Мені вже 60 років. П’ять років тому, коли син одружився, я переїхала жити на дачу. Одразу за містом, невеличкий будиночок, мені цілком вистачає та подобається тут. Вирішила не заважати дітям, у них молода сім’я.

Син Олег з дружиною Владою працюють на одній фірмі, там і познайомилися. Вже мають донечку Віку і синочка Михайлика. Ходять до садочка, дівчинці три рочки, а хлопчику чотири. Точніше почали ходити, а потім почалися болячки і няньчу онуків я.

Я не проти допомогти дітям. І так завжди щось з городу передаю. Часом грошей з пенсії відкладу, то даю. У них кредит за машину, холодильник взяли у розстрочку та й діти малі, витрат багато.

Спочатку син привозив дітей вранці, а ввечері після роботи забирав. Та все частіше внуки залишаються на ніч. Вже дійшло до того, що невістка згадує про дітей тільки на вихідні, і знову до мене.

Сил ніяких немає, жодного відпочинку. А роки то вже не ті. Візьми-но побігай за обома. У них енергії хоч відбавляй. 

Поки спекла з Вікою млинців, Михайлик помив машинки і все у воді. Не встигла витерти, внучка вирішила ляльці сукню шити й випадково розсипала голки з нитками. Тільки зібрала, вони на вулиці вже. І отак цілими днями, щоб витримати це, таблетки жменями п’ю, вранці і ввечері.

Кажу дітям, ви щось думайте, я так довго не витримаю.

– Нехай діти ходять в садочок. Я не маю сили сидіти з ними щодня. – кажу невістці.

– Та що там за ними дивитися. Вони вже великі, самі одягаються, їдять, на горщик ходять. 

Що не кажу, як не прошу – все марно. Звісно, Владі дуже зручно. Діти доглянуті, нагодовані, і за садочок платити не треба. Та й син не чує мене. 

Не знаю, що й робити. Не будуть же діти самі вдома.