– А для тебе в мене особливий подарунок! – єхидно посміхнулася свекруха.

З цими словами Нінель Аркадіївна простягла мені невеликий пакунок у папері з оленями, перев’язаний золотою стрічкою.

Мимоволі зворушена, я подумала:

– Боже мій! Невже ж нарешті щось змінилося? Невже три роки шлюбу з її сином хоч трохи розтопили крижану стіну, яку вона збудувала між нами з першого дня знайомства?

Я розгорнула папір. І побачила… Йоржик для унітаза.

Білий, пластиковий, дуже симпатичний. До йоржика додавалася записка, написана акуратним учительським почерком:

– Дорога Олено! Сподіваюся, цей подарунок допоможе тобі нарешті освоїти ази господарювання. З найкращими побажаннями у Новому році, Н.А.

Ялинка блимала червоними вогнями, пахло мандаринами та гусаком, що томився в духовці… А я тримала в руках цей йоржик і не могла зрозуміти, сниться мені все це чи ні.

– Ну що там, покажи! – Ліза, дружина Павла, брата мого чоловіка, підскочила з цікавістю білки, що побачила горіх.

Та так і завмерла на місці. Очі її, а я бачила, сповнилися тим особливим блиском, який буває лише у переможців.

Тут Сергійко вихопив у мене йоржик і заштовхав його назад у папір.

– Мама пожартувала, – оголосив він, – це жарт такий. Не дуже вдалий, але…- і він розвів руками.

Насолодившись моєю реакцією, Нінель Аркадіївна повернулася до другої своєї невістки.

– Так, Лізо, – усміхнулася вона, – тепер ти.

І вона простягла Лізі оксамитову коробочку. Та відчинила її й заверещала від захоплення, там, на синьому ложі, лежали сережки. Золоті, з рубінами, з дрібною в’яззю по обідку, такі сережки я бачила тільки в музеях.

– Родинні, – видихнула Нінель Аркадіївна, – прабабусі.

Ліза ахнула і притиснула руку до грудей, точнісінько, як героїня поганих мелодрам. Мені стало майже весело від цього театру, від цієї постановки, тільки чомусь у горлі стояла грудка розміром із новорічний мандарин.

– Сергію, – я повернулася до чоловіка, – ти бачиш, що відбувається?

– Оленко, ну не починай ти …

Він дивився не на мене, а кудись у підлогу, у килим із перським візерунком, у завитки цього безглуздого килима. І я зрозуміла – він все бачить, все розуміє, тільки ніколи й нізащо не стане на мій бік.

Ми з Сергієм були одружені три роки. І весь цей час свекруха постійно тицяла мені під ніс моє не надто благородне походження. Сама вона була “блакитної крові”. Тобто вона так вважала.

Я була істориком і мала доступ до багатьох архівів. Втомившись від нескінченних закидів свекрухи, я теж приготувала їй новорічний подарунок.

– Нінель Аркадіївно, – сказала я, – ви три роки поспіль даруєте мені господарське приладдя. Фартух, прихвати, набір губок, засіб від накипу… Я їх колекціоную, до речі. У мене вже цілий музей предметів вашої дотепності.

– Олено! – насторожився Сергійко.

Я весело підморгнула йому і подивилася на свекруху, яка вже почала потихеньку багряніти.

– Ти! – зашипіла тут Нінель Аркадіївна. – Ти! Невдячна! Я приймаю тебе в сім’ю, у наш рід із нашою великою історією, з нашими традиціями, а ти! Ти зі своїми… Зі своєю бабкою-дояркою… Ти…

Вона не домовила, бо закашлялася.

– Мамо! – злякано вигукнув Сергійко і підскочив до матері.

– Господи боже мій! – заверещала Ліза і підбігла до Нінелі Аркадіївні з іншого боку.

Свекруха буквально впала до них на руки й дозволила посадити себе на диван. Це було мило і нескінченно зворушливо.

– До речі, – сказала я, – адже я теж приготувала вам подарунок, Нінель Аркадіївно. Я довго думала, що подарувати жінці, яка має все… і надумала.

Я дістала зі своєї сумочки теку, та простягла їй. Нінель Аркадіївна обережно прийняла подарунок.

– Що це? – Запитала вона.

– Відкрийте та подивіться, – запропонувала я.

Вона підозріло примружилась на мене, але теку розкрила. Декілька секунд свекруха вивчала вміст, а потім знову подивилася на мене.

– Що це? – повторила вона.

– Генеалогічне дослідження, – сказала я трохи урочисто, ніж хотіла, – ви ж знаєте, я історик. Тож це не писулька, а результат професійно виконаної роботи. Дуже, знаєте, цікаве дослідження. Тут все про ваше «шляхетне коріння»

Вона перегорнула першу сторінку. Потім другу… І обличчя її стало білим, потім сірим, а потім якимось землистим. Я пам’ятатиму його до кінця своїх днів!

– Там така чудова історія, – я говорила спокійно, майже ласкаво, – ніяких вельмож не виявилося. Зате виявилася чернь.

– Кріпаки, селяни. Сімнадцять поколінь, уявляєте? Жодного дворянина, жодного купця навіть. Працівники, землероби, сіль землі…

– Замовкни!

Нінель Аркадіївна схопилася, тека, де лежали ксерокопії церковних книг, метричні записи, довідки з архівів, полетіла на підлогу, листи розсипалися.

– І прізвище ви змінили у сімдесят восьмому році, – безжально продовжила я, – самі. Через РАЦС. Гарний жест нічого не скажеш. Сміливий. Романтичний навіть.

Повисла напружена пауза. Було чути, як цокає великий псевдостаровинний будильник, як десь далеко-далеко вибухають петарди.

– Це … Це нахабна брехня! – Нінель Аркадіївна повернулася до Павла, до Сергія. – Це брехня, не слухайте її! Ця жінка навмисне, спеціально! Вона… Вона хоче зруйнувати нашу родину!

Павло підняв з підлоги один із листів, довго дивився на нього, а потім сказав:

– Мамо… тут… тут ти! Дивись, це ж ти! – і він показав Нінелі Аркадіївні її фото. – І підпис… Це твій підпис, мамо.

– А сережки? – Раптом запитала Ліза. – Сережки теж… Ем… не справжні, так?

Нінель Аркадіївна мовчала.

– Сережки – вони чиї? – Не відступала Ліза. – Прабабусі-селянки? Чи це якийсь новороб, стилізований під старовину, який за кілька тисяч «малюють» умільці?!

Свекруха продовжувала мовчати. Вона сиділа на дивані та м’яла в руках носову хустинку. І я буквально бачила, як у цей момент обсипається штукатурка з карткового будиночка, який вона будувала багато років.

– Я купила їх у сімдесят третьому, – прошепотіла вона нарешті, – у комісійному магазині. Вони коштували п’ятдесят карбованців.

Ліза підібгала губи. На мить мені здалося, що вона зараз зніме сережки та поверне свекрусі, але вона була дуже добре вихована для цього.

Сергій підійшов до мене і вперше за весь вечір подивився мені в очі.

– Олено. Я… – він затнувся. – Я не знав…

– Знав, – заперечила я, – всі завжди все знають. Просто іноді зручніше не знати.

Я вийшла в коридор, одягла пальто, намотала на шию шарф, а на голову натягла шапку з помпоном, який Нінель Аркадіївна завжди називала «клоунським».

– З прийдешнім, – сказала я. – До речі, Нінель Аркадіївно, ви не заперечуєте, якщо цей йоржик я залишу вам? Мені здається, він стане вам у пригоді.

Вона мені нічого не відповіла. Та я й не чекала, бо останнє слово, все ж таки, було за мною. І яке слово!

Я поїхала додому та зустріла Новий рік одна. І анітрохи про це не шкодую. Краще одній, ніж з такими “липовими вельможами”!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!