Оксана стояла біля вікна другого поверху і дивилася на ділянку, де робітники добивали останні дошки на терасі. Будинок їхньої мрії нарешті набув завершеного вигляду. Три роки планів, нескінченні суперечки з проєктантом, кредити, нерви — і ось він, їхній заміський будинок під Києвом: панорамні вікна від підлоги до стелі, камін, вид на сосновий ліс.

— Сашко, подивися, яка краса вийшла! — Оксана обернулася до чоловіка, який розпаковував коробки. — Уявляєш, через тиждень уже в’їжджаємо. Нарешті житимемо по-людськи, а не в тій задушливій квартирі на Троєщині.

Сашко посміхнувся і обійняв дружину за плечі.

— Ага. Сад розіб’ємо, альтанку поставимо. Дітей на вихідні возитимемо.

— Тільки дітей, — наголосила Оксана. — Хочу, щоб це був наш дім. Наша фортеця. Місце, де ми з тобою відпочиваємо від усього світу.

Сашко кивнув, але в його очах промайнуло щось невловиме. Оксана знала цей погляд — він щось замислив, але поки мовчав.

В’їзд відбувся в сонячну суботу. Меблі ще не всі були розставлені, коробки стояли в кутках, але будинок уже дихав теплом і затишком. Оксана гасала по кімнатах з ганчірками й засобами для прибирання, наспівуючи собі під ніс.

У неділю ввечері, коли вони з Сашком нарешті вмостилися на новому дивані перед каміном, пролунав дзвінок у двері.

— Хто це може бути? — здивувалася Оксана.

Сашко винувато скривився:

— Та це, мабуть, Вітька. Я йому адресу скинув, казав, що якщо буде проїздом, то може переночувати.

На порозі стояв брат Сашка з величезним рюкзаком і сяючою посмішкою.

— Братику! Ну ти даєш, який палац відгрохав! А можна в тебе пару днів пожити? У відрядженні недалеко, а в готелі гроші віддавати шкода.

Пару днів перетворилися на тиждень. Вітька виявився гучним сусідом: говорив по відеозв’язку до півночі, залишав брудні тарілки в мийці й щоранку вмикав на повну гучність футбольні трансляції.

— Саш, коли твій брат з’їжджає? — запитала Оксана на восьмий день. — Я вже втомилася спотикатися об його кросівки в коридорі.

— Ще пару днів, обіцяв, — ухильно відповів Сашко.

Але Вітька не поїхав. Натомість у п’ятницю ввечері приїхала мама Сашка з трьома сумками.

— Сашенько, синочку! — вона розцілувала сина й окинула поглядом будинок. — Яка краса! Я тут на тиждень, повітрям подихаю, в місті голова болить від шуму. Оксаночка, ти ж не проти?

Оксана відкрила рота, але слова застрягли в горлі. Свекруха вже тягла сумки в гостьову спальню.

Мама Сашка оселилася ґрунтовно. Почала варити холодець у п’ятилітровій каструлі («ви ж маєте нормально харчуватися») і щоранку голосно вмикала радіо з передачами про здоров’я.

— Раїсо Іванівно, може, тихіше? — несміливо попросила Оксана. — Я ще поспати хотіла, сьогодні ж неділя.

— Оксаночко, сонечко вже зійшло! Треба життєву енергію приймати, а не в ліжку валятися!

У середу приїхали тітка Люба з дядьком Миколою — далекі родичі Сашка з Вінниці.

— Ми тут проїздом, — бадьоро оголосила тітка Люба, заходячи з валізою на коліщатках. — Вирішили заскочити, онучатого племінника провідати. Та й погода гарна, на природі побудемо день-два.

День-два розтягнулися на два тижні. Дядько Микола вимагав щовечора вмикати телевізор на футбол і коментував матчі так голосно, що чути було сусідам. Тітка Люба перетворила кухню на свою територію й постійно критикувала все, що робила Оксана — як ріже овочі, як смажить котлети чи варить каву.

— Доню, ти зовсім не вмієш готувати! От я тебе навчу робити справжні вареники…

Оксана відчувала, як усередині наростає напруга, ніби пружину стискають дедалі сильніше. Вона намагалася поговорити з Сашком, але той лише розводив руками:

— Ну Оксано, це ж рідня. Не можу я їх вигнати. Куди вони підуть?

— Додому! — не витримала Оксана. — У кожного з них є свій дім, своя квартира!

— Вони ненадовго…

— Ненадовго?! Вітька вже місяць у нас живе! Місяць, Сашко!

Але тут знову задзвонили в двері. На порозі стояла двоюрідна сестра Сашка Ірка з чоловіком і трьома дітьми.

— Привіт-привіт! — щебетала Ірка. — Ми в відпустку на море зібралися, вирішили через вас проїхати, переночувати. Дітям на природі корисно, та й з вами давно не бачилися!

Троє дітей увірвалися в дім з галасом. Найменший, чотирирічний Артемко, одразу перекинув вазу з квітами. Середня, Соня, почала стрибати на дивані. Старший, підліток Данило, уткнувся в телефон і влаштувався на кухні, вимагаючи піцу.

Оксана дивилася на цей хаос і відчувала, як усередині щось надривається.

Дім перестав бути їхнім. Він перетворився на прохідний двір, де постійно хтось галасував, варив, прави, вимагав, просив, займав ванну на години, захаращував передпокій взуттям і речами.

Оксана прокидалася о шостій ранку від радіо свекрухи. Потім починався дитячий гамір — Ірчині діти ганяли по дому, граючи в хованки. До восьмоївставала тітка Люба й голосно різала овочі для чергового «правильного сніданку». Вітька вмикав спорт. Дядько Микола дивився новини на весь будинок.

Її власна спальня — остання фортеця — здалася, коли Ірка попросилася «на годинку покласти Артемка спати, бо він вередує».

— У вас же найтихіша кімната! Оксаночко, ти ж не проти?

Оксана була проти. Дуже проти. Але її думки ніхто не запитував.

Ввечері вона намагалася працювати за ноутбуком — треба було здати проєкт до понеділка. Але зосередитися було неможливо. Дядько Микола горлав на телевізор, діти верещали на вулиці, а свекруха читала вголос гороскоп і коментувала кожен знак.

— Саш, — тихо сказала Оксана, коли вони нарешті залишилися вдвох у ванній — єдиному місці, де можна було побути наодинці. — Я так більше не можу.

— Потерпи трохи, — втомлено відповів чоловік. — Вони ж скоро поїдуть.

— Коли скоро? Через місяць? Через рік?

— Не перебільшуй.

— Я не перебільшую! Я просто хочу жити в своєму домі! Ми будували його для себе, пам’ятаєш?

Сашко зітхнув і вийшов із ванної, залишивши Оксану саму. Вона подивилася на своє відображення в дзеркалі — бліде обличчя, темні кола під очима, стиснуті губи. Вона себе не впізнавала.

У суботу приїхала ще одна партія гостей — племінник Сашка Андрій з дружиною. Вони оголосили, що влаштувалися на роботу в сусідньому місті й житимуть тут «поки не знайдуть квартиру».

Це було занадто.

Оксана сіла на диван у вітальні — на тому самому дивані, де вони з Сашком планували проводити тихі вечори біля каміна — і спробувала порахувати людей у домі.

Одинадцять осіб. Одинадцять чужих людей у її домі.

Неділя. Сьома ранку. Хтось дзвонив у двері.

Оксана спустилася вниз у халаті й побачила, як Сашко відчиняє двері, а на порозі стоять ще якісь люди з сумками.

— О, кузене! — радісно вигукнув незнайомий чоловік. — Ми з Чернівців! Почули, що в тебе тепер шикарний будинок, вирішили в відпустку сюди приїхати замість Туреччини. Дешевше ж, та й люди рідні!

Оксана розвернулася й пішла на другий поверх. Методично обійшла всі кімнати, відчиняючи двері.

— Усім вставати! — її голос пролунав напрочуд спокійно й твердо.

У домі запала тиша. Навіть діти замовкли, відчувши зміну.

Оксана спустилася вниз. Усі мешканці висипали з кімнат — хтось у піжамах, хтось уже одягнений, усі з здивованими обличчями.

— Що сталося? — запитала свекруха, притискаючи до себе яскраво-рожевий килимок для йоги.

Оксана оглянула натовп, що заповнив її вітальню, її дім, її життя. Зробила глибокий вдих.

— Ви перетворили мій дім на гуртожиток. Усі геть, зараз же! — голос її тремтів, але слова лунали чітко. — Я втомилася від постійного потоку родичів чоловіка!

Запала оглушлива тиша.

— Оксано, ти що?.. — почав Сашко.

— Ні, Сашо, тепер ти помовчиш, — Оксана повернулася до чоловіка. — Місяць тому ми в’їхали в ДІМ НАШОЇ МРІЇ. Пам’ятаєш? Ми з тобою три роки планували, збирали гроші, сперечалися з підрядниками. Хотіли місце, де буде тихо й спокійно. А що вийшло?

Вона обвела рукою кімнату:

— Вийшла комуналка! Вітько, — вона вказала пальцем на брата чоловіка, — ти обіцяв дві ночі. Пройшов місяць. Місяць! Раїсо Іванівно, — свекруха здригнулася, — ви казали «на тиждень повітрям подихати». Три тижні минуло. Любо, Миколо, — тітка з дядьком заворушилися, — ви «проїздом були». Два тижні тому!

— Ми ж сім’я… — спробувала вставити тітка Люба.

— Сім’я?! — голос Оксани зірвався. — Сім’я — це коли поважають одне одного! А що ви зробили? Ви захопили мій дім! Раїса Іванівна переставляє меблі без дозволу. Люба вказує мені, як готувати на моїй кухні! Микола дивиться футбол до першої ночі, горлає так, що сусіди скаржаться! Діти розбили мою вазу — ту саму, що мама мені на весілля подарувала, — і ніхто навіть не вибачився! Ірка влаштувала в моїй спальні дитячу! А ви, — вона обернулася до новоприбулих, — навіть не знаю, хто ви, вирішили «зекономити на Туреччині» й пожити в нас!

— Оксаночко, заспокойся… — почала свекруха.

— Ні! Я не заспокоюся! Я втомилася прокидатися від ваших передач про здоров’я! Втомилася готувати на тринадцятьох! Втомилася чекати ванну по півгодини! Втомилася жити у власному домі, ніби в гостях! Я не можу працювати, не можу спати, не можу навіть присісти на свій диван, бо на ньому завжди хтось лежить!

Сльози котилися по щоках, але Оксана не зупинялася:

— Ви знаєте, скільки ми віддали за цей будинок? Скільки років ми з Сашком збирали? Які кредити брали? Я працювала на двох роботах, щоб швидше закрити іпотеку! А для чого? Щоб влаштувати тут безкоштовну гостиницю для всіх, кому лінь зняти номер?

— Ти егоїстка, — тихо сказала Ірка. — Ми ж родичі.

— Так? — Оксана розвернулася до неї. — А коли ми з Сашком жили в однокімнатній на околиці, де ви всі були? Коли нам було важко, хто допомагав? Ніхто! А тепер, коли в нас з’явився дім, усі тут як тут! «Погостювати», «переночувати», «на тиждень»! Але тижні перетворюються на місяці!

— Оксано, ти занадто… — спробував втрутитися Сашко.

— Занадто що?! Занадто хочу жити у своєму домі?! — вона повернулася до чоловіка обличчям. Тепер у її голосі звучала не лють, а гірка образа. —Сашо, ти впустив їх усіх, не спитавши мене. Це ж наш спільний дім. НАША фортеця, пам’ятаєш? А ти роздаєш ключі направо й наліво, ніби я тут ніхто.

Сашко опустив очі.

— Мені було незручно відмовляти…

— А мені було зручно?! — Оксана засміялася крізь сльози. — Мені зручно було слухати, як твоя мама критикує кожен мій крок? Як Люба вчить мене життя? Як Вітька хропе за стіною до обіду? Але я терпіла. Терпіла, бо сподівалася, що це справді ненадовго. Що ти одумаєшся й скажеш «досить». Але ти мовчав. І вони все прибували й прибували…

Оксана витерла сльози рукавом халата й випрямилася:

— Все. Досить. Вітько, збирай речі, ти їдеш сьогодні. Раїсо Іванівно, вам додому пора, у вас свій дім є. Любо, Миколо — ви до Вінниці збиралися, то їдьте. Ірко, шукайте квартиру або везіть дітей на море, але не тут. Андрію з дружиною — знімне житло в місті. А ви, — вона подивилася на кузена з порога, — розвертайтеся й їдьте в Туреччину, раз планували.

— Ти збожеволіла! — обурилася тітка Люба. — Нас на вулицю?!

— У кожного з вас є дім! — відрізала Оксана. — Моє гостинність закінчилася. Даю вам дві години зібратися. Хто не поїде — викличу поліцію.

— Ти не посмієш… — почала свекруха.

— Посмію, — крижаним тоном відповіла Оксана. — Це мій дім. І я маю право вирішувати, хто в ньому живе. А я вирішила, що ніхто з вас.

Вона піднялася сходами, не обертаючись. У спальні замкнула двері на ключ, впала на ліжко й розридалася. Від сорому, від болю. Але вперше за місяць у душі стало легко. Легко й вільно.

Через півгодини в двері спальні постукали.

— Оксано, це я, — голос Сашка був тихим і винуватим. — Можна зайти?

Оксана відчинила. Чоловік стояв на порозі з червоними очима.

— Вони їдуть, — сказав він. — Усі. Вітька збирається, мама теж. Решта вже таксі викликали.

— Добре, — відповіла Оксана.

— Оксано, пробач мене, — Сашко сів поруч на ліжко. — Я ідіот. Я думав… Не знаю, що я думав. Що це нормально, що родичі можуть гостювати скільки хочуть. Що ти впораєшся, потерпиш. Я не бачив, як тобі важко. Точніше, не хотів бачити, бо тоді довелося б щось робити, а мені було незручно.

— Незручно, — повторила Оксана. — Тобі незручно було відмовити їм, а мені зручно було перетворитися на прислугу у власному домі?

— Ні. Звісно ні. Я… — він провів рукою по обличчю. — Обіцяю, такого більше не буде. Нікого без твоєї згоди. Зовсім нікого. Цей дім — наш. Тільки наш.

Оксана мовчала, дивлячись у вікно. У дворі завантажувалися в машини родичі — сумки, коробки, Ірчині галасливі діти. Свекруха плакала, сідаючи в таксі. Вітька похмуро закидав рюкзак у багажник.

— Ти розумієш, що вони тепер вважатимуть мене стервозною? — тихо запитала Оксана.

— Нехай, — несподівано твердо сказав Сашко. — Ти права. Вони поводилися по-свинячому. Захопили наш дім, не поважали тебе. Не поважали нас. І якщо вони не хочуть зрозуміти, що перейшли всі межі — це їхні проблеми, а не наші.

Оксана подивилася на чоловіка. У його очах вона побачила каяття, але й рішучість.

— Завтра я навіть замки поміняю, — додав Сашко. — І ключі будуть тільки в нас двох.

Вперше за місяць Оксана слабо посміхнулася:

— Це правильне рішення.

Вони сиділи разом, слухаючи, як унизу грюкають двері машин, як заводяться мотори, як від’їжджають гості. Один за одним. І з кожним, хто поїхав, Оксана відчувала, як плечі розправляються, дихання стає рівним, а в душі розквітає щось схоже на надію.

Коли остання машина зникла за поворотом, Оксана й Сашко спустилися вниз. Дім був у безладі — брудний посуд, розкидані речі, плями на дивані.

Але він був порожній. Тихий. Їхній.

— З чого почнемо? — запитав Сашко, закотивши рукави.

— З прибирання, — відповіла Оксана. — А потім… Потім поставимо на камін мою вазу, яку мама подарувала. Я знайшла в інтернеті таку саму.

Вони прибирали весь вечір. Мили, чистили, прали, викидали. Повертали дому первісний вигляд — той, що був у день в’їзду. До ночі Оксана впала на чистий диван і блаженно зітхнула:

— Тиша…

— Божественна тиша, — погодився Сашко, сідаючи поруч.

Вони сиділи біля каміна, у своєму домі, удвох. Так, як планували багато років тому, коли тільки мріяли про заміське гніздечко.

— Знаєш, — сказала Оксана, — може, я була занадто жорсткою.

— Ні, — похитав головою Сашко. — Ти була права. Мені просто треба було час, щоб це зрозуміти.

Наступного дня дзвонила свекруха — плакала, звинувачувала, вимагала вибачень. Потім телефонувала Ірка, обурюючись, що дітей «вигнали на вулицю». Вітька надіслав довге повідомлення про те, які вони невдячні.

Оксана не відповідала. Сашко теж. Вони просто жили. У своєму домі. Насолоджувалися ранковою кавою на терасі, вечорами біля каміна, тишею й спокоєм.

Через місяць подзвонила свекруха:

— Сашенько, ти мене зовсім забув?

— Ні, мамо. Просто нам треба було часу.

— Можна я приїду… ну, на деньок? Подивлюся, як ви там.

Сашко подивився на Оксану. Та кивнула:

— На деньок, Раїсо Іванівно. Один день. І попереджайте заздалегідь.

Свекруха приїхала в суботу вранці й поїхала в неділю ввечері. Вона не критикувала, не переставляла меблі, не вмикала радіо. За обідом вибачилася перед Оксаною:

— Ти права була. Ми вас зовсім заїли. Пробач, люба.

Оксана потиснула їй руку:

— Забудемо. Головне, щоб більше не повторювалося.

— Не повториться, — пообіцяла свекруха.

І не повторилося. Родичі приїжджали тепер рідко, на день-два, завжди попереджаючи заздалегідь. Вони навчилися поважати кордони й розуміти, що гостинність не безмежна.

А Оксана й Сашко збудували свою фортецю. Справжню. Не з цегли й дерева, а з взаємної поваги й уміння сказати «ні», коли це необхідно.

І щовечора, сидячи біля каміна в тиші свого дому, Оксана дякувала собі за те, що знайшла в собі сили одного разу сказати: «Досить».

Бо іноді треба голосно сказати своє слово, щоб повернути мир.