Новини України сьогодні

  • НОВИНИ
  • ЖИТТЯ
  • ПОРАДИ
  • ЗДОРОВ’Я
  • КУХНЯ
  • ГУМОР
  • ЦІКАВО
  • Home
  • ЖИТТЯ
  • – Совісті ти не маєш, почепити дитину моєму синові на шию і самій всістися? Як ти його так любиш, то дай йому з дівчиною зійтися. А то дивися, що надумала!

– Совісті ти не маєш, почепити дитину моєму синові на шию і самій всістися? Як ти його так любиш, то дай йому з дівчиною зійтися. А то дивися, що надумала!

Viktor
10 Січня, 202610 Січня, 2026 Коментарі Вимкнено до – Совісті ти не маєш, почепити дитину моєму синові на шию і самій всістися? Як ти його так любиш, то дай йому з дівчиною зійтися. А то дивися, що надумала!

Ви, сусідко, не дивіться так – я не з тих, що одразу плачуться. Просто тут, у палаті, якось інакше думається. Коли лежиш і дивишся в стелю, то спогади самі лізуть, хочеш ти того чи ні. А говорити ні з ким. Доньки далеко, дзвонять рідко, все бігом. А син… про сина й говорити важко.

Колись у мене було троє дітей. Дві доньки й син, наймолодший. Чоловік рано пішов, і я сама їх піднімала. Не скажу, що було легко, але я справлялася. Працювала, ночами шила, вдень крутилася, аби тільки діти мали все необхідне.

Особливо берегла сина. Хотіла, щоб з нього виріс справжній чоловік, щоб не знав нужди, щоб мав поряд добру жінку.

Я й справді вірила, що знаю, яка жінка йому потрібна. Була в мене на приміті дівчина – Наталя, донька подружки. Спокійна, роботяща, спокійна. Я вже бачила її в себе невісткою, уявляла, як вона по хаті порається, як онуків бавить.
Але син привів іншу. Звали її Ірина. І прийшла вона не сама, а з дитиною. Малий, років чотирьох. Стояла в дверях, усміхалася, ніби все добре. А в мене всередині все стиснулося.

Знаєте, я їй в очі все сказала:

– Совісті ти не маєш, почепити дитину моєму синові на шию і самій всістися? Як ти його так любиш, то дай йому з дівчиною зійтися. А то дивися, що надумала!

А вона з хати вискочила, а син за нею.

Далі прийшов мене, мене розуму вчити! Уявляєте?

Каже аби його вибір поважала!

– Вибір, сину? Вона тобі очі засліпила, а ти матері цураєшся, що все життя тебе на ноги ставила? Я її за що маю поважати? Що вона мені доброго зробила, що між нами стала? Та я для неї доброго слова не маю, а ти кажеш про пошану!

Я казала, що не так я собі уявляла його життя. Що він заслуговує на краще. Що чужа дитина — це завжди тягар. Син мовчав, а потім зібрався й пішов, мені здалося, що це ненадовго.

Я ж була певна, що він повернеться. Молодий, заплутався, не розуміє. Я чекала. День, місяць, рік. А він не приходив. Потім дізналася, що вони одружилися й поїхали в інше місто. Доньки теж роз’їхалися. І от тепер я тут, у лікарні сама.

Знаєте, сусідко, найважче – це коли роки минають, а ти все ще впевнена, що була права. Я ж не з лихоти говорила. Я ж із досвіду казала, чи одна дитину приписувала, кидала, гроші виманювала? Я не хотіла такого для сина.

Спочатку він ще телефонував на день народження мій. Я не питала про ту жінку, він не говорив. Ми говорили про погоду, про здоров’я, ніби чужі. Я чула, що в них народилася спільна дитина, але не повірила одразу. Сказала зайве.

Сказала, що не знаю, чи він мені рідний. Після того син замовк остаточно.

Доньки тоді ще були поруч. Але й вони мали свої життя. Одна вийшла заміж і поїхала, інша – слідом. Дзвінки стали короткими, приїзди ще рідшими. Я залишилася сама у великій квартирі, де колись було шумно. Подруги одна за одною зникали з мого життя. Хтось захворів, хтось переїхав, хтось просто перестав дзвонити.

Я трималася. Гордість не дозволяла першій зробити крок. Я казала собі: якщо захоче – прийде. Якщо ні – значить, так судилося. Але ночами було важко. Особливо коли бачила сусідів з онуками. Я тоді відверталася і робила вигляд, що мені байдуже.

Коли мене привезли сюди, в лікарню, я вперше відчула справжній страх. Не за себе – за те, що можу піти, так і не поговоривши з сином. Доньки написали повідомлення, що не можуть приїхати, перешлють гроші.

Ви тоді сказали мені, що діти не зобов’язані жити за нашими правилами. Я образилася. Але потім зрозуміла, що ці слова болять, бо в них є правда. Я хотіла керувати аби було добре і тепер за це розплачуюся.

Коли медсестра сказала, що до мене прийшли, я не вірила. Думала, що помилилися. Але серце калатало так, ніби знало раніше за мене.

Я вийшла в коридор повільно. І побачила його. Мого сина. Поруч стояв хлопчик, років дванадцяти, дуже схожий на нього. А трохи позаду — Ірина, ні краплі не змінилася.

Я не змогла сказати нічого розумного. Сльози самі потекли. Син мовчки обійняв мене. Не докоряв, не звинувачував. Просто стояв. І в той момент я зрозуміла, як багато втратила через власну впертість.

Хлопчика звати Артем. Він дивився на мене з цікавістю. Взяв мене за руку, ніби ми давно знайомі. І мені стало соромно.
Ми сіли. Говорили небагато. Про здоров’я, про дорогу. Я попросила пробачення. Не гарно, не по-книжному. Як вміла. Ірина сказала, що минуле не повернеш, але можна не псувати теперішнє. В її голосі не було злості.

Син сказав, що приїхав, бо сестри зателефонували і просто захотів, аби я не була сама. І я зрозуміла, що він давно доросліший за мене. Я колись хотіла його захистити, а тепер він захищає мене.

Після лікарні вони запросили мене до себе. Я поїду, постараюся нічого не зіпсувати, триматиму свою думку при собі. Може, й вам зателефоную та розкажу, як дозволите. Бо не маю подруг, а ви мені так вчасно голову просвітили, аж дивно, що я раніше не подумала на себе.

Дякую вам.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі! 

Навігація записів

– Я повторюю, це дитяче ліжко, для вас приготований диван. У шафі дві вільні полиці і порожні плечики – розвісьте і розкладіть свої речі. – Катя говорила рівним і чітким тоном, боячись проявити хоча б одну емоцію у відповідь на явні провокації свекрухи. Адже варто було їй хоч якось відреагувати, і їх скандал за пару секунд перетвориться на ланцюгову некеровану реакцію.
“– Господи, ти його хіба виховувала? Не гнівай Бога! – Вигукнула невістка. – Нагадаю тобі ще раз, не ти його виховувала! Дякуй діду та бабусі!

Related Articles

— Микитo, — я зaйшла до нього в кiмнату, де він сидів за кoмп’ютером. — Мoжеш позичити мені грошей? На пoхід Ані з класом. Я через три дні поверну, як тільки зарплату отримаю. — Знову гроші? На примхи твоєї доньки? — Які примхи? — я розгубилася. — Там весь клас іде, всі батьки скидаються… — Ось нехай інші батьки й скидаються! — голос Микити підвищився. — Я що, повинен оплачувати всі її розваги? — Але ж ми домовлялися про спільний бюджет…

Viktor
17 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до — Микитo, — я зaйшла до нього в кiмнату, де він сидів за кoмп’ютером. — Мoжеш позичити мені грошей? На пoхід Ані з класом. Я через три дні поверну, як тільки зарплату отримаю. — Знову гроші? На примхи твоєї доньки? — Які примхи? — я розгубилася. — Там весь клас іде, всі батьки скидаються… — Ось нехай інші батьки й скидаються! — голос Микити підвищився. — Я що, повинен оплачувати всі її розваги? — Але ж ми домовлялися про спільний бюджет…

«Я всього на пару тижнів, поки не знайду квартиру». Пустив жінку (43 роки) пожити. Але через місяць вона таке утнула що мусіла піти тієї ж миті…

Viktor
17 Травня, 202617 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до «Я всього на пару тижнів, поки не знайду квартиру». Пустив жінку (43 роки) пожити. Але через місяць вона таке утнула що мусіла піти тієї ж миті…

Я прийшла додому після роботи, розігріла собі суп, відкрила телефон — і побачила повідомлення від Олени в месенджері. Не «привіт, як ти», не «можемо приїхати на свята» — просто список. Акуратний такий, точний. «Іра, ми з Толіком на травневі до тебе. Ось що хотілося б: холодець (часнику небагато), запечена свинина шматком (типу буженини), м’ясний салат типу олів’є, але тільки з яловичиною, форель домашнього засолу, пиріг з капустою. З напоїв — біле напівсухе (дві, а краще три пляшки), і соки різні для мене (цитрусові, плюс щось солодке). Заздалегідь дякую!» Я прочитала. Перечитала. Подивилася на екран довгим поглядом. Меню. Вона надіслала мені. Меню…

Viktor
17 Травня, 202617 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до Я прийшла додому після роботи, розігріла собі суп, відкрила телефон — і побачила повідомлення від Олени в месенджері. Не «привіт, як ти», не «можемо приїхати на свята» — просто список. Акуратний такий, точний. «Іра, ми з Толіком на травневі до тебе. Ось що хотілося б: холодець (часнику небагато), запечена свинина шматком (типу буженини), м’ясний салат типу олів’є, але тільки з яловичиною, форель домашнього засолу, пиріг з капустою. З напоїв — біле напівсухе (дві, а краще три пляшки), і соки різні для мене (цитрусові, плюс щось солодке). Заздалегідь дякую!» Я прочитала. Перечитала. Подивилася на екран довгим поглядом. Меню. Вона надіслала мені. Меню…

Цікаве за сьогодні

  • — Микитo, — я зaйшла до нього в кiмнату, де він сидів за кoмп’ютером. — Мoжеш позичити мені грошей? На пoхід Ані з класом. Я через три дні поверну, як тільки зарплату отримаю. — Знову гроші? На примхи твоєї доньки? — Які примхи? — я розгубилася. — Там весь клас іде, всі батьки скидаються… — Ось нехай інші батьки й скидаються! — голос Микити підвищився. — Я що, повинен оплачувати всі її розваги? — Але ж ми домовлялися про спільний бюджет…
  • «Я всього на пару тижнів, поки не знайду квартиру». Пустив жінку (43 роки) пожити. Але через місяць вона таке утнула що мусіла піти тієї ж миті…
  • Я прийшла додому після роботи, розігріла собі суп, відкрила телефон — і побачила повідомлення від Олени в месенджері. Не «привіт, як ти», не «можемо приїхати на свята» — просто список. Акуратний такий, точний. «Іра, ми з Толіком на травневі до тебе. Ось що хотілося б: холодець (часнику небагато), запечена свинина шматком (типу буженини), м’ясний салат типу олів’є, але тільки з яловичиною, форель домашнього засолу, пиріг з капустою. З напоїв — біле напівсухе (дві, а краще три пляшки), і соки різні для мене (цитрусові, плюс щось солодке). Заздалегідь дякую!» Я прочитала. Перечитала. Подивилася на екран довгим поглядом. Меню. Вона надіслала мені. Меню…
  • Як там мій синочок? — з порога запитувала свекруха у Ірини, пильно роздивляючись навколо. — Він так зблід, схуд, очі зовсім сумні. Ти ж дивись, підтримуй його, не пиляй через цю роботу. Чоловікам зараз дуже важко. — Я роблю все, що в моїх силах, Тамаро Петрівно, — спокійно відповідала Ірина. — Труднощі бувають у всіх, це тимчасово. Максим шукає варіанти. — Ой, знаю я вашу підтримку, — зітхала свекруха. — Головне — не тисни на нього своїм авторитетом. Чоловіча психіка дуже тонка, йому потрібен час, щоб прийти до тями й відчути себе впевнено. Одного разу Ірина повернулася з роботи трохи раніше, ніж зазвичай. Зайшовши до коридору, вона почула голоси, що лунали з кухні. Максим та його матір розмовляли, не чуючи, що вхідні двері відчинилися. — Синку, ти повинен розуміти одну річ, — повчальним тоном говорила Тамара Петрівна. — Твоя Ірина — жінка, звісно, працьовита, але аж занадто владна. Вона все сама вирішує, все тримає під своїм контролем. Хіба це нормально для сім’ї? Чоловікові потрібен простір для розвитку, йому треба відчувати себе лідером, а не сидіти під крилом у дружини
  • Покликала кавалера на вечерю..– М-м-м, пахне, «Як у їдальні»…Я урочисто поставила паруючу, духмяну тарілку борщу, поруч кошик із часниковими пампушками й піала з густою сметаною. зам.верши, чекаю отого чоловічого: «Ого, Олено, це божественно!».. І тут нарешті прорік мій принц фразу після якої.. я кліпнула, намагаючись переварити цей «розкішний» комплімент.
  • Ключі від хати давай швидше, Аліно, діти змерзли, а в нас ще м’ясо на вогні не дійшло! — дядько Степан сказав це таким буденним тоном, ніби я була не господаркою садиби, а випадковою людиною, яка просто завадила його планам.
Copyright 2018. All rights reserved | Theme: OMag by LilyTurf Themes