Катерина сиділа з колежанкою в кафе. Обідня перерва добігала кінця, настав час повертатися на роботу. – Давай із собою пампушок візьмемо? – сказала Катя. – Пити одну каву вже набридло. Кожен на своїй дієті сидить, але ж ми не винні. – Давай, хай заздрять! – погодилася колега. На столі завібрував телефон. Номер був невідомий. – Катерино… – почувся незнайомий чоловічий голос. – Не знаю ваше по-батькові… Ваш чоловік потрапив в пригоду на дорозі. Він у третій міській лікарні. – Це жарт?! – ахнула Катя. – Яка може бути пригода?! Він не має прав, не має машини! Катерина не вірила своїм вухам.

– Він був пасажиром. Він зміг згадати напам’ять лише ваш номер. Стан важкий…

– Зачекайте…

Катерина хотіла сказати, що вони з чоловіком вирішили розлучитись і вже не живуть разом цілий місяць, але не встигла.

На розлучення ще не подали. Катерина не встигала, сказала зробити це Дмитру, а він просто тягнув час.

Чекав поки що ситуація вирішиться сама. Причиною сварки стала зрада Дмитра. А зараз це. Доглядати? А якщо він…

Поки що вона, дружина, навіть заяви на розлучення немає.

Катерина розгубилася. Начебто він її чоловік, а начебто і все скінчено між ними…

– Що ти стоїш?! Викликай таксі, я схожу до начальниці, поясню ситуацію. Дзвони!

Катерина їхала в таксі, думки плуталися в голові. Треба буде сказати його матері, тільки спочатку треба все дізнатися.

Дмитро був дуже слабий.

– Мають бути процедури, і не одна. Першу допомогу надано, а далі час покаже. Якщо він видужає, то буде у візку. Його супутниці пощастило більше, нічого такого, але дитину втратила… Вона сестра? Його чи ваша?

– Супутниця? Хіба це не в таксі було?

– Ні. Вона нічого не могла сказати, а ваш чоловік сказав про неї, що вона сестра. Вона спить, їй дали заспокійливе.

Дитину вона втратила і більше не зможе мати… Зайдіть і побачите самі. За кермом була вона.

– У чоловіка немає сестер, та й у мене також.

– Мені не цікаві ваші родинні зв’язки. Якщо бажаєте її побачити, то шоста палата. Чергувати біля чоловіка не треба… Ваш номер є, якщо щось зміниться – скажемо.

Катерина йшла коридором, а потім згадала про супутницю чоловіка. Повернулась і знайшла шосту палату. Два ліжка, на одній жінка п’ятдесяти років читала книгу, на другій спала молода дівчина, зовсім юна.

– Ви родичка? Жаль дівчинку. Привезли, дитину втратила і мати не зможе. Як її звуть?

Катерина впізнала у ній нову сусідку. Пів року тому вона винайняла квартиру в їхньому під’їзді. Може, вона чоловіка просто підвозила? Адже зрадив він їй тоді зовсім з іншою.

– Не знаю. Я помилилася палатою. Вибачте.

– Помилилась, буває… – Катя не встигла піти, як жінка заговорила знову: – Я думала ви родичка. Насправді це коханка того чоловіка, який дуже слабий. Коханка отаке зробила, а дружині тепер доглядатиме його до кінця життя.

Катя вискочила з палати. У голові крутилися слова жінки – коханка. Потрібно було давно подавати на розлучення, чому вона не зробила цього сама. Зараз би нічого цього не знала, а якби знала, то поставилася б не так.

Була ще одна проблема, треба все сказати матір Дмитра. У неї слабе серце. Катерина вирішила поки що мовчати, нехай усе проясниться. Завтра, післязавтра… Але свекруха подзвонила сама.

– Катю, чому у Дмитра вимкнений телефон. Він обіцяв приїхати, а його нема.

– У нього телефон зламався. Роботи багато має, поки не приїде.

– Нехай подзвонить із твого. Чого ти мовчиш? Чи трапилося щось?

– Я приїду до вас завтра. Давно треба було вам розповісти. Ми з ним не живемо разом…

– Як це?! А де ж він?!

– Я приїду і все розповім. Вибачте, мені треба йти…

У лікарні все було, як і раніше. Катерина поїхала до свекрухи. Розмова була складна, зі сльозами.

– Я поїду до нього!

– Туди не пускають. Я вас триматиму в курсі.

***

Дмитро не видужав. Може це було і на краще, аніж до кінця життя бути тягарем дружині, якій зраджував…

Коханки на поминках не було, хоча її вже й виписали. Катерина не дуже хотіла її бачити. Та й для його матері це було б ще одним потрясінням…

Наталя прийшла через тиждень після поминок. Увечері пролунав стукіт у двері. Катя відчинила.

– Тепер нам ділити нема кого. Я Наталя, і прийшла по компенсацію.

Ми хотіли одружитися після вашого розлучення, чекали дитину.

Тепер я не можу мати дітей. Я втратила все, машину, кохану людину й дитину. Дітей у мене не буде. Буде справедливо, якщо половину квартири, яка належала Дмитру, ти віддаси мені. Я візьму грошима.

Катерина аж присіла від почутого.

– Ну нічого собі! Круто! Оплески! – нарешті сказала вона.

– Має бути хоч якась компенсація!

– А закон є такий?

– Ти сама знаєш, що ні, але по-людськи ти мене маєш зрозуміти. Я втратила все. Мене навіть із роботи звільнили, там потрібна машина. Батьки купувати нову відмовилися, а батько взагалі зі мною не спілкується, бо Дмитро був одружений.

– І ти вирішила знайти винних?

– Дмитро мене любив! Якби він був живий, то ви ділили б цю квартиру при розлученні. Значить, половина повинна бути моя.

– Але ж ми не розлучилися! Квартира буде моя. Компенсації не буде.

***

Через три дні зателефонувала свекруха. Дітей, окрім Дмитра, у неї не було.

– Катю, що відбувається? До мене з’явилася якась дівчина. Запевняла мене, що жила з Дмитром. Усякого наговорила. Що робити, я зовсім розгубилася. А вона все про кохання, про Дмитра, про квартиру мою, про компенсацію.

У мене ж нікого немає, а може вона пройдисвітка? Вона ще хотіла приїхати. Їй жити нема де. Невже вона буде в мене?

– Заспокойтеся, пігулки прийміть. Нікому не відчиняйте. Я приїду ранком, завтра вихідний.

– Катю, а можеш приїхати зараз, я оплачу тобі таксі.

– Добре, але я сама оплачу. Через пів години я буду у вас.

Свекруху було шкода. Сина втратила, а тут ще ця наречена. Катя поїхала до неї, добре, що це було не так далеко. Вони проговорили аж до ночі. Свекруха плакала, про коханок сина вона нічого не знала.

– Я все вирішила! – сказала вона вранці Каті. – Син у мене був один, дружина в нього була одна. Я напишу дарчу на цю квартиру. Хай усе буде тобі. Ти мене не покинула, приїжджаєш по першому дзвінку. Мені вже шістдесят, Дмитро моя єдина і пізня дитина, але ти ж знаєш про моє здоров’я. Рідні у мене нема. Дай тільки дожити у цій квартирі.

– Навіщо такі складнощі? Вам не так багато років.

– Я знаю, але відхід сина попсував моє здоров’я. А вчора ще ця… Я все вирішила, а поки що проведи вихідні зі мною. Раптом вона прийде.

– Добре. Тоді сходимо прогулятися. Вам, та й мені теж, корисно змінити обстановку.

Вони гуляли, а коли прийшли, то побачили біля квартири Наталю і дві її валізи. Вона розгубилася побачивши вдову Дмитра.

– Не розмовляйте з нею. Дайте мені ключі, я відчиню, – тихо прошепотіла Катя свекрусі.

Вони мовчки пройшли повз Наталю і зачинили двері. Та зрозуміла, що сперечатися і щось вимагати за Катерини марно. Довелося піти.

– Ось бачиш яка нахабна. Я її побоююся.

– Просто не відчиняйте нікому двері. Я дзвонитиму по телефону. А її я знайду й поговорю. Вона більше не прийде сюди.

– У понеділок ми все маємо оформити.

– Добре, якщо ви наполягаєте, то так і зробимо. Тільки вам нічого не зміниться. Ви житимете тут.

– Дякую тобі. Думала, що одна залишусь на старості років.

Катерина прийняла квартиру свекрухи, як дар. Звичайно, там залишилася жити мати її покійного чоловіка.

Просто це було спокійніше для самої жінки, так би мовити захист від пройдисвітів.

Катерина не забувала свекруху, відвідувала, дзвонила. А через чотири роки Катя вийшла заміж. До колишньої свекрухи вона вже приїжджала з дітьми.

– Ось і знадобиться моя квартира! Дякую тобі, дочко, за все! За онуків і за спокій на старості років…