От правду кажуть, ніхто так не шкодить українцям, як самі українці. Так сталося, що до Києва я зі своїм хлопцем переїхала якраз влітку 2022 року. Хто тоді міг знати, що така біда нас чекає. Тарасові роботу гарну запропонували, зарплатню високу. Та й ми давно про це мріяли. 

Спочатку все було казково. Ми орендували квартиру і насолоджувались життям. Щодня кудись ходили – на концерти, в кіно, театр, зустрічалися з друзями і їздили на відпочинок.

Саме про таке ми й мріяли завжди. Та потім почалась настав цей страшний лютий і все змінилося. Було дуже страшно. Спочатку ми навіть виїхали з міста, утім за місяць повернулися. Звикли до столиці і не хотіли втратити все, чого досягли. Відтоді ми залишали Київ хіба на кілька тижнів. 

Загалом все було добре, якось звикли ми до обстрілів та тривог. Та найважчою видалась саме ця зима. Ми живемо в такому районі, що в нас кілька днів не буває світла й опалення. Вперше ми серйозно почали замислюватись про переїзд саме зараз. Хоча й так не хочеться – ви не уявляєте. Дуже ми полюбили життя в столиці. 

До багатьох речей ми пристосувались. Ось, наприклад ходили заряджати гаджени в найближчі кав’ярні. Та ось днями в одній з них побачили таке оголошення. Мовляв, тепер заряджати можна лише за гроші. Я не повірила в побачене. Підійшла до баристи.

– Ви що з нещасних киян гроші братимете?

 – Так. А що робити. Ось подумайте, до нас щодня сотні людей заходять пристрої заряджати і навіть не всі щось замовляють, або ж лишень каву собі беруть. А місця займають. Ми так скоро остаточно в мінус вийдемо. 

 – Господи, зараз людей підтримувати треба, а ви лиш думаєте, як нажитися!

 – Ми думаємо, що скоро взагалі доведеться зачинятись!

 – Тоді доведеться інший заклад шукати!

– Шукайте!

Мене ця ситуація страшенно обурила. Хіба можна так чинити в такі важкі часи? А що ви про це думаєте?