– Наталю Степанівно, я з вашим сином жити не буду, так йому і перекажіть, – сказала Світлана. – А з ким ти житимеш? Кому ти потрібна з дитиною? Щось я у вас за огорожею черги з принців не бачу, – промимрила свекруха
Світлана збирала речі доньки. Свої вона вже поклала в сумку – небагато, тільки найнеобхідніше. З рештою розбереться потім.

Її рухи були спокійні й методичні – поклала в сумку теплий костюм Соні – подумки галочку поставила. Упакувала черевики – ще одну.

Вона вже не плакала, не переживала – їй вистачило безсонної ночі, щоб ухвалити рішення – їм з Кирилом треба розлучитися.

Вона чула, коли він повернувся додому. Зазирнув у спальню і, не знайшовши там дружини, прочинив двері до дитячої. Світлана вдала, що спить.

Вранці, як піти на роботу, Кирило теж підходив до дверей кімнати Соні. Постояв, потупцював, але увійти не наважився – відклав розмову з дружиною на вечір.

Але жодної розмови вже не буде, бо Світлана за пів години викличе таксі й разом із дворічною Софійкою поїде до своїх батьків.

Після того, що сталося вчора, вона не тільки розмовляти з Кирилом, а й бачити його не хоче.

До того, що він приходить «під мухою» щоп’ятниці, вона вже звикла. Але вчора була середа. Крім того, вранці Світлана просила чоловіка прийти раніше і посидіти з донькою, доки вона зустрінеться з подругою – Варя обіцяла знайти їй віддалену роботу.

Залишити доньку на чоловіка в такому стані вона не наважилася і зателефонувала Варі з проханням перенести зустріч. Кирилові це не сподобалося:

-Ти кому дзвониш? Про яку таку зустріч домовляєшся? – Налетів він на Світлану.

– З Варварою я розмовляю. Ми з нею зустрітись домовилися, але я не можу на тебе Соню залишити.

– Чому це не можеш?

– Подивися на себе в дзеркало – на кого ти схожий. Іди проспись – тобі завтра на роботу, – сказала Світлана і, повернувшись, пішла на кухню.

– Стояти! – крикнув Кирило і схопив дружину за руку. – Чим тобі мій стан не подобається? Га? Посиділи трохи з хлопцями, у Вітька сьогодні днюха. Подумаєш, принцеса! Я сам вирішую, як мені приходити додому. Ясно?

Світлана спробувала звільнити руку:

– Відпусти! Мені боляче! Ти зовсім уже з глузду з’їхав!

Вона смикнула руку, Кирило похитнувся і мало не впав.

– Ах, ти так! – Вигукнув він, і тут же його кулак влетів їй у перенісся.

Світлана схопилася за обличчя. Кирило, який, мабуть, сам не чекав від себе такого, відпустив руку дружини й спробував щось сказати. Але вона обернулася і пішла до дочки.

– Подумаєш, принцеса! – знову вигукнув чоловік і вискочив із квартири.

Принцесою Світлану називала свекруха. Дівчина одразу не сподобалася Наталії Степанівні.

– Двадцять один рік, а вона все ще сидить на шиї у батьків. Вчиться! Та в мене в цей час уже була одна дитина і друга на підході.

– Чоловік, будинок, город, господарство! А вона вчиться! Принцеса! Намучишся ти з нею, Кирюша. Вибрав би дівчину простіше!

Батьки Світлани теж були не в захваті від зятя.

– Світлано, куди ти поспішаєш? Кирило – не останній чоловік на Землі! Закохалася? Ну, зустрічайтеся, можете навіть пожити разом, хоча ти знаєш, що я до цього ставлюся негативно.

– Не одразу ж заміж! Подумай: чи ти готова прожити з цією людиною все життя? Подивися на його сім’ю, зрештою. І тоді вирішуй.

Ось Світлана і вирішила. Те, що рішення її було не правильним, вона зрозуміла за пів року. Можна було піти. Але, по-перше, було соромно визнати, що батьки мали рацію. А по-друге, вона вже була при надії.

Поява Соні не змінило Кирила. Він, як і раніше, вважав, що всі домашні справи та турбота про дитину – це проблеми дружини.

Її погане самопочуття, хвороба дочки та будь-які інші події не служили виправданням, якщо не була приготовлена вечеря, або не прибрана квартира.

– З однією дитиною впоратися не можеш! А як інші жінки все встигають? Напевно, коли я йду на роботу, ти спати лягаєш!

– Не може бути, що за весь день не знайти часу сходити в крамницю і приготувати вечерю, – вимовляв він Світлані.

– У Соні зубки лізуть, вона вередує, а з нею на руках я не можу готувати. Замовила доставлення. Ти можеш сам зварити пельмені? Або потримай дочку, я тобі вечерю приготую.

Загалом ніяких рожевих окулярів вже давно не було. У Світлани все частіше з’являлася думка про те, що мама мала рацію, коли радила не поспішати із заміжжям і уважно придивитися до сім’ї Кирила.

Кілька разів вона навіть поривалася піти, але Кирило обіцяв, що він зміниться і все буде добре. Світлана вірила йому і все ще сподівалася.

Однак після вчорашнього, коли він вперше простягнув до неї руки, Світлана зрозуміла, що більше терпіти не стане.

Так, перед батьками соромно, але жити з чоловіком, який не соромиться підійняти на жінку руку, вона не хотіла. Ще більше Світлана не хотіла, щоб за таких умов жила Соня.

Мати Світлани побачила з вікна, як біля їхнього будинку зупинилося таксі, з якого вийшла дочка із Сонею на руках.

– Коля, подивися, Світлана приїхала. З речами. Іди, допоможи сумку донести, – сказала вона чоловікові.

Коли Світлана увійшла до будинку і зняла темні окуляри, батьки обімліли: її ліве око набрякло, під ним розпливався синець.

– Це Кирило?! – Здивувалася мама.

Світлана кивнула головою.

– Ну, я йому зараз влаштую, – рвонувся до дверей батько.

– Тату, ні, не треба, – зупинила його дочка. – Я його по-іншому покараю. А ти мені краще допоможи забрати з його квартири наші речі та ліжечко Соні.

За речами поїхали батько та його старший брат – дядько Світлани, а після цього батько відвіз Світлану на травмпункт.

– Якщо хочете на Кирила заяву подавати, то довідка із травмпункту не допоможе, треба в бюро судмедекспертизи їхати, – пояснив дядько.

– Завтра з’їздимо, – сказав батько, – там треба записуватись на прийом.

Кирило прийшов із роботи з букетом для дружини та іграшкою для дочки. Але вдома нікого не було. Більше того, не було ні їхніх речей, ні ліжечка Соні.

Він спробував зателефонувати до Світлани, але її телефон був вимкнений. Тоді Кирило почав дзвонити тещі. Вона йому відповіла:

– Так, Світлана з Софійкою у нас. А ти тут краще не з’являйся – у батька досі кулаки сверблять. На розлучення Світлана подасть сама.

Кирило таки намагався дзвонити дружині. Навіть підстерігав її біля будинку тестя. Але вона на його дзвінки не відповідала, а якщо й виходила гуляти із Сонею, то тільки на подвір’я будинку.

За тиждень Кирило отримав документи про розлучення. Тоді в бій пішла важка артилерія: біля хвіртки з’явилася свекруха – Наталія Степанівна.

– Мамо, я з нею розмовляти не хочу, – сказала Світлана.

– А мені здається, поговорити треба, принаймні всі крапки над “i” розставлені будуть, – відповіла мама. – Ходімо, до хати її запрошувати не станемо, тим більше, що Соня спить, у дворі поговоримо.

– Розлучатися зібралася? – відразу пішла в наступ свекруха. – Якщо не по-твоєму, відразу заяву писати?

– Кирило мене оперезав, – сказала Світлана.

– Значить, ти довела його! Бачиш, прийшов чоловік додому «під мухою», не чіпляйся до нього, не качай права, почекай, поки проспиться.

– А ти полізла з’ясовувати стосунки, от і налетіла на кулак. То що, через це розлучатися? Дитину сиротою залишати?

– Наталю Степанівно, я з вашим сином жити не буду, так йому і перекажіть, – сказала Світлана.

– А з ким ти житимеш? Кому ти потрібна з дитиною? Щось я у вас за огорожею черги з принців не бачу, – промимрила свекруха.

– Нічого, я й сама впораюся.

– Ну, тоді на квартиру Кирила, та на аліменти не розраховуй, – підібгала губи свекруха.

– Квартира його мені не потрібна. А на аліменти подам обов’язково, і суд буде на моєму боці.

Так і вийшло: розлучили їх одразу – висновок про завдані тілесні ушкодження зіграв свою роль. Аліменти призначили, а крім них, ще й чотири тисячі на місяць на утримання Світлани, доки Соні не виповниться три роки.

Минуло п’ять років. Першого вересня біля школи вишикувалася урочиста лінійка: галасливі ряди старшокласників, та першокласники з величезними букетами. Соню прийшли проводжати в перший клас бабуся з дідусем, та мама.

– А тато прийде? – Запитала дівчинка, повернувшись до мами.

– Прийде обов’язково. Він уже дзвонив, що під’їжджає, – відповіла Світлана. – А ось і він!

Світлана помахала рукою високому чоловікові, який намагався відшукати їх очима у цьому строкатому натовпі.

Але то був не Кирило. Світлана три роки тому вийшла заміж за Олександра – свого колегу. І зараз вони чекали на поповнення.

А ось Кирило досі один. Були дівчата, які йому подобалися, були й ті, яким він подобався. Але, як тільки справа доходила до серйозних стосунків, хтось обов’язково повідомляв його обраниці причину, через яку від Кирила пішла перша дружина.

Містечко маленьке, багато один одного знають. Крім того, за Кирилом закріпилося прізвисько – «диванний боксер».

Може, колись і знайдеться жінка, яка не зверне на це уваги, але поки що цього не сталося… Закон бумеранга, він таки, хоч і не всі у нього вірять…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.