– Віка, мама давно на дачу кликала, може, поїдемо в неділю? – Запитав у дружини Анатолій.

– Давай. Провітримося, на річку сходимо, хоча б на день «змінимо картинку», – відповіла вона.

Планували виїхати о восьмій, але зібралися лише о десятій ранку. Поки дісталися – вже о пів на дванадцяту.

– Ну, ви й спите, – сказав батько Анатолія, відчиняючи їм ворота. – Ми думали, що ви вже не приїдете.

– Тату, та вихідний же. Чого смикатися? Завтра знову у задушливий офіс. Так хоча б у неділю трохи розслабитись і нікуди не поспішати.

– Гаразд, іди привітайся з матір’ю, а потім мені в майстерні трохи допоможеш.

Валентина Іванівна – мати Анатолія – на цей час була на кухні, вона готувала обід.

– Вам чимось допомогти? – Запитала Вікторія.

– Зроби салат – овочі в мисці, все вже вимито, – відповіла свекруха.

Віка слухняно взяла ніж та обробну дошку та почала різати овочі.

– Валентино Іванівно, заправляти чим будемо? – спитала вона у свекрухи, коли все було готове.

– Олією, – відповіла та. – Давай я сама, а ти візьми з шафи тарілки та віднеси на веранду – ми зараз там обідаємо.

Віка протерла стіл, поставила посуд. В цей час на веранду прийшли чоловіки. Сім’я сіла обідати.

– Толю, ми збиралися на річку сходити, – нагадала чоловікові Віка.

– Сходимо. Нам із батьком роботи залишилося на годину, максимум на півтори. Закінчимо і підемо. Почекай трохи, – відповів він.

Почекай, то почекай. Віка допомогла свекрусі прибрати зі столу, вимила посуд, поки та чимось займалася у теплиці.

Потім подумала, взяла емальовану каструлю п’ятилітрову і пішла в город. На ґанку вона зіткнулася з Валентиною Іванівною. Показала їй каструлю:

– Я хочу ягід набрати.

Та кивнула і мовчки зайшла до хати.

Ягоди на кущі чорної смородини були великі, запашні. Віка досить швидко набрала повну каструлю. Зайшла на кухню і запитала:

– Валентино Іванівно, куди ягоди поставити?

– У холодильник, на нижню полицю, там є місце, – відповіла свекруха.

– Віка, ми вже закінчили! – пролунав з вулиці голос чоловіка. Давай переодягайся, підемо купатися.

На річці вони пробули понад дві години. Піщаний берег – дрібний, теплий пісок і, на відміну від піску на готельних пляжах, чистий.

Вода у річці прозора, ближче до середини, де з дна б’ють холодні ключі, – прохолодна. Що ще треба у спекотний день?

Повернулися на дачу до шостої години, одразу почали збиратися додому. Віка хотіла пересипати чорну смородину у пакет, зазирнула в холодильник, але каструлі там не було.

– Валентино Іванівно, а куди ви ягоди переставили? – Запитала вона.

– Я з них компот закрутила, поки ви на річці прохолоджувались, – відповіла свекруха і показала невістці на кілька дволітрових банок, що стояли на кухонному столі догори ногами.

Компоти свекрухи Віка добре знала – у них було стільки цукру, що злипнутись могли навіть вуха, не кажучи про інші отвори організму.

Сама Віка воліла ягоди заморожувати та взимку додавати їх у кашу чи сир.

– Навіщо псувати ягоди цукром? – Запитала вона. – Краще просто заморозити: і грошей на цукор витрачати не треба, і більше користі.

– А ти моїх грошей не рахуй! У нас вдома завжди варення та компоти на зиму варили. Це зараз з’явилися ваші новомодні рецепти. Але я якось сама розберуся, що мені зі своїх ягід робити, – відповіла Валентина Іванівна.

– Вибачте. Ви, звичайно, маєте рацію, – сказала Віка і пішла до машини, де на неї вже чекав чоловік.

По дорозі вона попросила чоловіка зупинитися в одному з сіл біля будинку, навпроти хвіртки якого на табуретці стояла трилітрова банка з чорною смородиною.

Побачивши, що біля будинку зупинилася машина, з хвіртки вийшла господиня. Анатолій сидів у машині, доки жінки розмовляли.

Потім господиня зайшла у двір і за кілька хвилин повернулася: у руках у неї був пакет із огірками, пучок зелені та одноразовий контейнер із сметаною.

Віка розрахувалася і повернулася до машини:

– Поїхали, – сказала вона чоловікові.

– Навіщо ти все це купувала? – здивувався він. – Ти що, у матері не могла взяти?

– Я хотіла взяти чорної смородини, щоб заморозити. Навіть зібрала повну каструлю, а Валентина Іванівна мені не дала – зварила з цих ягід компот. Та ще додала, що вона сама знає, що робити з ягодами зі свого городу, – пояснила Віка.

– Нічого собі! Я їй сьогодні ввечері зателефоную, – сказав Анатолій.

– Не треба. Ти подзвониш, вона засмутиться, образиться. Ще чого доброго тиск підскочить. Навіщо конфліктувати через банку ягід та пучка зелені?

– Не дала, то й не дала. Я просто більше не питатиму. Що, ми собі смородини та кропу купити не можемо? Заспокойся.

– Але все одно неприємно, – сказав чоловік.

– Я теж спочатку образилася, а потім подумала: вона ж має рацію. Це її город – вона його доглядала, це її смородина.

– Хоче – віддає мені, не хоче – крутить свої компоти. Так що я не стала висувати претензії, просто вибачилася.

Наступного разу Віка та Анатолій приїхали на дачу за два тижні – батько попросив сина допомогти з ремонтом паркану.

Віка взяла з собою в’язання і після того, як допомогла свекрусі приготувати обід і вимила посуд, розташувалася в альтанці з клубками ниток та гачком.

Посидівши трохи, вона попередила чоловіка, що піде на річку і чекатиме на нього там. Анатолій прийшов хвилин за сорок. Скупалися, позасмагали та почали збиратися додому.

Чоловік затримався, щось обговорюючи з батьком, а коли вийшов, то побачив, що Віка та сусідка матері по дачі Алевтина стоять біля відкритого багажника.

Коли поїхали, Анатолій спитав у Віки, про що вони говорили з Алевтиною.

– Так, ні про що. Я в неї купила трохи ягід та зелені, – відповіла Віка.

А ввечері на Анатолія чекав скандал. Подзвонила мати:

– Твоя дружина мене на все селище зганьбила! Прийшла Галя Федорова і розповіла, що моя сусідка Алевтина хвалиться, що продала сьогодні смородину, аґрусу, огірків, кабачків та зелені майже на дві тисячі!

– І знаєш, хто це все купив? Твоя дружина! Ти уявляєш, що про мене тепер люди говорять? Син із невісткою приїжджають у гості, а я їм затисла пучок кропу з городу дати? У сусідів купують!

– Мамо, почекай. Але ж ти справді не дала Вікторії ягід! Вона зібрала смородину, а ти з неї компот зробила. Та ще додала, що сама розберешся, що зі своїми ягодами робити!

– Було таке? І потім, ми за літо кілька разів приїжджали на дачу, але ти жодного разу не запропонувала нам той самий пучок кропу!

– А чому ви не попросили? Потрібні ягоди – попросіть, кріп потрібний – теж могли спитати.

– Мамо, я, чесно кажучи, твоєї позиції не розумію і розбиратися в ній не хочу! Мені простіше за той самий пучок кропу Алевтині заплатити й не паритися!

– Ось і не парся! А твою Віку я більше в себе бачити не бажаю, – ні вдома, ні на дачі! Щоб навіть носа не показувала, а як приїде з тобою, на поріг не пущу!

З того часу Анатолій приїжджав на дачу один і лише тоді, коли батько дзвонив йому та просив чимось допомогти.

Віка залишалася вдома. До того ж майже відразу після скандалу з’ясувалося, що вона при надії, і їй хотілося побути в тиші та спокої.

Наприкінці квітня Віка стала мамою доньки. Дід прийшов подивитися на онуку через тиждень після того, як Віку з Варварою виписали з поло гового будинку. Валентина Іванівна так і не з’явилась.

Наступне літо теж було дуже спекотним, і Анатолій орендував для сім’ї дачу в цьому ж селищі, тільки на паралельній вулиці, ближче до річки.

Валентина Іванівна, проходячи повз їхній будинок, часто бачила у дворі візок, але жодного разу навіть не підійшла до хвіртки.

– Віка, може, вистачить вам з матір’ю носи одна від одної повертати? – Запитав Анатолій.

– А до чого тут я, Толю? Я твою маму не виганяла, слів поганих їй не казала. Хоче побачити Варю? Хай попросить. Я не відмовлю.

Варю Валентина Іванівна вперше побачила в той день, коли внучці виповнився рік.
А що спричинило таку довгу сварку? Лише п’ятилітрова каструля чорної смородини!

Це нормально, як ви вважаєте!Як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!