Варі ледве виповнилося шістнадцять, коли не стало мами. Батько років сім тому подався на заробітки в місто, та так і з кінцями. Ні звісток від нього, ні грошей.
Майже всі в селі взяли участь у похороні, допомагали, хто чим міг. Тітка Марія, хрещена Варі, часто заходила до неї, нагадувала, що та як робити. Якось закінчила школу, влаштували її працювати на пошту в сусідньому селі.
Варя – дівчина міцна, про таких кажуть – кров із молоком. Обличчя кругле, рум’яне, ніс картоплею, зате очі сірі, променисті. Товста русява коса до пояса.
Найкрасивішим хлопцем у селі вважався Микола. Два роки, як прийшов з армії, відбою від дівчат не було. Навіть міські дівчата, які приїжджали на літо, не залишали його поза увагою.
Йому б не шофером працювати у селі, а у голлівудських фільмах зніматися. Не нагулявся хлопець, не поспішав собі наречену обирати.
А тут прийшла тітка Марія до нього, попросила допомогти Варі паркан поправити, завалюватись став. Без чоловічої сили у селі жити важко. З городом Варя справлялася, а ось із будинком самій ніяк.
Без довгих розмов він погодився. Прийшов, подивився і почав командувати: то принеси, туди збігай, дай, та подай. Варя безвідмовно приносила, що просив.
Тільки щоки червоніли ще більше, та коса за спиною металася з боку на бік. Втомиться хлопець, нагодує його борщем наваристими, та чаєм міцним напоїть. А сама дивилася, як білими міцними зубами чорний хліб кусає.
Три дні робив паркан Микола, а на четвертий просто так прийшов у гості. Погодувала Варя його вечерею, слово за слово, він і залишився в неї ночувати. Потім так і став ходити. Ішов перед світанком, щоб ніхто не бачив. Тільки не приховаєш нічого у селі.
– Ой, дівко, даремно ти його вітаєш, не одружиться. А як і одружиться, то намучишся з ним. Як літо настане, понаїдуть міські красуні, що робитимеш? Згориш від ревнощів. Не такого тобі треба хлопця, – вимовляла їй тітка Марія.
Та хіба ж закохана молодість слухає мудру старість?
Потім зрозуміла, що при надії. Спочатку думала, застудилася чи отруїлася. Слабкість, нудота накочувала. А потім, як обухом по голові, прийшло усвідомлення, що дитя в ній від красеня Миколи.
Грішною справою хотіла позбавитися, рано ще їй дитину заводити. А потім подумала, що так краще. Не одна буде жити.
Мати її виростила, і вона впорається. Від батька користі теж не дуже багато було, тільки не просихав. А люди поговорять, та заспокояться.
Навесні кожушок зняла, тут і побачили всі в селі живіт, що випирає. Головою хитають, мовляв, лиха біда з дівкою сталася. Микола, звичайно, зайшов довідатися, що робити вона збирається.
– А що ще? Народ жувати. Ти не хвилюйся, сама виховаю дитину. Живи, як жив, – сказала і завозилася біля печі. Тільки червоні сполохи вогню на щоках та в очах грають.
Залюбувався Микола, але пішов. Сама ж все вирішила. Як із гусака вода. Настало літо, понаїхали дівчата красуні міські. Миколі не до Варі стало.
А вона порається потихеньку на городі, а тітка Марія приходить допомогти полоти. Нахилятися із животом важко. Води з криниці по пів відра тягає. Живіт великий, баби на селі богатиря їй пророкують.
– Кого Бог дасть, – жартувала Варя.
– У середині вересня прокинулася вранці від різкого болю, ніби живіт навпіл роздерли. Але біль швидко вщух. Та згодом знову повернувся. Побігла до тітки Маші. Та одразу з переляканих очей усе зрозуміла.
– Що, вже? Сиди, я зараз. – І вискочила з хати.
Побігла до Миколи. У нього вантажівка біля будинку стоїть. Дачники вже з машинами роз’їхалися. А той, як на зло, напередодні хильнув міцно.
Розштовхала його тітка Марія. Микола очманіло дивиться, не розуміє, що сталося, куди треба їхати. А коли зрозумів, закричав:
– То ж десять кілометрів до лікарні! Поки за лікарем, поки назад, вона вже й малюка приведе. Одразу повезу! Збирай її.
– Та як на вантажівці? Розтрусиш усю, ще по дорозі малюка будеш ловити, – заголосила жінка.
– Тоді з нами поїдеш, про всяк випадок, – сказав, як відрізав.
Два кілометри розбитою дорогою їхав обережно. Тільки одну канаву об’їде, як одразу в іншу потрапляє. Тітка Марія в кузові на мішку сиділа. Як до асфальту дісталися, то швидше поїхали.
Варя корчилася на сусідньому сидінні, губу закусила, щоб не стогнати, та живіт руками тримала. Микола відразу протверезів.
Гляне мигцем на дівчину, а в самого жовна ходуном ходять, та кісточки пальців на кермі біліють. Про своє думає.
Встигли. Залишили Варю у лікарні та назад поїхали. Тітка Марія всю дорогу Миколу лаяла:
– Навіщо дівчині життя зіпсував?! Одна, без батьків, сама ще дитина, а ти їй турбот додав. Як вона з дитиною сама буде?
Машина ще до села не встигла доїхати, а Варя вже стала мамою здорового міцного хлопчика. Наступного ранку принесли їй годувати його. Не знає, як взяти на руки, як до грудей прикласти.
Дивиться зляканими очима на червоне зморшкувате личко сина. Закусила знову губу і робить, що їй наказують.
А у самої серце від радості тремтить. Розглядає, дме на лобик, де тонкі волоски стовбурчаться, радіє, недолуга.
– Приїдуть по тебе? – спитав суворий літній лікар перед випискою.
Варя знизала плечима, та головою помотала:
– Навряд чи.
Зітхнув лікар і пішов. Медсестра загорнула дитину в лікарняну ковдру, аби тільки до дому довезти. Наказала, щоб повернула.
– Федір на лікарняній машині тебе довезе до села. Не автобусом же рейсовим тобі з немовлям їхати, – сердито сказала, осудливо.
Подякувала їй Варя. Ішла по коридору лікарні, опустивши голову, вся червона від збентеження.
Їде Варя в машині, притискає до грудей синочка і хвилюється, як тепер будуть жити.
Декретні малі, що кіт наплакав. Жаль себе і ні в чому невинного сина. Подивилася на зморшкувате личко сплячого малюка, і серце ніжністю затопило, відігнала від себе важкі думки.
Раптом машина зупинилася. Варя стривожено подивилася на Федора, не високого чоловіка років п’ятдесяти.
– Що?
– Дощі два дні лили. Он, які калюжі, ні проїхати, ні об’їхати. Застрягну. Тут лише на вантажівці, або на тракторі можна.
– Вибач. Недалеко, кілометрів зо два залишилося. Добіжиш? – Кивнув він на дорогу, де, як озеро без кінця і краю, величезна калюжа розлилася.
Дитина спить на руках. Сидячи й то втомилася тримати. Одне слово – богатир. А йти з ним такою дорогою як?
Вилізла Варя обережно, взяла зручніше синочка, і пішла по краю величезної калюжі. Ноги в багнюці в’язнуть по щиколотку, того й дивись послизнеться.
Старі розношені черевики хлюпають. Знати б, у гумових чоботях поїхала в лікарню. Один черевик загруз у багнюці. Варя постояла, думаючи, що робити. Не витягнути з дитиною на руках. Пішла далі в одному черевику.
Коли до села підійшла, сутеніло, ноги вже не відчували нічого від холоду. Сил не залишилося здивуватись, що світло у вікнах горить.
Ступила на гладкі сухі сходи. Ноги змерзли, а сама потом обливається від напруги. Двері відчинила в хату і завмерла.
Біля стіни стоїть ліжечко дитяче, візок, а в ньому гарний одяг на малюка складений. За столом Микола поклав голову на руки, спить.
Чи почув що, чи погляд відчув, підійняв голову. Варя розчервоніла, розпатлана, з дитиною на руках ледве стояла у дверях. Пелена сукні вся мокра, а ноги по коліна в багнюці, що в чоботях.
Як побачив, що без одного черевика, кинувся до неї, взяв дитину та поклав у ліжечко. Сам до печі, діставати чавунок із гарячою водою.
Усадив, допоміг роздягнутися, ноги вимити. Поки дівчина перевдягалася за грубкою, на столі вже й картопля стоїть варена, глечик із молоком.
Тут дитина заплакала. Кинулася Варя до нього, на руки взяла, сіла до столу, без сорому годувати почала.
– Як назвала? – хрипким голосом спитав Микола.
– Сергієм. Ти не проти? – Підійняла вона на нього свої ясні очі.
У них стільки туги та кохання, що защеміло серце Миколи.
– Гарне ім’я. Завтра підемо, зареєструємо пацана і розпишемося одразу.
– Це не обов’язково … – Почала Варя, дивлячись, як малюк смокче.
– У мого сина батько має бути. Все, нагулявся. Який чоловік із мене буде, не знаю, а сина не кину.
Варя кивнула, не підводячи голови.
За два роки в них ще й дівчинка з’явилася. Назвали на честь матері Варі, Надією.
Не важливо, які помилки ти зробиш на початку життя, головне, що їх завжди виправити можна…
Ось така життєва історія трапилася. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
