звідки? — Андрій остовпів. — Ти ж віддала їх!

— Віддала. Але мама, коли дізналася, звідки ці гроші, не змогла їх взяти спокійно. Вона згадала, що у неї є старий дуже хороший товариш батька, який зараз працює в міністерстві охорони здоров’я. Вона йому зателефонувала, і виявилося, що вона має право на державну квоту як ветеран праці. Операцію зробили безкоштовно. Взагалі. Повністю за рахунок бюджету.

Андрій дивився на гроші, не наважуючись торкнутися.

— А чому ти не сказала раніше?

— Бо хотіла, щоб ти зрозумів: я не ворог твоїй мрії, — Олена присіла поруч і взяла його за руку. — Ти правий, я звикла все вирішувати сама. Я звикла, що ти — мій надійний тил, який завжди підтримає. І я зовсім забула, що у цього тилу теж є душа, якій хочеться вітру в обличчя. Пробач мені.

Вона дістала ще один папірець із конверта. Це був буклет мотошколи.

— Тільки одна умова, — додала вона з хитрою посмішкою. — Ти спочатку підеш на курси. Ніяких «я і так вмію». Я не хочу стати вдовою з мотоциклом у гаражі. Ти мені потрібен живим. Навіть із купою твоїх недуг.

Андрій притягнув її до себе і міцно обійняв.

Вперше за довгі місяці він відчув, що дихати стало легко.

— Обіцяю, — прошепотів він. — Буду їздити як пенсіонер. Сорок кілометрів на годину.

— Ну, сорок — це занадто повільно, — засміялася Олена. — Твій байк тебе не зрозуміє.

Тієї осені на парковці під їхнім будинком з’явився чорний «Honda Shadow».

Він виблискував на сонці, привертаючи погляди сусідів.

Коли Андрій вперше виїхав на ньому за місто, він справді відчув те, про що мріяв.ї

Але найважливішим було не це. Найважливішим було те, що вдома на нього чекала жінка, яка тепер знала: справжня сім’я — це не тільки спільний бюджет, а й право кожного мати свій власний, маленький, але такий необхідний «острів свободи».

І більше Андрій нічого не ховав у бачку унітазу.

Бо найбезпечніше місце для мрії — це коли про неї знає людина, яка тебе любить.

А як ви вважаєте, чи має право один із подружжя мати великі фінансові таємниці заради власної мрії, чи в сім’ї все — від першої до останньої копійки — має бути прозорим?

Чи правильно вчинила Олена, забравши гроші без дозволу, навіть заради порятунку матері?

Напишіть свою думку в коментарях, нам дуже цікаво обговорити цю ситуацію разом із вами!