Я сиділа, слухала свою майбутню свекруху і поглядала на свого нареченого. Скільки ми зустрічались? Здається років із десять. Цікаво стало, ось ця ідея їм у голову прийшла нещодавно, чи вони чекали, доки я все зроблю, аби от таке втнути?

— Мариночко, – зранку сказав Валерій, – Я зовсім забув але ми із мамою запрошуємо тебе у кафе на вечерю. Десь о сьомій буде зручно?

Я здивувалась, чого б то раптом “ми із мамою”? Свого нареченого я бачу щоденно, а от зі свекрухою можу спілкуватись телефоном. Та й квартиру вона орендує не так далеко, могла б зайти:

— Так офіційно. – кажу награно спокійно. – мені починати перейматись. Щось сталось, Валерію?

— Просто вже час поставити усі крапки над “і”. – мовив він, – розмова у нас серйозна буде.

Я посміялась над його словами, але спиною пробіг неприємний холодок. Може передчуття недобре? Але ж ніби, як уже все вирішено, обговорено і розкладено полицями. Прийдешнє весілля оплачено і сукня висить у шафі. Про що говорити?

— Маринко, ви ж сім’я майбутня, так? – дивиться на мене Аделаїда Вікторівна – майбутня свекруха. – Я думала ти одразу так зробиш, але чи то не додумалась, чи не підказав тобі ніхто вчасно, – почала здалеку, – Дитино, ти ще молода і тобі все здається простим і любов всепереможною. Але, доню, в сім’ї все повинне бути спільним. Ти не подумала про Валерія, як він житиме спокійно знаючи що приймак?

Я отетеріла. Дивилась то на свого нареченого, то на майбутню свекруху і ніяк не могла втямити – жартують? Раніше ніяких питань щодо житла не виникало, ми разом справили новосілля. А тут Валерій, з яким ми проживаємо вже рік у тій квартирі, раптом не зможе бути мені чоловіком, бо приймак?

На свою квартиру я заробляла довго. Після закінчення сиротинця я отримала однокімнатну квартиру, але то були лише стіни і двері які й на замок не зачинялись. Жити там було не можливо, та й будинок уже давно потребував капітального ремонту.

У професійному коледжі я довго не затрималась, та й спеціальність закрійниці мені геть не імпонувала. Одногрупники почали їздити на поля в Польщу, тож і я покинувши навчання, туди подалась.

Саме коли полуницю збирали я з Валерієм і познайомилась. Довго він не пробув, не зміг, поїхав в Україну, але стосунки наші на тому не закінчились. Коли я повернулась ми продовжували зустрічатись.

От так десять років я й їздила заробляти на власну квартиру. Приїду, орендуємо із Валерієм квартиру, поживемо разом місяць-другий, і я знову у путь.

Не в столиці я квартиру купувала, у нашому маленькому містечку, але витратила десять років на те, аби назбирати на ось цю, свою, двокімнатну красунечку.

Знаєте як то – з дитинства навіть шкарпеток власних не мати, а тут ціла квартира де ти господиня у кожному куточку і вільна робити, як тобі до вподоби і як тобі бажається? Щастю моєму меж не має.

І от тепер за тиждень до весілля мені моя майбутня свекруха заявляє, що мій чоловік не буде зі мною щасливим бо приймак у моїй хаті?

Дивлюсь на Валерія, а він сидить мовчи ввігнувши голову. Таке враження, ніби його викликали у кабінет до директора де вихователь і директор обговорюють його поведінку і він уже нічого вдіяти не може.

— Квартира повинна бути спільною власністю, – веде далі Аделаїда Вікторівна, – Ти не росла в сім’ї, не розумієш елементарного. Так повинно бути і так правильно.

Мені вже просто смішно стало: за кого вони мене мають?

— Ой, як добре, що й ви такої думки, – почала із награним оптимізмом. – Я ж теж про це: нам спільне житло потрібне, а ця квартира буде дітям згодом. На цю я сама десять років заробляла, а на спільну ми швидше заробимо, правда Валерію?

Той аж підскочив, метнув погляд сполоханої лані на маму, потім на мене, крякнув щось незрозуміле.

— Заробити на квартиру? – прогула свекруха. – Тобто ти пропонуєш йому наймитувати? А жити коли? То ти без освіти і роду, а Валерій – економіст, він має престижну професію і освіту. Не плутай грішне до праведного.

Ну, власне, більше говорити не було про що. Я мовчки вийшла з-за столу і побрела додому. Речі Валерія склала швидко і коли він намагався увійти в квартиру виставила ті торби у коридор.

—Мама права повністю. У нормальних сім’ях тільки так. Просто тобі це не відомо, – сказав він ображено.

За три дні моє весілля. За три дні я вперше в життя мала б мати сім’ю. Дивлюсь я на свою весільну сукню, на бетонні стіни. А може я й справді не права? Може сім’я і є коли все спільне? Хіба вартий той бетон втрати єдиної близької мені людини, скажіть?

Головна картинка ілюстративна.