Він йшов до мами, щоб поскаржитися на життя.

Миколі було вже сорок років, і скаржитися він давно розучився. Але останнім часом ускладнення у відносинах з дружиною все наростали, і цієї ночі йому стало ясно – якщо не поскаржитися кому-небудь, то від переживань у нього може зупинитися серце.

Воно вже постійно нило і щеміло. А до кого можна було йти скаржитися? До друзів? У них одне на язику: «Сам винен, багато волі дав дружині, перетворився на підкаблучника».

Але Миколі не потрібні були їхні висновки, він і сам про себе все знав. Йому просто хотілося вилити свій біль і тугу на когось, хто зможе зрозуміти і підтримати добрими словами.

У мами в квартирі було як завжди – світло і затишно.

“Ну чому у нас з Любою в будинку тепер не так? Чому у нас все темно і тужливо?” Так подумав він, знімаючи в передпокої верхній одяг і взуття.

А мама відразу радісно заметушилася.

– Як добре, що ти прийшов! І як завжди, прийшов вчасно. Давай, мий руки, і марш на кухню. Я якраз вчора приготувала твої улюблені деруни. Спеціально для тебе.

– Так? – посміхнувся Микола. – Дякую, мамочко.

Він прекрасно знав, що спеціально для нього вона не могла нічого приготувати, тому що він прийшов без попередження. Звалився як сніг на голову. Але у мами завжди було так – все, що приготовано на кухні – приготовано спеціально для улюбленого сина. Адже тепер у мами залишився тільки він. Батько Миколи пішов з життя десять років тому.

– Ну і як ви з Любочкою живете? – запитала безтурботно мама.

Микола сів за стіл, важко зітхнув і вже приготувався почати розповідати мамі свою сумну історію, як вона раптом махнула рукою і сама собі відповіла.

– Та втім, що я тебе про це питаю? І так все ясно! Ви ж завжди були прекрасною парою. Ви обожнювали і обожнюєте один одного досі. У вас може бути тільки все добре.

– Так? – здивовано підняв брови син.

– Ну, звичайно! – засміялася мама і поставила перед сином тарілку з уже розігрітими картопляними дерунами. – Чому ти дивуєшся? Пам’ятаєш, як ти привів Любу вперше до нас додому знайомитися. Як ви обоє тремтіли, хвилювалися, червоніли.

– Не пам’ятаю, – зізнався Микола.

– А даремно. Такі речі не можна забувати. Такі спогади зігрівають душу – в моменти, коли буває погано. А пам’ятаєш, як вона хвилювалася на розписі в РАЦСі? Я тоді дивилася на неї і думала: – Боже, вона ж зовсім дитина. І ти теж хвилювався. У тебе тремтіли руки, коли ти одягав їй обручку на палець. До речі, а де твоя обручка?

– Обручка? – Син уважно подивився на свою праву долоню. – У мене пальці потовстішали, мамо. Обручка стала маленькою.

– Але ж можна купити іншу обручку. І носити. Тобі обов’язково потрібно носити обручку.

– Чому?

– Щоб ти завжди пам’ятав, що ти люблячий чоловік. Ти пам’ятаєш, що твій тато теж завжди носив обручку? Завжди! До речі, я зараз згадала, коли у вас з Любою народився Іван, а потім захворів, як ви з нею підтримували один одного.

– Ну, так… – скривив обличчя Микола.

– А чому онук до мене давно не заходить? – одразу поцікавилася мама.

– Та він весь час на спортивних зборах. Він же у нас хокеїст. У молодіжній лізі грає. Ми його і самі зовсім не бачимо. З’являється на кілька днів, і знову зникає, на цілий місяць. А ми з дружиною вдвох у квартирі… Сваримося ми тепер, мамо… Сильно сваримося… До того дійшли, що…

Микола хотів було перейти до головного, розповісти, що у них з Любою все так погано, що вони навіть почали думати про розлучення, але мама знову його весело перебила.

– Можеш мені не пояснювати, Коля. Коли діти вилітають з гнізда, у батьків часто в голові з’являються дурні думки.

– Що значить – дурні? – нахмурився син. – Коли двоє дорослих людей не можуть поговорити по-доброму і постійно переходять на крик, це вже… Це не дурні думки, мамо.

– Ні, вони дурні! – не здавалася мама. – Ну як ще можна назвати думки про те, що життя стало занадто сірим і сумним, будинок перетворився на клітку, і все таке? А це ж відбувається лише через те, що тато з мамою розгубилися.

– Розгубилися?

– Ага. Батьки завжди живуть невпинною турботою. У них головне – це турбота про дитину. Ця турбота їх об’єднує, поки дитина росте. А коли дитина несподівано стає самостійною, і піклуватися про неї вже не потрібно…

Ось тоді-то чоловік з дружиною і губляться. Їм раптом здається, що життя під одним дахом втратило сенс.

– Ну, так… – кивнув син. – Все воно так. Сенсу більше немає…

– Значить, і ви відчули це?

– Мамо, а у вас з татом були моменти, коли вам було погано удвох? – раптом запитав Микола.

– Ну, звичайно. – Мама знизала плечима, сіла навпроти сина і подивилася на нього ласкаво, так, як дивилася давно-давно, коли він ще був майже дитиною. – Бувало у нас і таке. Але ми цю біду швидко подолали.

– Як?

– Ми раптом згадали, якими ми були, коли тільки-но познайомилися. Адже тоді у нас ще не було тебе, і ми дбали тільки один про одного.

– Один про одного… – повторив, чомусь, Микола.

– Так, один про одного. Нам же це подобалося – піклуватися один про одного. Ми були щасливі удвох і до твого народження. А ти пам’ятаєш, як ти піклувався про Любу, коли ви жили без Івана? Як ти був щасливий з нею однією.

– Щось не дуже пам’ятаю…

– А ти згадай! Коли її серед ночі відвезли до лікарні – їй вирізали апендицит – ти ж плакав. Ви з татом сиділи у нас на кухні, і ти плакав. Казав, що тобі за неї страшно. А тато сміявся і заспокоював тебе.

– Я не плакав, мамо!

– Але сльози по щоках у тебе текли, це точно. Тому що ти її любив. Ти і тепер її любиш. Просто, твоя любов знаходиться десь у глибині душі, під товщею рутини і повсякденних турбот.

Так часто буває. Але варто тільки напружитися, і вивільнити цю любов, витягнути її на поверхню, відразу все зміниться. Тобі потрібно почати піклуватися про Любу, як це було раніше, до народження Івана.

– Так?

– Тут навіть думати нема чого. Люба зараз де?

– На роботі, де ще. Зараз робота для неї – порятунок. Вона навіть намагається приходити додому пізніше. Та й я теж. Це я сьогодні відпросився, щоб відвідати тебе.

– Зателефонуй їй зараз і запроси на побачення.

– Що? – Микола з подивом подивився на маму.

– Запроси її на побачення. Сьогодні, після роботи.

– Як це? – дивувався син.

– Я що, повинна тебе вчити, як запрошувати жінку на побачення?

– Мамо, але ж вона моя дружина.

– І це прекрасно. Значить, ви вже знайомі і трохи знаєте одне одного. Трохи.

– Так? – Микола раптом розреготався. – Дійсно, трохи знаємо. А що… Думка хороша… На побачення з дружиною… Може, дійсно, спробувати…

Він швидше дістав з кишені телефон, набрав номер дружини.

– Люба, це я. – У його голосі відчувалося хвилювання, але він намагався говорити якомога м’якше. – Я розумію, що ти мене чуєш. Тільки не лайся відразу… Ні, нічого не сталося. Просто я хотів сьогодні запросити тебе на побачення…

Що значить – на яке? На любовне… Ні, я тверезий. Просто я страшенно за тобою скучив. Прямо, страшенно-страшенно. А чого ти смієшся? – Він посміхнувся.

– Я ж серйозно кажу. Куди підемо? Спочатку в кіно, потім в кафешку. Як в молодості, пам’ятаєш? Правда, пам’ятаєш?! – зрадів він.

– Ну, що? Ти згодна? Тоді о сьомій вечора біля входу в кінотеатр. Ну, тоді все… До зустрічі. – Микола вимкнув телефон і раптом відчув, що на серці стало дуже легко.

– Ну, що? – запитала з посмішкою мама. – У вас все добре?

– Ох, мамо… – Микола хотів кричати від радості, але стримався. – У нас все чудово. І твої деруни… – Він, нарешті, взяв у руки виделку. – Вони, звичайно, охололи, але зате на серці у мене тепер тепло.

– Ну, деруни можна завжди розігріти, – знизала плечима мама.

– Ага, розігрій… Дякую, мамочко… Я поїм і… Піду на побачення… На побачення з дружиною…

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!