Іван насмажив картоплі, відкрив баночку огірочків. Сьогодні рік, як не стало його Олени. Раптом у двері постукали. – Ти прийшла, – усміхнувся чоловік, побачивши на порозі сусідку Віру, і запросив до столу. Посиділі, помовчали, згадали Олену. Раптом Іван дістав з кишені якийсь конверт. – Віро, цей конверт дала мені Олена перед тим, як її не стало, – пояснив Іван і простягнув конверт Вірі. – Але це ж тобі, – здивувалася Віра. – Ти читай, і все зрозумієш, – тихо сказав Іван. Віра відкрила конверт, прочитала і ахнула
Зять обіцяв приїхати за Вірою Іванівною у суботу вранці. Жаль з дачі їхати, але вже кінець жовтня. Воду відключили, час і додому.
– Ві-і-ра! Віра Іванівно, ти вдома?, – сусід по дачі Іван Петрович постукав у двері.
– Заходь, Іване, тут я ще. Речі збираю, зять за мною післязавтра обіцяв приїхати. Насварить мабуть знову, що сумок набралося. А що робити, речей то моїх майже немає. Дедалі більше врожаю. Яблук насушила, рік то був у нас яблучний. Огірки, лечо, варення. Ну не залишати ж. Для кого я це все робила, для них. Мені ж не так багато і треба.
– І не кажи, Віро. Я ось теж додому, але пізніше збираюся. Поки що тут поживу. Красиво, осінь. Олена дуже осінь любила. Так, чому я зайшов, Віро. А пам’ятаєш, як ми раніше всі разом дачний сезон закривали? Сергій твій ще був, ми були молоді. Діти малі. Це зараз на ділянках все заросло. А тоді чисто скрізь було, яблуньки молоденькі, здавалося, ніколи й не виростуть. Так що я хотів, Віро. Сьогодні по Олені рік. Згадати б, – Іван Петрович перебирав у руках якийсь конверт. – Одному мені не хочеться, вдвох краще. Може зайдеш, я картоплі насмажив. Посидимо, згадаємо разом Оленку. Та й справа у мене до тебе є одна, поговорити треба. Зайдеш?
– Ну звичайно, Іване, на ось, огірки солоні візьми. Я через півгодини буду, бо бачиш усе в мене розкладене.
Вони дружили сім’ями багато років. Разом будинки зводили, сади садили, допомагали один одному. Літні дні народження усі разом святкували. Літо це маленьке життя. І щоліта вони проживали разом. Тепер у Віри влітку онуки гостюють все літо, їй сумувати ніколи. А Сергія її вже сім років, як не стало. Але Іван і Оленка, як і раніше, з нею по-сусідськи дружать. Ні, дружили, бо Олени минулої осені не стало. Вона ще хвалилася, що скинула зайве, виглядає як модель. А потім… Та й це літо якесь дивне було. Іван, все не знаходив собі місця, навіщось грядки скопав, а хто садити буде – Олени нема. Тільки й чути було, як він намагався щось робити в сараї. Сварився – видно не вдавалося нічого. Вірі онуків майже не привозили. То до табору, то на море з батьками. Вона й сама не знає, для кого вона стільки всього насаджує. Поливала, полола, все начебто при справі.
Віра зітхнула, що тут скажеш. Переодягнулась і пішла до сусіда, пообіцяла ж.
Іван на неї чекав. На столі накрито, картопля смажена, помідори, огірки солоні Врині відкрив:
– Сідай, Вірочка, завтра до мене діти приїдуть. А сьогодні ми з тобою Оленку згадаємо. Ось, дивись, я наші фото старі знайшов. Бачиш, Сергій вишню з тобою садить. А це ми всі з лісу з грибами прийшли. Он кошики які повні. А тут шашлики. Дивись, багаття, Олена мружиться. Іван налив по чарці – давай за наших. За Оленку мою, та й за Сергія твого. Помовчали. Огірком хруснули. Іван з кишені конверт якийсь дістав:
– Віро, ти тільки не дивуйся, а вислухай мене. Оленка минулої осені пішла просто на очах. Ми тоді з нею у серпні з дачі поїхали. Але трималася, не сумувала, вона ж сильна. Ми з нею все життя наше днями згадували. Немов заново прожили. Фільми разом старі, улюблені переглядали. Говорили про все. А потім мені Олена раптом каже:
– Іване, пообіцяй, що зробиш те, про що я тебе попрошу. Обіцяєш? Це навіть не прохання, це мій заповіт. Тільки мовчи, не заперечуй, адже ми обидва все розуміємо.
І дає мені цей конверт. Уявляєш, вона спеціально написала, зрозуміло, що я не викину. Ось, читай, – і Іван простягнув конверт Вірі.
– Але це ж тобі
– Ти читай, читай, і все зрозумієш.
Віра відкрила конверт і дістала листок, написаний почерком Олени:
Іване, коханий, ну що робити, я йду раніше. Але життя продовжується, ти живи за нас двох! Я заповідаю тобі бути щасливим. Це зовсім не означає, що ти забудеш мене. Просто мені важко думати, що все закінчиться. Не хочу бачити звідти, згори, що тобі погано. Не переживай бути щасливим, ми з тобою так любили життя. Я хочу, щоб ти не був один. Може ти ще зустрінеш когось, то знай, я не проти, а навіть навпаки. Я хотіла б, щоб це була Віра, мені завжди здавалося, що вона тобі симпатична. Вона дуже хороша, вона все зрозуміє, запропонуй їй жити разом, так буде найкраще для всіх. Ми ж із тобою ніколи не здавалися. Будь ласка, живи незважаючи на всі негаразди, Іване. Твоя Оленка.
Віра прочитала один раз, перечитала, глянула на Івана.
– Я обіцяв, що зроблю, як вона заповіла, як Олена просила. Тобі розповім, а ти сама вирішуй, – Іван хвилювався, – Віра, давай спробуємо. Нас з’єднує тепла дружба, а це є чимало. Нас нема за що засуджувати. Жити і радіти кожному дню – це благо, а зневіра – гріх. Будь моєю дружиною, Віро, і я обіцяю, ти про це не пошкодуєш.
Віра не знала, що й сказати, так це було несподівано. Подивилася на Івана, а потім вирішила – є в цих словах істина:
– Іване, добре, я подумаю. Скажу зятю, що не встигла зібратися, що затримаюсь на тиждень.
Так і вирішили і Іван провів Віру до дому.
Віра цієї ночою заснути не могла. Непросте рішення. Все життя її перед очима прокрутилося. А під ранок Сергій приснився. Стоїть, сміється – ну що ти думаєш. Удвох все легше живеться. Виходь за Івана, та й крапка. Я не проти, а навіть навпаки радий. Що Вірочка моя не одна буде.
Наступного літа Віра та Іван прибрали паркан між своїми ділянками. У них тепер онуків удвічі більше стало, хай бігають. Іван гойдалки змайстрував. Грядки скопав – Віра чого тільки там не посадила. На всю їхню велику родину вистачить. Внучки бабці допомагають, вона їм грядочки виділила. Діти дорослі до них у вихідні приїжджають. Тішаться, що батьки не самотні, підтримують один одного.
Може знайдуться ті, хто засудить їх. Тільки Олена та Сергій дивляться зверху та посміхаються. Заповіт бути щасливими – виконано. І життя, незважаючи ні на що, продовжується.
