З Олею ми три роки зустрічались, усі чекали, коли вже весілля буде. Батьки давно з нею були знайомі, вона їм подобалась, а мама моя страшенно прискіплива. Я теж її любив, добра й ніжна, завжди поруч, ми звикли один до одного й були близькими друзями.

Тож до весілля все було готове. Ресторан, одяг, квіти. Ми вирішили робити гарне, але не велике, на 50 осіб. І ось, за два тижні до свята все змінилося. Якось я йшов додому, коли раптом побачив бабусю, котра послизнулась і впала. Якась дівчина до неї миттю підбігла. Та вона зовсім маленька й тендітна, ніяк не могла підняти стареньку. Тож на допомогу підбіг і я.

Разом ми впоралися, ще і провели бабусю додому. Я спочатку не розгледів дівчину, думав ще підліткового віку. Тендітна, закутана в великий шарф. А тоді зазирнув в її великі зелені очі і щось змінилося в мені.

 – Мене звуть Віта!

Ми розговорилися. Вона почала казати, що згодом хоче провідати бабусю, бо переймається, щоб та собі чогось не зламала. А вона закінчує медичний, тож розуміється на тому.

Тож на вечір ми пішли разом провідати бабусю. Я накупив цілий мішок продуктів. Та не знаю, що більше хотів – допомогти бабусі чи показати Віті, що я хороша людина. Ми провідали стареньку, дівчина оглянула її. На щастя, все було добре.

Коли ми вже виходили – я не втримався, покликав Віту на каву. Ми говорили кілька годин. І я не знаю, як це пояснити. Та мене наче якась хвиля огорнула. Це було й хвилювання й щастя. Так я ще ніколи не почувався. Повернувшись додому я збагнув, що Віта – це моя доля, без неї я не зможу жити. І все життя шкодуватиму, якщо одружуся з Олею.

Тож я вчинив жахливо, поїхав до своєї нареченої і сказав, що нашого весілля не буде. Вона плакала страшенно, проклинала мене, це було жахливо. Тоді я сказав все батькам.

 – Ти що геть розум втратив? Ми стільки грошей витратили на весілля.

 – Ну, я можу з іншою одружитись.

 – Та що з тобою? Як так можна?

 – Я знаю, що це правильно.

Я поїхав до Віти і зробив їй пропозицію. І це дивовижно, але вона її прийняла. Ми побрались за два тижні. Відтоді минув рік. Скоро в нас буде дитина і я ні на мить не шкодував про своє імпульсивне рішення. Оля ж виїхала до Англії та там вже познайомилась з якимось англійцем. Можливо, я маю гріх за свій вчинок. Але вірю, значно гірше, якби ми побралися і розлучились за рік. Бо справжнього кохання там не було. А ви як гадаєте?