— Та ні, у мене немає чоловіка! Я розлучена! — сказала я, відповідаючи на пізній дзвінок.

— Ваш чоловік, — як ні в чому не бувало спокійно і холодно повідомив у слухавку незнайомий чоловічий голос, — потрапив під автомобіль і зараз перебуває в реанімації.

— Колишній чоловік, — машинально повторюю я.

— У його контактах ви значитеся як дружина… — сказав той, хто дзвонив.

— Колишня дружина, — втомлено виправляю я.

— Зможете під’їхати?

Ну що тут будеш робити? Погодилася…

З Віктором ми прожили двадцять років, виростили сина. І все б було добре, якби не схильність благовірного до зеленого змія. Під впливом цього він нерідко ставав некерованим…

***

У лікарні я дізналася подробиці. Виявляється, Віктор, перебуваючи в дуже нетверезому стані, перебігав дорогу в недозволеному місці.

Водій не встиг загальмувати, і ось, результат — складний перелом гомілки зі зміщенням і струс мозку.

— У гіпсі він буде місяці три, а потім реабілітація, — сказав лікар і після паузи виразно подивився на мене. — Йому потрібен догляд.

— Ми в розлученні, — роздратовано відповіла я.

***

У звичайну палату Віктора перевели через тиждень. Я відвідувала його, ну, як-не-як, двадцять років разом прожили…

— Олена… — говорив він слабким голосом. — Дякую тобі, що… Що не кинула мене. Я думав… ти взагалі не прийдеш. Після всього того… Ну, після того, як ми… Ну, ти розумієш.

— Ну я ж не якась тварина, — відповіла я. — Двадцять років все-таки ми разом були…

— Так, двадцять років… — повторив він і надовго замовк.

Коли я зібралася йти, він окликнув мене:

— Олено, — почав він, — а коли мене звідси випишуть… Я ось не знаю, як буду… Мама старенька зовсім, їй важко за мною доглядати буде…

Тут я й насторожилася.

— Ти не переживай поки, — відповідаю, — найголовніше, ти живий. Вибрався. Ну а далі якось все владнається…

— Олено, — перебиває мене він. — А може, ти допоможеш мені трошки? Коли випишуть мене… Ну, поки я на ноги не встану, га?

— Як я можу тобі допомогти? — питаю я.

— Ну… — запнувся він. — Продукти іноді купувати. Ліки там всякі приносити…

Дивлюся на нього — лежить, очі такі… благальні, жалісливі. І подумала, ну а чого, власне? Допоможу. І погодилася.

***

Через три тижні Віктора виписали. Він буквально відразу зателефонував мені і попросив привезти ліки та деякі продукти.

Привезла, значить, «замовлення», піднімаюся в квартиру, де він з матір’ю живе і… там наче Мамай пройшов!

Посуд брудний, підлога не мита, пил усюди… Віктор лежить на дивані, нога на подушці, дивиться телевізор.

Його мати, ну, моя колишня свекруха, Ксенія Анатоліївна, метушиться навколо.

— Ой, Оленко, вибач, заради бога, що такий безлад тут! Я вже й сама не своя, все з Вітенькою вожуся-вожуся, а до будинку руки зовсім не доходять… Ти вже не ображайся…

Ну що робити, довелося прибирати квартиру. Посуд перемила, підлоги протерла, пил витерла, вечерю приготувала. Віктор поїв, помітно повеселішав.

— Оленко, як же смачно! — ледь не зі сльозами на очах каже. — Я вже й зовсім забув, що таке нормальна домашня їжа…

А то мама все каші та каші варить, молочні більше… Я від них уже… Ну, ти розумієш…

— Ксенія Анатоліївна старається як може, — заступилася я за свекруху. — Їй і років вже чимало, між іншим.

Я прекрасно розумію, до чого він хилить. І ось чесно, так і хотілося сказати: «Чому ж ти мені, поки ми разом були, таких компліментів не говорив?!»

Але не сказала…

***

Через тиждень знову до нього їду. І мене відразу з порога приголомшили проханням.

— Оленко, — каже свекруха, і голос у неї такий винуватий, — а ти не могла б… Ну, якщо вийде… білизну випрати? А то у нас машинка наклала на себе руки…

— Що з нею? — питаю.

— Та хто її знає… — махає рукою Ксенія Анатоліївна. — Чи то мотор, чи то ще щось… Майстра викликали, так він каже, дешевше нову купити. А грошей немає на нову…

Ну, я забрала їхню білизну, випрала у себе. А Віктор зовсім розслабився і навіть почав висловлювати якісь претензії, зовсім як у старі-добрі часи.

— А борщ у тебе сьогодні якийсь не такий, — морщиться він. — Кислуватий. І м’яса замало. Раніше ти більше клала…

— Їж, що дають, — відрізала я.

— Та ти що, я не скаржуся! — каже м’яко і оченята в підлогу. — Я просто… Ну, зауваження роблю… По-дружньому…

***

Під час мого наступного приїзду свекруха підкотила з новою ідеєю:

— Оленко, а ти знаєш що… — почала вона здалеку. — А може, ти до нас переїдеш на деякий час? Ну… поки Вітька остаточно не одужає?

Ось тут я просто-таки остовпіла.

— Переїхати?

— Ну так! Тимчасово! Ти ж бачиш, як нам важко! Вітенці потрібен постійний догляд, то укол поставити, то ліки дати, то допомогти встати…

А я вже зовсім старенька, сили не ті… Та й квартирка у тебе… Ну, вона маленька, незручна якась. А тут просторо, і ми всі разом будемо, як… Як одна сім’я…

— Ксенія Анатоліївна, — спокійно кажу я, намагаючись не зірватися, — ми більше не сім’я. Ми з Вітею в розлученні вже вісім місяців.

— Формально в розлученні! Формально! А по суті… По суті ти ж його дружина як була, так і залишилася! Двадцять років же була дружиною ти йому! Та хіба можна це ось так взяти і забути? Ніби нічого не було?!

— Можна, — відповідаю коротко. — І потрібно.

— Оленко, ну що ти таке говориш? — засмутилася свекруха. — Адже це твій обов’язок! Ти ж у церкві вінчалася з ним, клялася в горі, в радості, в хворобі, в здоров’ї… Пам’ятаєш?

— У церкві я клялася зовсім іншій людині, — відповідаю я. — Тій, яку кохала. А не пияку, який мене двадцять років принижував і мучив.

Ксенія Анатоліївна аж зблідла.

— Як… Як ти смієш так говорити про мого сина? — прошепотіла вона.

— Я правду кажу, Ксенія Анатоліївна, — сухо кажу я.

— Ти… Ти безсердечна! — раптом скрикнула свекруха. — Черства! Бездушна! Залишити хвору людину в біді! Що люди скажуть? А? Що сусіди подумають?

— А мені якось все одно, чесно кажучи, — відповідаю я.

Помічаю краєм ока, як колишній чоловік зі свекрухою переглядаються і перемигуються, і раптом розумію, що навколо мене ледь не відбулася якась змова.

Тут і Віктор подає голос:

— Слу-у-ухай, ну, може, дійсно переїдеш поки до нас? Ну на місяць або на два… А там видно буде… Я ж скоро одужаю, і ти повернешся до себе…

— Не переїду, — кажу твердо. — Ні на місяць, ні на два. І навіть на день.

— Але чому ж? — заканючив він ще більше, ніж раніше. — Ну що тобі це коштує? Нам же так важко без тебе…

— Якщо важко — найміть доглядальницю.

— Яку ще тобі доглядальницю?! — обурилася Ксенія Анатоліївна. — Та де нам гроші взяти на доглядальницю? Ми і так ледве кінці з кінцями зводячи!

— Ну тоді терпіть. Або заробляйте на приватну клініку.

— Олена! — обурилася свекруха. — Та як ти можеш! Як у тебе тільки язик повертається такі слова говорити хворій людині?!

— Значить, не допоможеш? — в унісон з нею запитав Вітька.

— Я і так допомагаю, чим можу, — зітхнула я. — Ліки купую, продукти приношу… Але жити з вами не буду.

— Тоді… Тоді й не приходь більше! — закричала Ксенія Анатоліївна. — Не потрібна нам така допомога! Ми й самі впораємося!

— Добре, — знизала плечима я, — як скажете.

***

Три тижні я жила спокійно. А потім мені зателефонував Віктор.

— Олено… — почав він. — Ми тут… з мамою подумали… Може, ми були не праві? Може, занадто багато від тебе вимагали?

— Можливо, — відповідаю сухо.

— Приїжджай, добре? — його голос стає зовсім тоненьким. — Ніхто тебе переїжджати змушувати не буде. Чесно-чесно! Просто… Просто допоможи, як раніше. Більше ми нічого не просимо!

Він помовчав, а потім додав пошепки:

— Нам без тебе так погано, Олена… Зовсім погано…

І голос такий нещасний-нещасний, що аж серце стискається… Ну, я і погодилася, знову.

— Гаразд, — зітхаю. — Завтра після роботи заїду.

— Дякую! — він одразу пожвавився. — Дякую тобі!

***

Приїхала я, значить, ну і знову побачила знайомі картину. Безлад, бруд, в холодильнику пусто.

Прибрала квартиру, приготувала вечерю, ліки купила. Віктор раптом якось знітився і замовк, а Ксенія Анатоліївна почала дякувати мені за кожну дрібницю… Мені аж незручно стало, чесне слово…

Так тривало ще два тижні. А потім… Втім, про все по порядку.

— Оленко, — сказала одного разу свекруха, — а ти не могла б пилосос нам купити? А то наш зовсім вже того, не вмикається ніяк…

— Пилосос? — здивовано перепитую я.

— Ну не найдорожчий! — поспішно запевнила вона. — Простенький якийсь, китайський… Тисячі за три-чотири… Нам же без пилососа ніяк…

— Оленко, а може, ти продуктів побільше принесеш наступного разу? — підключається Віктор. — А то ми економимо-економимо, а все одно не вистачає…

І ковбаски хорошої хочеться хоч шматочок, і сиру нормального… А то все дешеве купуємо.

— Оленко, а може, ти переночуєш у нас? — добиває свекруха. — Вчора Віті так погано було вночі, стогнав-стогнав… А я вже стара, не можу за ним як слід доглядати…

Я, зрозуміло, знову категорично відмовилася. Думала, мене зрозуміли. Але, як показали подальші події, я занадто добре думала про колишніх родичів…

***

Наступного тижня приходжу додому з роботи і бачу біля під’їзду таксі. А звідти вивантажують Віктора.

Він сам на милицях, поруч стоїть його валіза… А Ксенія Анатоліївна неподалік метушиться.

— Олена! — зрадів Віктор, побачивши мене. — Раз гора до Магомета не хоче йти, то ось, значить, Магомет вирішив… Коротше кажучи, я до тебе переїжджаю. Тимчасово, звичайно ж.

— Вітя, — кажу я, намагаючись зберегти спокій, — скажи, будь ласка, ти в якій реальності перебуваєш?

— Та все нормально! — відповідає він. — Кажу ж, я не назавжди, ну на місяць, може… Ти ж не виженеш хвору людину?

І Ксенія Анатоліївна тут теж підключилася:

— Оленко, дитинко, ну що тобі важко? Допоможи, добре?! Адже він же потерпілий, йому співчуття потрібно… Я б сама, та стара стала, сили вже не ті…

— Ні! — відрізала я.

— Ну і куди мені тепер? — занияв Віктор. — Мама не може за мною доглядати, а грошей когось наймати немає…

— А як же місяць тому ви без мене справлялися?

— Ми… спочатку справлялися… — пробурмотіла свекруха. — Але потім виявилося…

— Значить, в лікарню на доліковування, — сухо кажу я, — там і доглядатимуть, і годуватимуть.

— Олена, ну ти ж не можеш бути такою жорстокою! — благав Вітька. — Ну де твоя душа? Де серце?

Тільки я зібралася відповісти йому як слід, як Ксенія Анатоліївна заволала на весь двір:

— Яка ж ти жорстока! Значить, все одно тобі на клятви, які ти перед богом давала?! А що ти синові своєму скажеш, а? Як в очі йому подивишся, коли він дізнається, що мати у нього така… безсердечна?

— Максим доросла людина, — відповідаю спокійно, — і, на щастя, він давно вже зрозумів, хто є хто. Ні! Називайте мене як хочете, робіть що хочете, але я своє слово сказала.

Двадцять років терпіла, мовчала, пристосовувалася! Досить! Викликайте таксі і забирайтеся назад до себе!

— А якщо не підемо? — раптом запитав Віктор і якось недобре подивився на мене.

— Значить, викличу поліцію.

— І за що ж? Я ж нічого поганого не роблю. Просто стою біля під’їзду.

— Ага, з валізою. І з явним наміром вселитися до мене без дозволу.

Віктор помовчав, а потім сказав:

— Олена… невже тобі зовсім не шкода мене?

— Шкода, — чесно відповіла я. — Але й себе мені теж, знаєш, шкода.

Він уважно подивився, потім кивнув Ксенії Анатоліївні, і та викликала таксі. Поки чекали, свекруха ще намагалася мене «привести до тями»:

— Одумайся, Олена! Адже це гріх, залишати ближнього в біді!

— Я багато років намагалася його врятувати, напоумити, — роздратовано кажу я. — Я теж жива людина. І я втомилася.

— А якщо це твій хрест? — повчально каже свекруха. — Гріх від хреста відмовлятися, Олена!

— Я свій хрест уже понесла, — посміхаюся я. — Тепер ваша черга.

Таксі приїхало. Віктора туди благополучно завантажили, а валізу в багажник закинули. Їдучи, Ксенія Анатоліївна висунулася з вікна.

— Пошкодуєш! Пошкодуєш ще!

— Може, і пошкодую, — відповіла я. — Але точно не сьогодні.

***

Більше вони не дзвонили і не приїжджали. А ще днів через десять я зустріла на ринку їх сусідку тітку Галю. Ну, розговорилися трохи.

— А твої, — каже вона, — знаєш що… Дівчину хорошу знайшли! Вчиться в медичному, дуже хороша, готує смачно, прибирає і за Віктором доглядає, як за рідним батьком.

— Та ну? — дивуюся я. — А звідки у них на доглядальницю гроші взялися? Вони ж весь час скаржилися, що грошей немає…

— А Ксенія Анатоліївна дачу продала! — пояснює тітка Галя. — Давно хотіла, та все ніяк не наважувалася розлучатися. А тут ось нарешті наважилася. Каже, здоров’я сина все-таки дорожче за дачу.

Так ось, значить, як… Був у них вихід! Просто набагато зручніше було мене експлуатувати безкоштовно.

— А про мене вони щось кажуть? — питаю стримано.

— Та, не бери в голову… — махає рукою тітка Галя. — Ксенія Анатоліївна всім підряд скаржиться. І сусідкам, і в магазині продавчиням… Розповідає, яка ти безсердечна стала.

Чоловіка кинула, допомагати відмовилася… Але народ у нас, знаєш, розуміючий. Багато хто каже, правильно, мовляв, зробила. Скільки можна терпіти?

Не приховую, чути це було приємно.

Знаєте, іноді, особливо довгими темними осінніми вечорами мене накриває. А раптом я все-таки неправильно вчинила?

Може, треба було допомогти-зрозуміти-пробачити? Але слабкість ця тимчасова. Я все прекрасно розумію, якби дала слабину, не відвернулася б потім.

До речі, Віктор цілком собі пішов на поправку і навіть зав’язав із «змієм». Я щиро сподіваюся, що все у нього буде добре.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!