— У вас картопля впала.
Антоніна Савелівна обернулася. Двоє хлопчаків, однакові, худі, у куртках не за розміром. Один підняв бульбу, витер об штани й простягнув. Другий дивився на лоток із вареною картоплею так, ніби не їв три дні.
— Дякую. А ви чого тут крутитеся? Третій раз вас бачу.
Старший смикнув плечем:
— Просто так.
Вона знала те «просто так». Загорнула дві картоплини в газету, додала огірок.
— Завтра прийдете — ящики потаскаєте. Домовилися?
Вони схопили згорток і зникли, не сказавши ні слова.
Увечері, коли Антоніна тягла бак із водою, вони з’явилися знову. Мовчки взяли, донесли. Старший поліз у кишеню, дістав дві мідні монетки — старі, стерті.
— Це батькові. Він пекарем був, потім помер. Ми їх не віддамо, але можете подивитися.
Вона зрозуміла: це все, що в них є.
Степан і Єгор приходили щодня. Антоніна годувала їх тим, що приносила з дому, а вони носили мішки й ящики. Їли швидко, не піднімаючи очей. Одного разу вона спитала:
— У підвалі на Заводській, — відповів Єгор. — Там сухо, не хвилюйтеся.
— Та як же не хвилюватися… Тому й питаю.
Степан підняв голову:
— Ми не жебраки. Виростемо — відкриємо пекарню. Як у батька.
Антоніна кивнула. Не стала розпитувати. Бачила — тримаються, не розкисають. Дисципліна в них залізна.
Але на ринку до неї почав чіплятися Василь Кузьмич, вахтер. Його дружина торгувала солоною рибою, покупців майже не було. А в Антоніни — черга. Він проходив повз і бурчав:
— Благодійницю з себе будуєш? Обрванців годуєш?
— Ще й яка моя. Тут порядок я тримаю.
Він щось занотовував у блокнот, довго й гидливо розглядав хлопчаків. Антоніна відчувала: задумав підлість. Але не думала, що аж таку.
Усе сталося в середу. До лотка під’їхала машина, з неї вийшли дві жінки й дільничний. Степан і Єгор саме складали ящики — завмерли, мов укопані.
— Степан і Єгор Ковальови?
— Так, — відповів старший.
— Збирайтеся. Поїдете до установи.
Антоніна різко ступила вперед:
— Куди це ви їх забираєте?! Вони зі мною, я за них відповідаю!
— Ви експлуатуєте неповнолітніх, — жінка кивнула в бік Василя Кузьмича, який стояв біля вахти, схрестивши руки. — Надійшов сигнал. Діти мають бути під наглядом держави.
— Я їх не експлуатую! Я їх годую!
— Тітко Тоню, не треба, — тихо сказав Степан. — Не зв’язуйтеся з ними.
Єгор мовчав, тільки стис кулаки. Його взяли за плече й повели до машини. Антоніна кинулася слідом, схопила жінку за рукав:
— Зачекайте! Я можу оформити опіку, я…
— Ви пенсіонерка. Відійдіть. Дітей визначать окремо, у різні заклади.
— У різні?!
Та дверцята вже грюкнули. Антоніна стояла посеред ринку й бачила обличчя Степана у вікні, притиснуте до скла. Він ледь ворухнув губами: «Дякую».
Василь Кузьмич пройшов повз, насвистуючи.
Минуло двадцять років.
Антоніна Савелівна більше не торгувала. Жила в старенькому будинку на краю селища, ледь зводила кінці з кінцями. Часто думала про хлопців. Чи живі вони? Чи знайшли одне одного? Іноді снилися — стоять біля лотка, їдять картоплю, а вона гладить їх по чубчиках.
Василь Кузьмич жив через вулицю. Постарів, але час від часу все одно зачіпав її словами. Зустріне Антоніну — і підкине з насмішкою:
— Ну що, Савелівно, все про своїх бродяжок згадуєш?
Вона мовчала. Сил відповідати не лишалося.
У суботу, коли Антоніна поралася на грядках, на вулицю заїхали дві машини. Чорні, здоровенні, блискучі. Такі тут ніколи не з’являлися. Сусіди повиходили на ґанки, загомоніли.
Авто зупинилися просто біля її хвіртки.
З них вийшли двоє чоловіків у костюмах. Високі, схожі один на одного, з родимками під лівим оком. Антоніна випросталася, і лопата випала з рук.
— Тітко Тоню?
Голос здригнувся. Вона впізнала їх по очах — ті самі, що й двадцять років тому.
— Степане?..
Він кивнув. Єгор стояв поряд, мовчав, але губи розтягнулися в усмішці. Потім Степан зробив крок вперед, заліз рукою під сорочку й дістав ланцюжок. На ньому — мідна монета. Та сама.
— Ми з Єгором носимо. Не розлучаємося з нею.
Антоніна обійняла обох одразу, і вони стояли так довго, ніби боялися, що це сон.
Сусіди дивилися, нічого не розуміючи. Потім Єгор відступив, витер обличчя долонею:
— Ми вас три роки шукали. Ринок знесли, люди роз’їхалися. Пробивали через архіви, через старі адресні книги. Думали — не знайдемо.
Степан узяв Антоніну за руку:
— Ми приїхали забрати вас. У нас тепер пекарні, сімнадцять точок. Батькову справу підняли разом. Нас тоді розділили, але ми одне одного знайшли, втекли з інтернатів, піднялися з нуля. І весь цей час пам’ятали, як ви нас годували. Єдина, хто не пройшов повз.
— Та хлопці… та я ж тут нормально…
— Нормально? — Єгор окинув поглядом перекошений будинок. — Тітко Тоню, ви тоді ділилися з нами останнім. Тепер наша черга. Поїдете жити до мене. Або до Степана. Ми вже тиждень сперечаємося.
— У нього ближче до лікарень, — сказав Степан. — Але в мене ділянка більша і сад гарний.
Вони заговорили навперебій, як колись у дитинстві, і Антоніна тихо заплакала.
З-за паркану виглянув Василь Кузьмич. Він дивився на машини, на чоловіків у костюмах і не міг збагнути, що відбувається. Степан перехопив його погляд і підійшов ближче.
— Ви Василь Кузьмич? Вахтер із ринку?
Той кивнув.
— Це ви тоді відправили нас в опіку?
Тиша. Потім старий смикнув підборіддям:
— Ну. Закон був. Дітей не можна експлуатувати.
Єгор усміхнувся криво:
— А знаєте що? Якби не ви, ми б так і жили в тому підвалі. Нас розподілили, а потім через шість років ми одне одного знайшли, втекли й почали з нуля. Ви, можна сказати, життя нам перевернули.
Степан дістав візитівку й простягнув Василю Кузьмичу:
— Ось наші контакти. На всяк випадок. Ми не злопам’ятні. Не як деякі.
Василь Кузьмич тремтячими пальцями покрутив картку, прочитав: «Пекарні “Ковальов & Ковальов”». Обличчя в нього ніби попливло. Він розвернувся й поплентався до дому, зігнувшись, мов на плечі лягла важка плита.
Антоніна Савелівна зібрала речі за пів години. Та й не було в неї багато. Степан і Єгор посадили її на заднє сидіння, накрили пледом.
Коли машини рушили, Антоніна озирнулася. У вікні будинку Василя Кузьмича стояла тінь — він дивився. І в тому погляді не було ані злості, ані тріумфу. Лише порожнеча людини, яка все життя робила іншим капості, а в кінці лишилася ні з чим.
— Тітко Тоню, — Степан глянув у дзеркало заднього виду. — Пам’ятаєте, ми обіцяли відкрити пекарню?
— Пам’ятаю.
— Головну ми назвали «У тітки Тоні». І там щодня годуємо дітей безкоштовно. Тих, кому нікуди йти.
Антоніна заплющила очі. Двадцять років тому вона дала двом голодним хлопчакам варену картоплю й не відвернулася. А вони повернулися і віддали їй усе — з лишком.
Машини звернули на трасу. Старе селище залишилося позаду. Попереду починалося нове життя. Те, яке вона заслужила просто тим, що залишалася людиною.
