Ранок того вівторка починався звичайно. Сонце ледь пробивалося крізь фіранки, висвітлюючи порошинки, що кружляли в повітрі. Катерина, як завжди, встала першою. Її руки, звиклі до важкої праці, автоматично поралися на кухні: розпалити піч, поставити чайник, нарізати хліб для дітей.

Але в думках вона вже була на будівництві. Сьогодні вона планувала зайти до майстра Степана, щоб домовитися про першу машину цегли. Грошей мало вистачити якраз на фундамент і початок стін.

Вона витерла руки об фартух і пішла до спальні. Стара дубова шафа рипнула, ніби попереджаючи про щось лихе. Катерина просунула руку під стос накрохмалених простирадл, де зазвичай відчувала цупкий вузлик.

Пальці торкнулися порожньої деревини.

Серце Катерини пропустило удар. Вона смикнула руку назад, наче обпеклася, а потім знову кинулася перевіряти. Вона витягувала простирадла одне за одним, кидаючи їх на ліжко. Білі полотна падали, мов підбиті птахи.

— Не може бути… — прошепотіла вона. — Я ж учора… я ж сама їх перекладала глибше.

Вона впала на коліна і почала гарячково нишпорити на дні шафи. Може, випали? Може, зачепилися за цвяшок? Але полиця була чистою. Навіть пилу не було — Катерина завжди тримала дім у чистоті.

Вона згадала кожну купюру в тій хустці. Це були не просто папірці. Це були її безсонні ночі. Це були ті суботи, коли о четвертій ранку вона, зціпивши зуби від холоду, чекала на рейсовий автобус.

— Мамо, а де мій щоденник? — у двері зазирнув десятирічний Сашко, протираючи сонні очі.

Катерина здригнулася. Вона не хотіла, щоб діти бачили її в такому стані.

— Пошукай у рюкзаку, синку. Я зараз… я зараз прийду.

Вона закрила шафу. Руки тремтіли. Весь день минув як у тумані. Вона механічно годувала дітей, проводжала їх до школи, але в голові пульсувала одна думка: “Де вони?”. Вона обшукала комору, зазирнула в кожну банку з крупою, перевірила під матрацами. Грошей, які вона збирала п’ять років, не було.

Петро прийшов пізно. Його кроки на веранді були важкими, невпевненими. Він довго витирав чоботи об поріг, ніби намагався зчистити з себе якусь провину.

Катерина чекала його за столом. Вечеря вже давно охолола. Вона не вмикала світло, сиділа в сутінках, дивлячись у вікно на подвір’я свекрухи, де вони тулилися в маленькій літній кухні, переробленій під житло.

— Чого в темноті сидиш? — спитав Петро, не дивлячись на неї. Він пройшов до умивальника, довго гримів рушником.

— Петре, — її голос був тихим, але твердим. — Де гроші з шафи?

Він завмер. Спина його напружилася. Він не повернувся, лише тихо сказав:

— Нема тих грошей, Катю. Не шукай.

Катерина підхопилася зі стільця. Стільчик з гуркотом упав на підлогу.

— Як це — нема? Ти хоч розумієш, що кажеш? Я п’ять років кожну копійку відкладала! Я взимку на базарі пальці відморозила, щоб ми дітям хату побудували!

Петро нарешті повернувся. Його обличчя було чужим.

— Тобі тільки хата в голові! Тільки стіни, цегла, гроші! А про мене ти подумала? Мені тридцять п’ять, а я живу як прийми на маминому подвір’ї! Мені життя хочеться, розумієш? Справжнього!

— Життя? — Катерина не вірила своїм вухам. — А це що, по-твоєму, було? Ми ж разом мріяли! Ми ж дітям обіцяли! Де гроші, Петре? Куди ти їх подів?

— Я їх вклав, — відрізав він і вийшов з хати, гримнувши дверима так, що задзвеніли шибки.

Наступний тиждень був пеклом. Петро не розмовляв. Він приходив, спав на дивані у вітальні, а вранці зникав раніше, ніж Катерина прокидалася. Вона ходила за ним тінню, благала пояснити, але він мовчав.

А потім прийшов листоноша.

Катерина взяла конверт. Офіційний папір із гербом. Суд. Позов про розірвання шлюбу.

Світ навколо неї почав обертатися. Вона сіла прямо на сходи ганку, притискаючи папір до грудей.

— Петре! — крикнула вона в порожнечу подвір’я. — Петре, вийди!

Він вийшов із сараю. У руках тримав сумку з речами.

— Прочитала? — спитал він глухо.

— Ти що, здурів? Яке розлучення? У нас діти! Сашкові десять, Оленці вісім! Що ти робиш?

— Я закохався, Катю. Так буває. Я зустрів людину, яка мене розуміє. Яка не вимагає від мене бути вічним будівничим. З нею мені легко.

— З ким “з нею”? — Катерина підійшла ближче. — І де мої гроші?

Петро витримав її погляд. У його очах не було жалю, лише якась дика впертість.

— Я вклав їх у ремонт. В її хату. Там дах протікав, і опалення треба було переробити. Вважай, що я віддав їх за свою свободу.

— В чию хату, Петре? Кажи!

— У Марії. Вдови, що за ставком живе.

Катерина відчула, як усередині щось обірвалося. Марія. Тиха, привітна Марія, з якою вони віталися в церкві. Яка завжди хвалила Катеринині паски.

— Ти віддав наші гроші… мої гроші… іншій жінці, щоб зробити їй ремонт? — Катерина почала сміятися. Це був страшний, істеричний сміх. — Ти вкрав майбутнє у власних дітей, щоб купити собі місце в ліжку вдови?

— Замовкни! — крикнув Петро. — Я йду. Речі заберу завтра.

З хати вийшла стара Ганна, мати Петра. Вона все чула. Її обличчя, пооране зморшками, здавалося витесаним із каменю.

— Стій, сину, — сказала вона.

Петро зупинився.

— Мамо, не починайте.

— Я не починаю. Я закінчую. Ти зараз ідеш з цього подвір’я. І щоб ноги твоєї тут більше не було. Я такого сина не народжувала. Ти не чоловік, ти — злодій. Ти вкрав у жінки, яка тебе на собі тягнула. Йди геть.

Петро нічого не відповів. Він підняв сумку і швидко пішов до хвіртки. Він навіть не озирнувся на вікна, де за фіранками стояли діти, притиснувшись одне до одного від страху.

Ганна підійшла до Катерини, поклала важку руку їй на плече.

— Не плач, доцю. Сльози — це вода. А ти — кремінь. Вистоїмо.

Життя в селі не дає часу на довгі страждання. Тобі треба корову доїти, навіть якщо серце розбите на друзки. Тобі треба садити город, навіть якщо очі не бачать від сліз.

Розлучення було коротким. Петро не претендував ні на що, крім своєї свободи. Він оселився у Марії. Село гуло, як розтривожений вулик. Люди перешіптувалися за спинами, хтось жалів, хтось осуджував, а хтось потайки радів чужому горю.

Катерина закрилася від усіх. Вона працювала втричі більше. Тепер вона їздила на базар не тільки щосуботи, а й щосереди. Продавала все: городину, фрукти, випічку. Вона навчилася сама лагодити паркан, навчилася розбиратися в кормах для худоби краще за чоловіків.

Через місяць після розлучення свекруха покликала її до себе в кімнату. На столі лежали документи.

— Ось, Катю. Підписуй.

— Що це, мамо? — здивувалася Катерина.

— Дарча на хату і на землю. На тебе. Не на онуків, а саме на тебе. Щоб ніяка Марія, ніякий Петро ніколи не змогли тебе звідси вигнати. Ти мені як рідна донька стала. А він… хай живе під чужим дахом, якщо свого не цінував.

Катерина плакала того вечора довго. Вона не хотіла цієї хати такою ціною. Вона хотіла ту, свою, вимріяну, де пахне новими шпалерами і де Петро тримає її за руку. Але доля вирішила інакше.

Минали роки. Сашко закінчив школу, поїхав у місто вчитися на механіка. Оленка пішла в медичний. Катерина залишалася вдома з Ганною.

Ганна старіла швидко. Хвороба підкралася непомітно, прикувала стару до ліжка. Катерина доглядала її як найдорожчу людину. Міняла пелюшки, годувала з ложечки, терпіла нічні стогони.

— Прости сина… — одного разу прошепотіла Ганна, стискаючи руку Катерини своїми сухими пальцями.

— Мамо, не треба про це. Я давно не маю на нього злості.

— Маєш… я бачу по очах. Але не носи той камінь. Він важкий. Викинь його.

Коли Ганна померла, Катерина відчула справжню самотність. Діти в місті, хата велика, порожня. Вона таки добудувала ту прибудову, про яку мріяла. Сама наймала майстрів, сама контролювала кожен крок. Тепер у неї була велика кухня з панорамними вікнами і світла веранда.

З Петром вона бачилася рідко. Інколи він проходив повз її хату, коли йшов до магазину. Він став занедбаним. Одяг не завжди чистий, плечі опущені. Чутки доносили, що у Марії він не став господарем. Вона ним крутила, як хотіла, а її син, що підріс, часто виганяв “дядька Петра” з хати, коли той намагався виховувати.

Катерина дивилася на нього з вікна і відчувала… нічого. Просто порожнечу. Це був чужий чоловік, який випадково мав таке ж ім’я, як батько її дітей.

Був теплий жовтень. Золоте листя вкривало подвір’я м’яким килимом. Катерина щойно закінчила поратися біля квітів, коли почула невпевнений стукіт у хвіртку.

Вона витерла руки об хустку і пішла відкривати.

На порозі стояв старий чоловік. Хоча йому було трохи за п’ятдесят, він виглядав на всі сімдесят. Обличчя сіре, щоки запалі, очі тьмяні.

— Катю… — прохрипів він.

Вона завмерла. Це був Петро. Він тримав у руках невелику торбу, а ноги його тремтіли.

— Чого тобі, Петре? — спитала вона спокійно. У її голосі не було агресії, лише втома.

— Вигнала вона мене, Катю. Як собаку вигнала. Я захворів… легені. Працювати не можу, грошей нема. Вона сказала, що їй нахлібники не потрібні. Каже: “Йди помирай туди, де народився”.

Він закашлявся — важко, надривно. Катерина бачила, як він ледь тримається за стовп паркану.

— І ти прийшов сюди? Після всього?

— Це ж… моя батьківська хата, — прошепотів він, опустивши очі. — Мама ж тут…

— Мами нема, Петре. Вона померла два роки тому. І хата ця — моя. По документах і по совісті. Ти її продав за ремонт у вдови. Забув?

Він кивнув. Сльоза скотилася по його зарослій щоці.

— Забув. Все забув. І як тебе образив, і як дітей покинув. Мені лікарі сказали… небагато лишилося. Кілька місяців, може. Я не хочу під парканом, Катю. Прости, якщо можеш. Вижени, якщо ні.

Катерина дивилася на нього. Вона згадала той ранок у шафи. Згадала кожну суботу на морозі. Згадала, як плакала Ганна. А потім згадала, як Петро колись, ще зовсім молодий, приніс їй перші польові квіти.

Вона була сильнішою за нього. Завжди була.

— Заходь, — сказала вона і відступила, пропускаючи його у двір. — Кімната твоєї матері вільна. Живи там.

Ці чотири місяці були найважчими в її житті. Навіть важчими за роки самотньої праці.

Петро танув на очах. Хвороба виїдала його зсередини. Катерина готувала йому дієтичні супи, купувала дорогі ліки, міняла постіль. Вона робила це без любові, але з великим милосердям.

Діти, коли дізналися, приїхали обурені.

— Мамо, навіщо він тобі? — гарячкував Сашко. — Він нас кинув! Він тебе обікрав!

— Він ваш батько, сину, — тихо відповідала Катерина. — Ми не можемо бути такими, як він. Якщо ми кинемо його вмирати на вулиці, то чим ми кращі за ту Марію? Людяність — це не те, що ми робимо для добрих людей. Це те, що ми робимо, коли нам боляче.

Одного вечора Петро покликав її. Він уже майже не вставав.

— Катю, сядь біля мене.

Вона сіла на край ліжка. Лампа м’яко освітлювала кімнату.

— Я все життя думав, що щастя — це десь там, де легко, — тихо сказав він. — Де нема обов’язків. Де тільки кохання і сміх. А щастя — це було тут. У тій хустці з грошима, у твоїх мозолях, у нашому спільному сніданку. Я був дурнем, Катю. Найбільшим дурнем у світі.

— Кожен платить за свій вибір, Петре, — сказала вона, поправляючи йому ковдру. — Ти свій вибір зробив тоді. А я свій — зараз.

— Ти мене простила?

— Я простила тобі ще тоді, коли Ганна вмирала. Якби не простила, не впустила б. Спи.

Він помер на світанку. Тихо, уві сні.

На похорон прийшло багато людей. Марії не було — вона навіть не з’явилася на цвинтарі. Сусіди стояли, похнюпивши голови. Катерина в чорній хустці стояла між сином і донькою. Вона виглядала спокійною. Нещасною, але величною у своєму спокої.

Після всього, коли гості розійшлися, на подвір’ї залишилася сусідка:

— Ти свята жінка, Катерино, — сказала вона. — Інша б його на поріг не пустила. А ти доглянула, як рідного.

Катерина посміхнулася — сумно і ледь помітно.

— Я не свята, Ганно. Я просто не хотіла, щоб у моїй хаті жила ненависть. Хата має бути чистою. Від пилу і від злості.

Минуло ще пів року. Життя знову ввійшло в свою колію. Діти часто приїжджали в гості, привозили онуків. Тепер у великій прибудові завжди було чути дитячий сміх.

Катерина сиділа на лавці під тою самою яблунею, яку вони колись садили з Петром. Тепер це було величезне дерево з розлогою кроною.

Вона згадала ту стару квітчасту хустку. Тепер їй здавалося, що ті гроші, які вкрав Петро, були платою за її свободу. Якби вони тоді побудували ту хату разом, можливо, вона б ніколи не дізналася, яка вона сильна. Вона б ніколи не відчула такої любові від свекрухи. Вона б не виростила таких відданих дітей.

Вона зайшла до хати. Пройшла повз шафу, навіть не глянувши на ту полицю. Тепер у неї були інші цінності.

Вона підійшла до вікна і подивилася на сонце, що сідало за обрій. На її обличчі не було зморшок образи. Тільки мир.

Бо в кінці кінців, важливо не те, скільки грошей у тебе вкрали. Важливо те, чи змогли вони вкрасти твою душу. А душа Катерини залишилася на місці — велика, тепла і непереможна.

Вона вимкнула світло, і над селом запанувала тиша. Хата стояла міцно, тримаючись за землю корінням, яке Катерина сама проростила крізь біль і працю. Це була її хата. Її життя. Її перемога.