“Він знав, що родичі не прийдуть до єдиної думки, кожен тягтиме ковдру тільки на себе…
– Ну що, Григорію, вирішив кому своє господарство заповідатимеш?
– Думаю. Крутяться всі навколо, підлещуються, догодити намагаються. Погано, коли своїх дітей нема. З рідних, лише племінники та брат із сестрою.
– А ти випробуй усіх, от і дізнаєшся.
– Зберу, ти ж знаєш, що скоро в мене ювілей. Вісімдесят п’ять років. От і подивимося кому і що треба.
– А може, без заповіту? Нехай ділять самі.
– Думав уже. Шкода праць своїх, Пірат ще зовсім молодий, а вони його в розплідник одразу здадуть, а то й того гірше, буде він з бездомними собаками по смітниках нишпорити. Я ж не думав про той світ, коли він до мене прибився.
– Так і живи заради свого Пірата. Живи й ні про що не думай.
– Пані з косою не обдуриш, прийде – не відчепиться.
– Мабуть, будь-кого можна обдурити, а ось цю стару з косою не вдасться. Про Пірата не хвилюйся, відмовляться – візьму я.
– Це ми подивимося, може, і сусід у тебе новий буде скоро.
– Краще б не скоро. Ти мене цілком влаштовуєш.
Григорій жив один уже двадцять років, відколи поховав дружину. Єдиний їхній син загинув ще раніше, так і не залишивши по собі дітей.
У сина було дві квартири, які дісталися батькам, та ще й невеликий бізнес. Що з ними робити Григорій із дружиною не знали, квартири далеко, переїжджати зі свого будинку не збиралися.
Вирішили все продати. Зробили гарний ремонт, а решту грошей вирішили зберігати у банку. Дружина раділа, тепер у їхньому будинку було, як у міській квартирі.
Вода з крана, гаряча та холодна, не треба користуватися колодязем та помпою. Газове опалення, дрова лише для лазні. У племінниці побачили робот пилосос і придбали такий самий.
Ну і найголовнішим для Григорія та його дружини був великий телевізор. Григорій любив старі фільми, а його дружина – серіали.
Радість тривала недовго, дружина Григорія захворіла та пішла із життя. Тоді Григорій став прикладатися до пляшки. Втрата рідних йому дісталася тяжко.
Спочатку він бенкетував з одним племінником, потім з іншим, потім був брат, і знову племінник. Якось Григорію стало зле. Вживати напої йому заборонили та й сусід допоміг.
– Невже ти не бачиш, що вони хочуть тебе зі світу звести? Усі знають про твоє багатство.
Родичі тоді намагалися знову «підтримати» Григорія, але довелося дати спокій. Він вирішив жити. Відразу всі зникли з обрію.
З’явилися всі лише близько двох років тому. Підтримка була зовсім інша. Приїжджали, намагалися догодити, допомогти, тільки Григорій справлявся сам.
Намагалися й грошей у нього «позичити без повернення». Григорій це одразу зрозумів, суми потрібні великі, а платоспроможність мінімальна. Усім відмовив, щоб просто нікого не образити.
…Гості зібралися на ювілей. Ніхто не спізнився, всі навпаки приїхали раніше. Григорій хотів сказати важливу новину, усі сподівалися, що вона буде про спадок. Кому пощастить? Кому все дістанеться?
Можливо поділить? Кожен намагався догодити. Хто хліб подасть, хто салат посуне, а хто і чарку наллє. Найхитріші вчасно могли підхопити під руку, раптом Григорій спіткнеться.
– Ох. Не такий я немічний старий, не треба мене під руки водити.
Усі переглядалися, чекали найважливішого.
– Не тягтиму, бачу, що давно чекаєте. Я все вирішив. Спадщина має дістатись гідному і тільки одному, – старий обвів поглядом присутніх. – Ви самі повинні вирішити кому.
– Я піду відпочину, а ви поговоріть, вирішуйте, обговоріть, хто з вас отримає все. Я повторюю – має бути лише один! Гідний! Ви вирішуйте, але останнє слово буде за мною. У вас дві години.
У кімнаті повисла напружена тиша, порушувана лише тихим цоканням старовинного годинника. Що можна вирішити за дві години? Очі всіх присутніх були спрямовані на Григорія, а він, проживши довге і насичене життя, мовчав, насолоджуючись зробленим ефектом.
Він знав, що зараз відбуватимуться не просто сімейні збори, а справжні баталії за його стан – будинок та значний банківський рахунок. Він знав, що родичі не дійдуть єдиної думки, кожен тягтиме ковдру тільки на себе.
Минуло дві години у тихих суперечках. Кожен намагався знайти вади в інших.
– Все, час минув. Хто щасливчик? Кого ви обрали? Я так розумію, що це доведеться робити мені. Добре, я все приготував.
– Папірці однакові, ручки однакові, пишемо друкованими літерами, щоб я зрозумів. Кожен має написати лише одне ім’я – ім’я найгіднішого. Усім зрозуміло? Так би мовити, таємне голосування. Свій вибір кидайте ось у цю коробку. Починайте. Перший, другий, третій…
– Все.
Як і припускав Григорій, усі записки були з різними іменами. Лише одне повторилося. Значить і одного має просто не вистачати.
Старий одразу зрозумів хто всіх чесніший із присутніх – старший син сестри, Костянтин. Поганого про нього сказати нічого не міг, звичайний.
Ніколи не підлещувався, не намагався грошей позичати, хоча вони йому були дуже потрібні. Та й у батьків не просив, сам намагався. Григорій думав.
– Усі зібралися? А де Костянтин?
– Тут я, собаку годував, всі про неї забули. Самі наїлися, а пес голодний.
– Молодець. А хочеш я тобі заповім Пірата? Зараз не можу, а як мене не стане – забирай.
– Я згоден, але ти дядько Гришо поспішаєш.
– Дякую, але роки. Час зробити вибір. І я його сьогодні зробив. Кожен із вас також зробив чесний вибір. Все дізнаєтесь, як мене не стане.
Хто виграв у цьому конкурсі? Родичі не наважилися спитати у Григорія, відповіді б не було. Вони припускали, сподівалися, мріяли.
Дехто навіть обговорював, що все треба ділити. Всі разом вони посміялися з Костянтина, якому обіцяли собаку…
– Вирішив, сусіде?
– Вирішив. Пірата влаштував у надійні руки. Це для мене найголовніше.
– Так ти постривай, живи ще.
– Поживу ще трохи.
Григорія не стало за два роки. Родичі відвідували його не часто, начебто за розкладом. Костянтин приходив найчастіше, підгодовував пса, допомагав Григорію. Нічого не просив, не намагався догодити, просто робив.
– Мені треба здобути довіру Пірата.
Заповіт здивував усіх. Була надія на чесні частки. Адже кожен тоді вибрав себе.
Все дісталося Костянтину: будинок, внесок та Пірат. Ось так. Найгідніший із гідних…
Як ви вважаєте, слушний вибір спадкоємця? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
