Повернувся він лише ввечері. Сам. Без тещі. На своє виправдання лише розводив руками і винувато посміхався…

…— Ти, Вася, як би м’якше сказати… на тебе взагалі ні в чому не можна покластися, розумієш?

— Не розумію, — так само з посмішкою відповів він і потягнувся обійняти дружину, як робив це щоразу, коли вона поверталася додому.

— Ось саме, — Свєта похитала головою й відсунулася. — Я з тобою серйозно розмовляю, а ти весь час посміхаєшся. Загалом, я вирішила…

— Що вирішила?

— Ми розлучаємося.

Посмішка зникла з його обличчя. Вася розгублено подивився на дружину.

Він чекав чого завгодно — адже вона заздалегідь сказала, що розмова буде серйозною, — але не цього.

— Світланко, що з тобою?

— Нічого. Мама казала мені, щоб я не поспішала… а я не послухала. Більше не можу так жити.

Світлана відвернулася і розплакалася. За три роки шлюбу вона багато чого пережила, і її терпіння нарешті вичерпалося.

Вона кохала чоловіка, але жити з ним було нестерпно важко.

Навіть у день весілля він примудрився загубити обручки, які вона сама вибирала і на які пів року відкладала гроші.

Це був перший тривожний знак. Тоді їй було прикро до сліз, але вона вирішила дати шанс — з ким не буває.

Обручки купили інші, простіші. За ними поїхала вже сама Світлана, а мама лише зітхала: «Не доля, донечко. Не виходь за нього… пошкодуєш».

Але Світлана не послухала. Все-таки вийшла заміж.

Згодом безтурботність Васі почала проявлятися все частіше. Закривати на це очі ставало все важче.

Вона згадала Новий рік, який вони вирішили відзначити удвох.

Вийшли на вулицю подивитися салют, а потім не змогли потрапити додому — Вася зачинив двері й забув ключі.

У сусідніх квартирах сміялися, співали, а Світлана сиділа біля дверей і плакала. Вася ж бігав по під’їздах, шукаючи допомоги.

У підсумку знайшов… колишнього грабіжника. Старий поворушив замок — і двері відчинилися. Ось тобі й новорічне диво.

Тільки настрій уже був зіпсований. Жінка відразу лягла спати, навіть їсти не стала.

Наступного дня вона поміняла замки. Вася лише посміювався: «Навіщо витрачатися? Все одно будь-хто їх не відкриє». Але вона вирішила не ризикувати.

А потім було Восьме березня. День, який вона не забуде. Вася поїхав зустрічати тещу — і зник. Повернувся ввечері. Один.

Теща дісталася сама, піднялася з важкими сумками на сьомий поверх і, звичайно, не пропустила нагоди зробити висновки про зятя.

Як виявилося, Вася застряг у ліфті між поверхами. Телефон забув удома, ліфтер прийшов тільки ввечері.

Ні свята, ні радості. Тільки тривога і докори.

Була й відпустка, на яку вони так чекали. По дорозі в аеропорт Вася посміхався, запевняв, що все під контролем. Квитки були… а паспорт він залишив вдома.

Світлана могла полетіти одна, але не стала. Повернулися назад разом.

І таких історій накопичилося безліч. Маленькі й великі — але кожна додавала втоми. Вася примудрявся все зіпсувати, де б не опинився.

Нещодавно його ще й звільнили. Світлана навіть не стала питати, за що — і так усе було зрозуміло.

— Ти непутящий, Вася, — тихо сказала вона. — Я більше так не можу.

— Світланко, ну перестань. Все налагодиться.

— Не налагодиться! Ми навіть дітей не можемо… Що хорошого нас чекає?

— Це мама тебе знову накрутила?

— Так, мама. Вона хоче онуків. А з тобою, схоже, не дочекається. Я вже знайшла собі квартиру. Завтра о третій чекаю на тебе біля РАГСу. Постарайся хоча б не запізнитися.

Коли Свєта пішла, Вася ще довго стояв, дивлячись на двері.

Він не розумів — адже він не спеціально все це робив. Ні ключі не забув спеціально, ні в ліфті не застряг, ні паспорт не залишив. І з дітьми він старався…

«От дідько, я ж забув сказати, що знайшов роботу…» — він вдарив себе по лобі, але одразу ж опустив телефон. Навряд чи це щось змінить.

Вночі він не спав — писав Світланці повідомлення, навіть вірші намагався складати. Лише під ранок задрімав.

Перед сном поставив будильник на полудень. Він не хотів розлучення, але й підвести її знову — теж не хотів. Вирішив: прийде до РАГСу, а там як буде.

Опівдні Вася прокинувся, зібрався, перевірив паспорт, вийшов… і тут же повернувся — забув ключі. Потім згадав про гаманець.

О пів на першу він уже йшов до РАГСу через парк. До нього залишалося хвилин двадцять. Цього разу він твердо вирішив — все зробить як слід.

І тут хтось смикнув його за штанину:

— Дядьку, допоможіть!

— Що сталося?

— Зніміть котика з дерева! Він там давно сидить!

Вася подивився вгору — на гілці справді сидів рудий кіт.

«Може, час почати робити щось правильно?» — подумав він. До РАГСу залишався час, і він погодився допомогти.

Заліз на дерево, спробував зловити кота. Той шипів, викручувався, але Вася не здавався. У підсумку впорався, хоч і подряпався.

Спустився, підійшов до хлопчика:

— Тримай.

— Це не мій кіт.

— Як не твій?

— Мій інший.

Ситуацію врятувала мама хлопчика, яка вибігла з магазину.

Побачивши дивного чоловіка з котом, вона одразу втрутилася. Вася ледь встиг піти.

Зупинившись, він поставив кота на землю. Але той не збирався йти — навпаки, почав підлещуватися, застрибнув назад на руки.

— Голодний, чи що? — пробурмотів Вася.

Він спробував позбутися нового «друга», але марно. Кіт повертався знову і знову.

Довелося йти до магазину. Але з котом всередину не пустили. Тоді Вася знайшов кіоск із вивіскою про «найсмачнішу шаурму». Купив дві — фактично за повну ціну.

Шаурма виявилася огидною. Навіть кіт відмовився її їсти. Все відправилося в урну.

І тут Вася поглянув на телефон — вісім пропущених дзвінків, час 14:30.

— Алло, Світлано!

— Тільки не кажи, що не прийдеш!

— Я буду! Вже поруч!

Він озирнувся, сів у таксі. Кіт влаштувався на колінах, муркотів. Вася на секунду заплющив очі…

Прокинувся від дзвінка.

— Де ти?! За п’ять хвилин наша черга!

— Вже під’їжджаю…

Але машина стояла.

— Чому стоїмо?

— Затор.

Виявилося, вони майже повернулися в його район. Вася не став чекати — схопив кота, вибіг і побіг до РАГСу.

Коли він дістався до місця, побачив Свєту. Вона сиділа на сходах і плакала.

Вася підійшов до неї, присів поруч і, як завжди, винувато посміхнувся.

— Вася, ну що ти за людина така? З тобою навіть розлучитися нормально не виходить!

— А може, нам і не варто розлучатися?

Світлана вже витерла сльози й раптом помітила у нього на руках рудого кота.

— Це ще хто?

— Довго розповідати…

— Зрозуміло, знову в щось вліз, — зітхнула вона. — Гаразд, чого тут сидіти. Підемо додому.

Раз вже навіть розлучитися не виходить, будемо далі пробувати жити. Як я там казала… і в горі, і в радості. Хоча радості, сподіваюся, у нас колись все-таки будуть.

І радість справді трапилася. Приблизно через місяць. Світлані на пошту прийшли результати аналізів.

— Вася! Іди сюди!

Він одразу прибіг із кухні, а слідом у кімнату влетів і рудий кіт, який на той час уже оселився в них вдома й отримав ім’я Абрикос.

Вася побачив дружину в сльозах і відразу напружився: «Ну все, знову щось накоїв…»

— Васенька… у нас буде дитина!

Він на кілька секунд завмер, ніби не до кінця зрозумів почуте. Потім різко схопив кота і почав кружляти з ним по кімнаті.

Світлана дивилася на нього з подивом. Вася зупинився, замислився, поставив Абрикоса на підлогу, а потім підбіг до дружини і вже її підхопив на руки, закружлявши по кімнаті.

Загалом, у них, здається, все налагодилося. Хоча, якщо чесно, стовідсоткової впевненості немає.

Вася як був непутящим, так, можливо, і залишиться. Але він старається. Справді старається.

Особливо після того випадку, коли примудрився забути Абрикоса у ветеринарній клініці…

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!