— Ну хороми, і справді хороми! — захоплено оглядали будинок мати з тіткою. — Ось тут справді люстру б поміняти. А тут штори інші повісити. А цю тумбу перефарбувати. Ой… а чого взуттєва шафа облущена?
— Так задумано, — відповідала Вероніка…
…Вероніка впала на диванчик у кімнаті і задоволено оглянула виконану роботу. Майже тиждень вечорами вона переклеювала шпалери, прибивала плінтус, фарбувала стелю, стелила ламінат.
Словом, займалася ремонтом. І ось, нарешті, він закінчений. Але не тільки в кімнаті, а й у всьому будинку. Майже рік пішов, щоб планомірно привести куплене житло в порядок.
Вероніка сиділа на загорнутому в плівку дивані посеред обрізків шпалер, сміття та інструментів у брудній старій футболці, спортивних штанях, гумових капцях з якимось неймовірним гніздом на голові, але була абсолютно щаслива і горда собою.
Адже здійснилася її мрія, до якої дівчина планомірно і наполегливо йшла з того моменту, як їй виповнилося вісімнадцять.
І тепер, у свої тридцять два, Вероніка стала власницею не нового, але просторого і міцного будинку з невеликою ділянкою.
Дзвінок у коридорі заспівав пташиною треллю, сповіщаючи про прихід гостей.
— Цікаво, хто це може бути? — здивувалася господиня, виглянувши у вікно. — Я нікого не чекаю…
За хвірткою, вперто тримаючи палець на кнопці дзвінка, стояли мама і тітка. Вероніка скривилася. Візит родичів, та ще й такий спонтанний. Явно не сіль прийшли просити…
Робити було нічого. Субота. Вони явно пронюхали, що у неї вихідний. Та й побачили, як вона виглянула. Потрібно йти і відкривати хвіртку.
Вероніка закрила двері в кімнату, нашвидкуруч скинула замурзані через ремонт речі, одягла чисті шорти, топ, взяла ключі з гачка біля дверей і поспішила у двір….
…Вероніка росла в сім’ї, де крім неї було ще троє дітей. Двоє молодших рідних братів-близнюків і двоюрідна сестра старша на пів року. І все б нічого, але тулився цей дитячий садок в старій квартирі в дві кімнати.
В одній Вероніка жила з братами і мамою. А іншу займали тітка з чоловіком і донькою. Тата Анатолія дівчинка пам’ятала погано. Він загинув в аварії, коли їй було всього три роки.
Чому така велика родина ділила таку невелику житлову площу? Причина була банальною до неподобства. Відсутність альтернатив.
У цій квартирі виросли і мама Вероніки — Оксана, і її сестра Ліда. І вона дісталася їм у спадок.
Коли тітка Ліда була при надії, вийшла заміж, та переїхала до чоловіка, всі зітхнули з полегшенням. Адже стало просторіше.
На той момент Вероніці виповнилося два роки, а мама тільки народила близнюків. Всіх дітей розмістили в одній кімнаті, а дорослі влаштувалися в іншій.
Але радість тривала недовго. Через півтора року тітка повернулася назад, та не одна, а з чоловіком Федором і донькою Танею на руках.
З’ясувалося, що їх обдурили шахраї, які пропонували нібито вигідний обмін на двокімнатну квартиру в далекому районі. Насправді ж ніякого обміну не було.
Подружжя обдурили, виселивши з власного житла за допомогою хитрих махінацій із законом.
Ліда з Федором лаялися, злилися, хотіли судитися, але жити їм десь треба було. Ось і приїхали в батьківське гніздечко.
Оксана позіхнула, поохала, але сестру вигнати не змогла. Ось і довелося всім якось тулитися.
Звісно, на суд із шахраями грошей у Ліди з Федором не було, і вони залишилися в Оксани з дітьми назавжди.
Вероніка пам’ятала, що обстановка в квартирі завжди була нервовою і напруженою.
Вранці і ввечері у ванній штовханина і крик. Знайти на кухні заховану цукерку було рідкісним щастям.
А нічого не втратити в хаосі речей семи осіб — досягненням. Неможливо було спокійно зробити уроки або відпочити після школи.
Знімати окреме житло сім’я тітки не стала. Скаржилася на непосильні ціни і маленькі зарплати.
Це вже, ставши старшою, Вероніка зрозуміла, що їм просто було зручно жити на всьому готовому і особливо не старатися.
Тітка все життя пропрацювала в продуктовому магазині продавчинею. Її чоловік возив автобус на одному з міських маршрутів. Мама ж Ніки працювала на фармацевтичному заводі.
Чим старшими ставали діти, тим виразніше загострювалася ситуація. Особистого простору катастрофічно не вистачало. Як і фінансів на утримання такої зграї.
Одного дня під час чергової побутової сварки з двоюрідною сестрою Вероніка поклялася собі, що кістками ляже, але за будь-яку ціну накопичить на власний куточок.
Ще в школі дівчина почала підробляти: прибирати у людей, вигулювати собак, роздавати газети.
Потім вступила до коледжу на менеджера і попутно за роликами з інтернету вночі вчилася робити манікюр і нарощувати нігті.
Вероніка знала, скільки заробляють хороші майстри, бачачи маму шкільної подруги, яка відкрила через сім років роботи свій нейл-кабінет.
Так, набивши руку на подругах, дівчина влаштувалася на вечірні зміни в бюджетний салон краси і почала пиляти, фарбувати, нарощувати.
З кожного доходу відкладала половину в секретний конверт, який ретельно ховала у себе в матраці.
Закінчивши навчання в коледжі, дівчина влаштувалася на другу роботу. Спочатку в магазин одягу. Потім за знайомством адміністратором в готель.
Підробіток манікюром вона не кидала. І збирала, збирала. Спала по п’ять годин. Працювала на знос. Але в будь-який, навіть найважчий час нагадувала собі, заради чого все це затівалося.
Сума в конверті росла. Вероніка боялася, що його знайдуть родичі, і завела рахунок, куди все і поклала. Так точно ніхто не зміг би її пограбувати.
Минуло кілька років. Вероніка стала відмінним майстром, домоглася визнання, працювала тепер в престижному салоні і дорогому готелі.
Правда, знімала крихітну кімнатку на околиці. Але відкладати гроші на мрію продовжувала.
А в квартирі матері обстановка залишалася колишньою. Брати валяли дурня, не хотіли нічого робити, влаштовували пиятики, беручи приклад з дядька.
Таня якось закінчила технікум і вдалася до налагодження особистого життя.
Мати, нацькована тіткою, почала косо дивитися на дочку, кажучи, що та «зовсім зажралася» і не хоче відвідувати сім’ю. А Вероніка і за гроші б не повернулася в цей дурдом.
І ось, нарешті, зібраних дівчиною грошей вистачило на покупку будиночка в дев’яносто квадратних метрів з ділянкою в дачному кооперативі на околиці міста.
Будинок вимагав ремонту всередині, але головне, тепер він належав тільки їй — Вероніці. Вона була щаслива.
Навіть плакала, не вірячи в те, що мрія збулася. Звісно, нікому в родині дівчина не сказала про покупку. І спокійно почала облаштовувати та ремонтувати нове житло.
Звичайно, з часом, родина пронюхала про все. Але дівчина уникала будь-яких розмов на тему своєї нерухомості, ігнорувала дзвінки родичів. І ось сьогодні, вони таки з’явилися до неї особисто без запрошення.
— Ну хороми, і справді хороми! — захоплено оглядали будинок мати з тіткою. — Ось тут справді люстру б поміняти. А тут штори інші повісити. А цю тумбу перефарбувати. Ой… а чого взуттєва шафа облущена?
— Так задумано, — відповідала Вероніка.
Коли огляд закінчився, обидві жінки сіли на кухні в очікуванні чаю та частування.
— А ми до тебе, донько, прийшли не тільки на новосілля, а й у справі, — почала мати.
— Ось як. І що ж за справа така? — Вероніка напружилася, витягуючи з чашок пакетики чаю.
— Дуже важлива! — перебила маму тітка Ліда. — Навіщо тобі одній такий величезний будинок? Ти ж з ним не впораєшся. У такому місці потрібно жити сім’єю. З чоловіком. Виховувати дітей.
— Так я і не планую залишатися старою дівою до кінця днів, — дівчина поставила на стіл чашки, вазочку з цукерками і солодким рулетом.
— Ти не зрозуміла, — відповіла тітка і переглянулася з матір’ю.
— Ми подумали, що ти б могла тимчасово надати будинок Тані з її нареченим Ванею. Твоя сестра при надії, вже термін достатньо великий.
Вони тільки розписалися. А у нас і так тісно, куди ще немовля? — почала мати, підбираючи слова.
Вероніка очманіла від такої нахабності, але вигляду поки не подала.
— А з чого я повинна раптом вирішувати Таніні проблеми? У неї є чоловік, нехай він і займається турботами про житло для своєї дружини і майбутнього нащадка, — господиня будинку байдуже знизала плечима.
— Фу, яка ти безсердечна! — тітка негайно скорчила презирливу гримасу. — Це ж твоя сестра і майбутній племінник!
Вероніка хмикнула, відпиваючи чай.
— Добре, але нехай платять мені оренду тоді, як за орендовану квартиру, — вона назвала суму, знаючи, що почує у відповідь.
— На рідній людині хочеш нажитися, безсовісна? — тітка розлютилася ще більше. — Подумай про сім’ю!
— Ніка, ну правда, — втрутилася мати. — Тобі що, складно? Будинок великий, місця вистачить усім. Таня допомагатиме з прибиранням і готуванням. А ми хоч подихаємо вільніше.
Згадавши, що сестричка ніколи не торкалася в квартирі до швабри, каструль і сковорідок, Вероніка тільки закотила очі. Та вже. Помічниця хоч куди.
— Ні, — вона похитала головою. — Ні Тані, ні її чоловіка, ні тим більше їхньої дитини тут не буде. Я сама купила цей будинок, для себе.
Копила більше десяти років. Працювала днями і ночами. Не мої проблеми, що сестричка думає не головою, а іншим місцем.
Обличчя тітки стало багряним від злості. Вероніка вже уявляла, скільки бруду в неї полетить за відмову.
— Ніка, подумай добре, — навіть у матері голос теж став неприємним. — Не стороння людина просить, а та, хто тебе народила і виховала.
— І це не дає тобі ніякого права розпоряджатися моїм життям. Дякую, але ні. І ні ти, ні хтось інший не змусить мене змінити рішення, — склавши руки на грудях, твердо відповіла Вероніка.
— Ну і хамло у тебе виросло, Оксана! — вибухнула тітка. — Ходімо, ні крихти в цьому будинку більше в рот не візьму! Ще отруять, з доброти душевної…
Дивлячись на випитий чай і купу фантиків від цукерок, Вероніка тільки посміхнулася.
Продовжуючи лаятися і дорікати їй у безсердечності, родички відпливли додому. А дівчина закрила хвіртку і двері на ключ за ними.
Вероніці було абсолютно байдуже, що за чутки тепер про неї підуть: «Жлобіна відмовилася прихистити сестру. Сироту, можна сказати, обділила!» і все в такому дусі.
Нехай хоч подавляться своєю заздрістю. Але віддавати дріб’язковим і нахабним родичам те, що дісталося їй такою працею, Вероніка не збиралася.
А те, що вони вважали егоїзмом, було всього лише адекватністю і внутрішнім стрижнем.
Дівчина повернулася у відремонтовану кімнату, озирнулася. Залишилося лише прибрати в ній сміття і можна було цілком насолоджуватися затишком. Затишком свого будинку.
