У селі Ткаченків не любили. А все тому, що глава їхньої родини давним-давно порушив закон. Ніхто нічого достеменно не знав. Однак, немає диму без вогню…

Пліткували, що Трохим позбавив життя людину. Так це чи дозвільні вигадки, одному Богу відомо.

А коли після візиту місцевого слідчого Ткаченки корову (годувальницю сім’ї!) з двору звели, все село остаточно переконалося у своїй думці – був гріх, був! Від нього Трохим коровою і відкупився.

З тих пір будинок Ткаченків обходили десятою дорогою. А Трохим і не збирався виправдовуватися ні перед ким. Будинок у Ткаченків був добротний, по-господарськи доглянутий. Дітей було чимало. П’ять синів і дочка.

Дружина Надя безмежно кохала Трохима. Ніколи йому не перечила. І на пересуди людські уваги не звертала. Вправно справлялася з господарством, ростила дітей. Та тільки іноді, коли доїла кіз, плакала навзрид і голосила:

-Ой, яке горе нам випало… Життя немає від їхніх німих докорів! Переїхати б кудись…

Трохим, звичайно, знав про ці стогони дружини. Жалів свою Надію. І при будь-якій нагоді дарував дружині квітчасту хустку. Здавалося, Трохим заздалегідь купив у сільській крамничці десяток хусток і при зручній нагоді дарував.

Таких подарунків у Наді в скрині назбиралося багато. Хоч все село обдаруй, ще й залишиться…

Надія любила прогулятися в красивій хустці по селу. Кожен раз одягала нову хустку, ніби кажучи:

-Ось, бачите, люди, я анітрохи не боюся ваших пересудів і пліток! І все у нас добре! І чоловік мене любить!

Все життя Ткаченків проходило навколо свого сімейного укладу. Ні друзів, ні подруг не було. Ось так один великий гріх відокремив їх від людського світу.

Минали роки… Діти Ткаченків виросли. Дочка Вірочка була наймолодшою. І, звичайно, найулюбленішою.

До Вірочки підкралася десята весна, а всім братам настав час одружуватися. Настав час приводити в рідний дім невісток. Але… Таких у рідному селі не виявилося. Дівчат було багато. Однак, всім їм було наказано – з родиною Ткаченків не водитися!

Брати ж, як на зло, всі були вродливі, мужні, статні, не цуралися жодної роботи. Один на одного були схожі як дві краплі води. Дівчата потайки задивлялися на цих хлопців, томно зітхали при зустрічах, але перечити матерям не наважувалися.

Так і ходили Ткаченки по селу дозрілі і незаручені.

І все ж знайшлася одна відчайдушна! Анна закохала в себе двох братів Ткаченків. Сама того не відаючи. Федір і Денис один одному не зізнавалися, що кохають одну дівчину. Але Анна віддала перевагу найстаршому братові. Справа йшла до весілля.

Закохані вирішили втекти з села. Знали – благословення від батьків Анни не отримають. “Руки-ноги цілі, не пропадемо!” – міркували Федір з Анною. І поїхали в найближче містечко.

Денис, засумував… Дуже подобалася йому Анна. Але час і життя беруть своє…

…Непомітно пролетів рік.

Федір з Анною приїхали в рідне село. З донькою. Хотілося погостювати. Та й благословення батьків все ж отримати.

Мати і батько Анни поохали та онучку прийняли – зацілували. Ікону винесли і … благословили дітей. Чого, вже, тут брикатися… Кохання перемогло.

Батьки Федора були дуже раді дорогим гостям. Втечу з рідного дому їм пробачили. Першу онуку обцілували. Трохим добродушно вимовив:

-Ну ось, Федоре, слава Богу, сім’я у тебе утворилася! Вірю, у твоїх братів теж все складеться на краще!

Федір з сім’єю поїхав. З легким серцем.

…Минуло ще сім років.
Сталося якось, що Денису довелося поїхати в сусіднє село. У справах колгоспу. Сільська рада поселила його на тимчасове проживання в будинку до однієї сім’ї. Чоловік з дружиною, та троє маленьких діточок.

Господиня Люба Денису відразу сподобалася. Але він цього не показував. Чоловік же поруч!

Однак, з часом, Люба і сама стала привітно ставитися до свого мешканця. То посміхнеться грайливо, то пожартує ласкаво…

І вирішив Денис, за прикладом свого батька, подарувати Любі хустку. Найкрасивішу! Вибрав і купив у магазині яскравішу нікуди!
Люба, побачивши покупку, звернулася до нього з питанням:

-Наречену, мабуть, знайшов, Денис Трохимович?

-Так ось, знайшов…

І хустка опинилася на плечах Люби. Жінка почервоніла, зірвала подарунок з плечей і втекла. Хустку згорнула і засунула собі за пазуху. Подарунок цей грів і на плечах, і за пазухою!

Того ж вечора втратили себе Денис і Люба… Сталося у них кохання. Та яке! Чоловік і жінка, як сіно і вогонь. Тільки сірник піднеси…

Як тільки Денис закінчив роботу в цьому селі, Люба зібрала свій нехитрий скарб, дітей в обійми (старшому синові було п’ять років) і переїхала до коханого в село.

Чоловік на прощання тільки й сказав:
-Дивись, Любо, не пошкодуй! Одумаєшся – повертайся!

Так, хіба можна зупинити табун диких коней у степу?

…Трохим і Надія дуже здивувалися приїзду сина з роботи.

-Ну і напрацював ти, синку! Знайом тоді, – засміявся Трохим.

Ткаченки-старші прийняли доброзичливо невістку з сопливим “приданим”. Діти – не перешкода. Веселіше буде.

-Ну, якщо так, живіть. Будинок у нас великий. І ваша любов поміститься. Тільки важкувато, дітки, вам доведеться. Наші люди будуть вас поїдати… – нарікав Трохим.

-Нічого, батьку. У нас міцне кохання – не злякається! – наполягав Денис.

-Дай, Боже, вам жити серед людей… – засумнівалася Надя.

…Люба виявилася хорошою, вмілою господинею. І будинок прибраний, і стіл ломиться від нехитрих страв, і чоловік обласканий, і дітлахи завжди при матері…

Так, тільки через недовгий час прийшов Денис з колгоспного поля, а Любу з дітьми не застав. Він до матері:

-Що і як? Де дружина, діточки?

-Ох, синку! Зібрала твоя Люба речі і зникла! Не знаю, що й думати. Може, ви посварилися? Поїдеш, чи що, за ними? – голосила Надія.

-Ні, мамо, не поїду. Почекаю. Час покаже, що до чого, – відповів Денис.

І з того часу засумував. Здогадався про причину втечі Люби. Злі язики…

…Минула зима, забігла весна, та й залишилася до літа.
Сидів Денис на ґанку, грівся на сонечку.

Раптом побачив конячку з возом, що пленталася дорогою.
У возі… Люба з дітлахами. Кінь зупинився біля будинку Ткаченків. Денис з місця не зрушив. Нахмурився. Був дуже злий. Хоча, в душі радісно тріумфував! Жарт чи не жарт, дружина повернулася! Всю зиму ліжко холодне грів собою, та кіт допомагав. У солодких снах з’являлася дружина.

Люба поспішно зіскочила з воза і винувато кинулася до Дениса з обіймами і поцілунками!

-Дениско, пробач! Не можу без тебе, хоч ріж!

Люба поправила даровану хустку, заглянула в очі коханому і прочитала в них – “прощаю!”.
А вночі, коли всі домашні заснули, відбулася відверта розмова між Денисом і Любою.

-Ну, розповідай, Любонька, що того дня сталося? – почав Денис.

-Ох, Дениско! Про вашу сім’ю наговорили мені в вуха. Твій батько, виявляється, злочинець! А у мене діти малі… Я злякалася! Втекла. Хотіла тебе забути. Але, мабуть, серцю не накажеш. Ось, повернулася. Приймеш?

-Я ось що відповім тобі, Любо. Якщо вже повернулася, незважаючи на страх, залишайся назавжди. Якщо надумаєш ще раз втекти – не прийму, так і знай. А щодо мого батька не переживай.

Він у нас чоловік справжній! Свою сім’ю не дасть образити. Його обмовили. Він виявився свідком. Випадковим. Давно це було.

…Багато води витекло з тих пір. У колгоспі пас корів. І побачив, як троє чоловіків ,не з нашого села, скидають бездиханне тіло молодої жінки в болото. А воно в цих місцях в’язке та болотисте. Слідів потім не знайдеш.

Батько хотів втекти. Та як корів-то кинути? Стадо колгоспне. Чоловіки помітили пастуха. Налякали.

Ніж до горла приставили:

-Скажеш комусь – поплатишся своєю родиною! А сам жити залишишся. Як тобі? А про бабу, скинуту в болото, не сумуй! Вона була нікчемна. Ти все зрозумів?

-Все.

Ось батько і мовчав. І матері нашій ні слова. Потайки страждав. А душа такого тягаря не витримала. Поїхав батько в район. Каятися. Там йому не повірили.

Хоча ніяких доказів проти батька не було, але корову довелося продати. І справу (шиту білими нитками) закрили. Батькові стало на душі легше. Однак, чутка по селу розійшлася – не зупиниш і трактором… З тим і жив батько.

Кожному не поясниш… Людське серце не кошик, не проріжеш у ньому віконце. Ось така історія, Любо. Ти людям не дуже вір, а то навішають на вуха розвісистої журавлини… Була б спина – знайдеться і вина.

-Дякую, Денис, за те, що ти у мене є!
Повенчатися б нам з тобою. Люди б очі не кололи. З чоловіком я розлучилася. Та заміж за нього йшла, аби тільки від матері піти.

Вона пила. Немає її, вже. Думала я, стерпиться-злюбиться. Куди там! Дітей народили. А любові й не знала. Хоча, Толік хороший. Шкода мені його. Але себе шкода ще більше! Може, дасть Бог, і він влаштує своє життя. Ще ж молодий.

На тому й заснули, міцно обійнявшись.

Через деякий час колишній чоловік Люби почав навідуватися до своїх дітей з подарунками.

Денис і Люба не були проти. Все-таки, Толік – їхній рідний батько. Діти теж сумували за татом. Толік якийсь час ще сподівався на повернення Люби. І з втратою дружини змирився остаточно тоді, коли помітив, що Люба і Денис чекають на поповнення сім’ї.

Але приїжджати до них в дім не перестав. Ось тільки гостинці тепер привозив не тільки дітям, а й Вірочці (сестрі Дениса).

Вірочка розквітла . Та наречених у рідному селі не знайшлося. Гостинці від Анатолія дівчина приймала із задоволенням. А восени, після всіх робіт, Анатолій відвіз Вірочку до свого села. Там зіграли весілля. І через десяток років у цієї пари було вже чотири дочки.

Час не стоїть на місці…

У Дениса і Люби народилися діти. Двоє синів і дочка. Між дітьми Люби та їхніми спільними Денис різниці не робив. Ніколи. Люба купалася в щасті. Денис, коли вінчався з Любою, дав обітницю священнику:

– Отець! Ось побачите, я в селі буду священником! Хочу, щоб люди, нарешті, повернулися обличчям до нашої родини! І щоб мої діти спокійно жили на рідній землі, вкорінювалися і не чули за спиною насмішок і докорів!

Священник посміхнувся:

-Чи побачу, сину мій? Я восьмий десяток розміняв… Але вірю тобі. А там, як Бог дасть…

… Ось уже спочили Ткаченки-старші. Трохим і Надя.

Їхні три молодші сини давно виїхали з рідного села. Влаштували свої долі в сусідніх селах. Образу на односельців забрали з собою. І в своє село вже не приїжджали. Ну що ж…

Молодість пішла – не попрощалася, старість прийшла – не привіталася. Денис і Люба в срібло свої голови одягли.

…Неділя. Селяни прийшли до церкви. Свято! Спас! Люди ошатно одягнені! Сміються, жартують. У кошиках у всіх по банці меду, яблука наливні. Всі чекають священника. Він ніколи на службу не спізнюється. Але не сьогодні…

Люди люблять свого священника, цінують і радіють йому. І сім’я у нього чудова. Матінка Любов швидка помічниця у всіх церковних справах. А дітки їх у місті вивчилися і до рідних місць повернулися.

-Отче Діонісій, Ви що, проспали? – зашуміла юрба, побачивши весело крокуючого священника.

-Ні, діти мої, як можна? З доброю справою не запізнимося.

Зараз буде служба. А проведу її разом з отцем Федором. Пам’ятаєте мого старшого брата? Він теж священник. Приїхав отець Федір зі своєю родиною додому. Назавжди.
Проходьте, мої дорогі, в нашу церкву!
Будемо славити Бога!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!