Ми з чоловіком познайомились в Києві. І доволі довго просто жили разом, не хотіли розписуватись. Лиш коли війна почалась, Артем мене вмовив.
– Ми не знаємо, що далі буде! Може мене мобілізують!
Після довгих вмовлянь я погодилась. Ми розписалися, спокійно, пішли лише вдвох, навіть не казали нікому. Лише через кілька місяців чоловік своїй мамі розповів про шлюб і вона почала вмовляти нас до неї приїхати. Спочатку часу у нас не було, увесь час працювали. Та потім столицю стали увесь час обстрілювати, світла не було і ми вирішили все ж трохи відпочити від цього всього і вирушити на Закарпаття до мами чоловіка.
Чесно кажучи, я очікувала побачити колоритне житло і цікаву жіночку. Та щойно переступила поріг квартири свекрухи – наче в радянський союз потрапила. Таке навіть у бабусі своєї не бачила, хіба в прабабусі. Старі шпалери, меблі та повно мотлоху. І Ельвіра Дмитрівна в картатому халаті.
– Любий, поїхали в готель, я тут не залишусь.
– Та що ти, не почивай!
– Я тут не ночуватиму. Певно тут повно тарганів, а може й миші є.
– Мама образиться. Це не обговорюється.
Коханий мене переконав. Ну, як переконав, обіцяв згодом новий телефон купити. Тоді я вирішила запропонувати, аби ми в свекрухи бодай якийсь косметичний ремонт зробили.
– Поклеймо нові шпалери, викинемо ті старі саморобні полиці, купимо нові скатертини і постіль, оновимо посуд. Тоді й жити тут можна буде!
Артем погодився. Ми вирішили зробити свекрусі сюрприз, купили нові, доволі гарні шпалери, замовили з Ікеї цікаві органайзери і різні полиці. Та коли Ельвіра Дмитрівна це побачила – страшенно розізлилась.
– Хочете собі це все забирайте! А мені таке не подобається. І полиці мої мені потрібні, у ваших коробках моє добро не вміститься.
Хай як ми її просили – вона не слухала. А мені було огидно в такому знаходитись. Минуло кілька днів і я не витримала – зібралась і сама в готель поїхала. Артем страшенно образився на мене. Свекруха теж. Але хіба я не права? Як би ви вчинили?
